Фільм, який підірвав Америку. Що за галас навколо Звуку свободи і чи варто його дивитися?

Бюджет Звуку свободи — всього $14,5 млн. Отже, він уже багаторазово окупився, на відміну від деяких потужних, але провальних блокбастерів.

А його величезний касовий успіх є особливо потужним з огляду на те, що фільм йде в прокаті тільки в США. Блокбастерам-конкурентам допомагають Європа, Китай тощо.

Навколо самого фільму та його неймовірних касових зборів уже спалахнуло кілька скандалів. Зокрема й політичних, адже фільм активно просувають консерватори з південних штатів. У підсумку їхні опоненти вже поспішили оголосити Звук свободи справжньою атакою на ліберальні цінності.

А вже історія появи самого фільму на екранах геть заслуговує на те, щоб про неї зняли окремий фільм.

Я подивився Звук свободи і готовий поділитися своїми враженнями від фільму, а заодно й обговорити всі ці чудові скандали.

Звук свободи — про що кіно?

Фільм розповідає реальну історію агента ФБР Тіма Балларда, який не зміг залишитися осторонь жахливої історії про сексуальну експлуатацію дітей. Проявивши ініціативу всупереч вказівці начальства, він провів операцію зі звільнення в Мексиці 8-річного хлопчика, яким торгувала місцева банда, надаючи його багатим педофілам.

Хлопчик розповів Балларду, що його викрали разом зі старшою сестрою і відвезли в Колумбію. І попросив знайти його сестру.

Баллард вирушив на пошуки дівчинки разом із групою однодумців. Заради цього йому довелося звільнитися з роботи і діяти на свій страх і ризик.

Зрештою, як приватна особа за лише часткової підтримки колумбійської поліції і його колишньої контори ФБР Баллард зміг звільнити понад 120 дітей.

Унікальна історія фільму

Історія появи фільму Звук свободи сама собою феноменальна. Фільм зняли ще 2018 року, а права на його поширення продали голлівудській студії 20th Century Fox. Але незабаром цю студію купив Disney, і фільм чомусь вирішили не випускати в прокат.

Американські журналісти вже кілька тижнів осаджують Disney, вимагаючи пояснювати, якого дідька такий шедевр так і не випустили. Але «мишачий дім» відмовляється від офіційних коментарів (що тільки підживлює всілякі божевільні теорії, але докладніше про це далі).

Продюсери фільму понад рік домагалися отримання прав на прокат, і зрештою права опинилися у незалежної компанії Angel Studios.

Але коштів для того, щоб організувати фільму прокат у компанії не було, на додачу ще й грянула пандемія коронавірусу. Фільм і далі відлежувався на полиці.

Нарешті, у 2022 році продюсери зважилися на відчайдушний крок і вирішили зібрати кошти, необхідні для прокату фільму, на краудфандингу.

Їм надонатили $5 млн, необхідні для друку прокатних копій фільму та інші супутні витрати.

Влітку нинішнього року Звук свободи з’явився в прокаті і викликав фурор.

Особливо прикро має бути Disney, адже «мишачий дім» якраз втратив кілька сотень мільйонів доларів на провальному Індіані Джонсі, а загальні збитки компанії цьогоріч вже наближаються до мільярда. Навіть чутки пішли, що Disney скоро виставлять на продаж, а купити їх може Apple.

Хай там як, величезний успіх Звуку свободи (експерти пророкують, низькобюджетний фільм цілком може дотягнути і до $200 млн) — своєрідний ляпас зарозумілому «мишачому дому».

Звідки стільки скандалів навколо Звуку свободи?

Річ тут не тільки в тому, що Disney нині багато хто недолюблює.

Зажерливі «миші» купили права на Зоряні війни і перетворили улюблену сотнями мільйонів людей фантастичну сагу на набір політкоректних кліше з невиразними персонажами та ідіотськими сценаріями.

Тепер ось буквально спустили в унітаз іншу культову франшизу про найбільшого археолога Індіану Джонса.

Знову-таки, судячи з неймовірної «якості» фільму, просування політичного порядку денного цікавило Disney більше, ніж спадщина знаменитих фільмів 1980-х.

А ось реальну якість і потенціал Звуку свободи світлі голови Disney не розгледіли. І це відверто потішає.

Але в основі великого медіа-скандалу, який розгорається в США зараз, лежить теорія про те, що Звук свободи не випустили в прокат зовсім не тому, що менеджери Disney ідіоти. А тому що вони — ліваки, які свідомо зарубали фільм, що просуває консервативні цінності.

Епічно? Отже, по черзі.

Так, фільм зі слоганом «Діти божі не для продажу» і справді має певне релігійне забарвлення.

Головний герой — багатодітний батько, віруючий християнин (на цьому немає сильного акценту у фільмі, але є явні натяки), який вирішує ризикнути своєю кар'єрою, а відтак і майбутнім своєї сім'ї, заради порятунку дітей, яких сексуально експлуатують усілякі збоченці. А американська держава не дуже-то поспішає боротися з цим жахливим явищем.

Люди правих переконань вбачають у Звуці свободи явну метафору на стан справ у сучасній Америці, де «традиційні цінності» стали лайкою, а на рівні держави активно просувають усілякі «сумнівні» нові цінності.

Ну а люди лівих переконань натомість вважають, що Звук свободи — кіно, яке відверто просуває консервативний порядок денний, пропагуючи «традиційні цінності», релігійність тощо.

