«Вітаю з днем народження, у нас почалася війна». Історія однієї евакуації

22 березня, 11:48
Світлина з дня народження. Владислав із мамою та дівчиною (Фото:особистий архів героя)

Світлина з дня народження. Владислав із мамою та дівчиною (Фото:особистий архів героя)

Владу Ткаченку 27 років. Останні п’ять з них він живе з травмою спинного мозку у шийному відділі. Травму хлопець отримав через падіння з висоти. До війни він проживав у селі Бишів, Макарівського району, Київської області. Працював в Ощадбанку, подорожував з дівчиною, аж ось — війна.

Влад Ткаченко

За день «до» і судний день

Після травми я активно займався власною реабілітацією. Це допомогло мені стати самостійним і впевненим. Зокрема, навчився водити авто з ручним керуванням. 23 лютого виграв аукціон з покупки авто з Америки. Наступного дня мав сплатити покупку, але не зміг, бо почалася війна. Тепер цей процес заморожений на невизначений термін.

Відео дня

24 лютого був мій день народження. Я прокинувся від телефонного дзвінка: «Вітаю тебе з днем народження, у нас почалася війна». Того дня я все ж зустрівся з родиною у Києві, ми разом були у сімейному колі. Фактично не святкували, а ховалися і думали, аби все було у безпеці. Наступного дня з родиною вирушили до села Бишів, сподівалися, що там буде спокійно.

Перші два тижні війни

З 25 лютого по 10 березня я знаходився у Бишеві разом з дівчиною, молодшим братом, мамою, бабусею і дідусем. У селі було тихо до 3 березня — моменту, коли о 10 годині вечора прилетіла перша ракета російських окупантів у місцевий Будинок культури.

6 березня я прокинувся близько 5 ранку. За декілька хвилин російські війська скинули бомбу. Вона потрапила знову в Будинок культури, а це всього 500−600 метрів від нашого житла. Нас врятувало, що попереду стояли магазини та промзона. Вони взяли на себе першу хвилю удару.

Будинок культури с. Бишів, Макарівський район. До бомбардування РФ (Фото: особистий архів автора)
Будинок культури с. Бишів, Макарівський район. До бомбардування РФ / Фото: особистий архів автора
Будинок культури с. Бишів, Макарівський район. Після бомбардування РФ (Фото: особистий архів автора)
Будинок культури с. Бишів, Макарівський район. Після бомбардування РФ / Фото: особистий архів автора

Попри це, у моєму будинку зірвало дах, вікна і двері повилітали, люстри впали, світло та інтернет пропали… Тоді ми зрозуміли, що спокою у нас не буде. Прийняли рішення спланувати план евакуації, бо в разі екстреної ситуації моїм рідним було б складно оперативно мене зібрати.

Наступні чотири дні я шукав авто для переїзду в безпечніше місце. Тоді згадав про «Групу активної реабілітації» — громадську організацію, яка проводить табори для людей з травмами спинного мозку, щоб навчити їх жити незалежно. У 2018 році я пройшов такий табір і здобув багато корисних навичок. Словом, зайшов на їхній фейсбук, побачив оголошення про допомогу, написав їм, а згодом зі мною зв’язався один з лідерів — Іван Сівак.

Іван всіляко підтримував мене протягом евакуації. Саме він допоміг мені знайти авто з Фастова до Житомира, а також житло. У Рівному Іван знайшов мені та рідним прихисток у реабілітаційному центрі неподалік Олександрії. Також проклав маршрут до Львова.

Під час усіх переїздів мені не було страшно потрапити під обстріл. Якось все вже сприймалося як нова нормальність.

Про переїзд за кордон і чому не залишається на заході України

Мені, як людині з інвалідністю, проблематично знайти доступне житло. Наприклад, у Львові я не можу самостійно кудись піти далі ніж на 10 метрів. Натомість країни Європейського Союзу більш адаптовані для людей, що пересуваються кріслом колісним. Краще знайти прихисток там, де вже створені умови життя для людей з інвалідністю і де я відчуватиму себе повноцінним. Тож зараз прямую з родиною до Польщі, а звідти — у Барселону.

Але я переживаю не тільки за своє життя, а й життя близьких. Через свою травму я ставлю їх під удар. Вони за 2 хвилини можуть зібрати речі й покинути місце, а мені треба мінімум 2 години. Війна нікуди не зникає. Ми бачимо, як окупанти атакують різні українські міста. Питання часу, коли на заході стане «гаряче».

Жити у страху, що прилетить знову ракета чи прийдуть окупанти, це не те, чого мені хочеться. Тому зараз залишатися людині з інвалідністю вкрай небезпечно. Переїзд за кордон — це спосіб перечекати, коли все закінчиться. Якби у мене була фізична можливість, я б захищав Україну.

Звісно, хотілось б повернутися в країну, відбудовану з урахуванням потреб людей з інвалідністю. Чесно кажучи, у мене навіть були плани переїхати в Ірпінь, Бучу, Гостомель — ці міста були добре адаптовані для людей, що пересуваються колясками. Все було зручно і якісно, але зараз вони вщент зруйновані російськими окупантами.

Але ми обов’язково переможемо!

Редактор: Кіра Гіржева
Показати ще новини
Радіо НВ
X