Хмизу у вогонь підкидає той факт, що головну роль у Звуку свободи грає Джим Кевізел (він прославився роллю Ісуса в знаменитому фільмі Мела Гібсона Страсті Христові), який відомий своїми вкрай правими християнськими поглядами.

Кевізел зараз активно піарить свій фільм разом із різного роду релігійними діячами.

Також лівим добряче не сподобалося, що в деяких штатах церковні громади масово купували квитки на Звук свободи і роздавали їх серед незаможних вірян. Багато галасу наробила історія з одним техаським бізнесменом, який особисто купив і роздав у церковній громаді 6000 квитків на Звук свободи.

Ліві навіть стверджували спочатку, що високі касові збори Звуку свободи пов’язані якраз із цим церковним «спонсорством».

Однак, коли збори перевалили за $100 млн, цей аргумент втратив сенс. Стало очевидно, що люди таки дійсно йдуть на Звук свободи, причому по всій Америці.

Праві, натомість, активно роздмухують історії про те, що власники великих мереж кінотеатрів намагаються завадити успішному прокату Звуку свободи.

Вони кажуть, що в кінотеатрах щось стало траплятися багато дивних поломок. Виходять з ладу кондиціонери, змушуючи людей помирати в залі від липневої спеки, ламаються проектори тощо. До того ж відбувається це тільки на сеансах Звуку свободи. А під час показу Індіани Джонса або Місії нездійсненної таких «пригод» чомусь немає.

Американська преса теж сприйняла Звук свободи по-різному. Деякі видання пишуть, що фільм — майже шедевр. Інші ж стверджують, що він маніпулює емоціями завдяки своїй делікатній темі. І насправді покликаний лише посилити конспірологічні теорії про те, що люди, які не поділяють консервативні цінності, всіляко сприяють педофілії та сексуальній експлуатації дітей.

Особливо жорстким ударом для деяких лівих стали тези, що викладені у фінальних титрах фільму. Наприклад, автори фільму пишуть про масштаби незаконної торгівлі людьми і стверджують, що натепер у рабстві перебуває більше людей, ніж було рабів, коли рабство було ще легальним.

Дехто побачив у цих словах агресивний випад проти новомодного тренду просити вибачення за своїх предків-рабовласників. Авторам фільму закидають те, що вони нібито кажуть: «ваш лівацький світ зосереджений на рабстві, що було 200 років тому, але ігнорує той факт, що рабство є і сьогодні, причому в набагато більших масштабах».

Автори фільму ніяк не реагують на ці нападки в публічній площині.

Та хай там як, очевидно, що Звук свободи — не просто вдалий літній блокбастер. Це справжній культурний феномен, який багато що говорить про сучасну Америку.

Звук свободи — чи хороший фільм насправді?

Я подивився Звук свободи. І треба визнати, фільм справив на мене враження.

Із низкою застережень, звісно.

Я виріс на фільмах 1970-х і 1980-х, які переважали на відеокасетах епохи мого дитинства і юності. Мені подобаються прості фільми, які не претендують на статус «багаторівневого шедевра для обраних».

Тобто образно кажучи, фільми Сема Пекінпа, Сідні Люмета, Артура Пенна, Клінта Іствуда мені ближчі, ніж фестивальний артхаус, який увійшов у моду пізніше.

Мені подобаються фільми, які розповідають важливі історії, розкривають значущі теми і роблять це не завдяки помпезності та різноманітним стилістичним вишукуванням. Я люблю фільми, в яких основним «драйвером» є сама історія і персонажі.

Звук свободи — саме такий фільм. Легко уявити собі, що його могли б зняти 40 років тому, в режисерському кріслі сидів би Клінт Іствуд. А в головній ролі міг би бути Джин Гекмен. Або сам Іствуд, якщо вже так сталось.

Фільм повністю зосереджений на тому, щоб розповісти важливу історію про групу людей, які не могли залишатися осторонь, не могли не втрутитися, щоб захистити дітей.

І він простий. Свою потужну і дуже людяну історію Звук свободи розповідає набагато простіше і спокійніше, ніж заведено в сучасному Голлівуді.

Наче п'єш пиво з солоними горішками, а не запиваєш морквяний чизкейк гарбузовим макіато. Приблизно така різниця.

Сценарій простуватий і місцями дуже згладжує кути. Сюжетні повороти місцями дуже передбачувані. Режисура без особливих вишукувань, хоча деякі монтажні рішення в кінцівці фільму мені дуже сподобалися. Музика фактично стандартна для старого доброго Голлівуду.

Джим Кевізел ніколи не був видатним актором. І тут він теж бере радше типажем, ніж драматичною майстерністю. За акторською грою, мабуть, узагалі можна виокремити лише дітей. Вони й справді грають чудово.

Звук свободи — у жодному разі не шедевр світового кіно. І класикою ніколи не стане.

Але це — просте і добротне кіно.

Голлівуд колись умів знімати такі фільми на важливі, гострі теми.

А потім розучився.

Настав час політкоректних агіток і супергероїв у різнокольорових трусиках.

Зрозумійте мене правильно, я дуже далекий від релігійного консерватизму, та й до коміксів ставлюся загалом спокійно.

Але я втомився від політичної пропаганди і нескінченних спецефектів, і, судячи зі зборів, мільйони глядачів теж. Ми хочемо дивитися просте кіно на важливі теми.

Звук свободи, що пролежав на полиці п’ять років, а потім вистрілив у прокаті, показує, що Голлівуду час прокидатися. І згадувати про свою справжню сутність.