«Я залишаюсь». Мешканці Києва, які після початку війни вирішили залишитися в місті — історія фешн-фотографки Анни Гольцберг

14 березня, 17:17
Я залишаюсь (Фото:Facebook/Анна Гольцберг)

Я залишаюсь (Фото:Facebook/Анна Гольцберг)

«У мене є можливість поїхати до Ізраїлю чи США до своїх родичів, але я хочу просто залишатися у Києві з рідними, хай навіть на підлозі у коридорі». Фешн-фотограф Ганна Гольцберг — про свої стосунки з Києвом та нові цінності.

Анна Гольцберг

фешн-фотографка

Мені щодня надходять повідомлення від знайомих, друзів та родичів з наполегливою пропозицією поїхати в безпечніші місця. Але ніхто не знає, що краще для мене, а я просто хочу залишатися вдома з рідними.

Відео дня

Найбільше дратують повідомлення «Сьогодні буде найскладніший день» або «Сьогодні буде найстрашніша ніч» — і так щодня! Будь ласка, перестаньте це писати. Це не допомагає, а після таких повідомлень та дзвінків стає лише важче. Досить просто питання «Як ти ?».

Я корінна киянка у четвертому поколінні, все життя живу у центрі. Зараз у тихому центрі — біля Золотих Воріт. Колись я жила на Басейній, мені був 21 рік — це був яскравий, галасливий період. У мене постійно були гості, навколо шуміли бари та вечірки. Я встигла пожити на затишній Саксаганського та на тихій Микільсько-Ботанічній. Мені важливе відчуття ритму, руху міста, і при цьому хочу певного спокою.

За весь час пандемії COVID-19 ми з родиною жодного разу не хворіли, і за тиждень до війни підхопили «корону». Напевно, ми були останніми хворими. Тому, у момент початку війни почувалися дуже погано, слабкість була неймовірна. Ми були не в змозі кудись тікати. Нам нічого не залишалося, окрім як одужати.

24 лютого ми прокинулися о 5-й ранку від вибухів. Насамперед я набрала маму. У нашому будинку немає бомбосховища, до найближчого бігли хвилин 7. Там люди одразу згрупувалися, допомагали та підтримували один одного. То був найстрашніший день. Лякала невідомість, ми не до кінця розуміли, що відбувається.

Третього дня ми були зовсім знесилені, ніхто не міг спати, тільки вранці по кілька годин. Мені здається, що ці три дні були у всіх однаковими. На четвертий день ми переїхали до батьків. Нам дуже хотілося бути у колі рідних. Зараз нас живе восьмеро, але так набагато легше.

Моїй бабусі 92 роки, вона переживала такий жах на початку Другої світової війни. Тоді їй було десять років. Вона не проводить паралелей та замість новин просить послухати книгу. І зараз бабуся зберігає спокій. Вона не втрачає позитивного настрою та самовладання. Мама жартує, що бабуся найбільш непереможна людина в будинку, тому що 1-го березня вона відправила її знімати показання лічильника.

Бабуся пересувається на інвалідному візку і не може спускатися в бомбосховище. Залишити її ми не можемо, тому всі залишаємось у коридорі - він у нас довгий, між несучими стінами.

Сьогодні всі цінності абсолютно змінилися. Все, що здавалося проблемою – так швидко стало нісенітницею. Все матеріальне стало неважливим. Все в житті стало неважливим, окрім самого життя. Війна тільки почала нас міняти і мінятиме ще. Вона показала те, що ми навіть не замислювалися — як мало нам потрібно для щастя. Аби ми були живі, і аби був хліб на столі. До речі, я навчилася пекти хліб!

За освітою я режисер кіно та телебачення, у нашій майстерні ми виховувалися на документальному кіно. Коли я була на другому курсі, трапився Майдан. Всім курсом ми зробили Альманах «Чорний зошит Майдану», він навіть покатався світом, був представлений на кількох фестивалях. А зараз немає жодного бажання знімати.

Я відчуваю спустошення. Зовсім немає творчого пориву, ресурсу та натхнення. У день, коли ракета потрапила до житлового будинку на Лобановського, ми вийшли в магазин за хлібом і побачили ці руїни… це лише за 400 метрів від нас. Я, звісно, сфотографувала, але зрозуміла, що не можу. До того ж, це зараз небезпечно, потрібен спеціальний дозвіл ЗСУ та бронік.

Я подумала: що я можу зробити? Який мій обов’язок? Ми зараз усі рівні. Ми маємо виживати, обіймати близьких, підтримувати інших. Тому я почала використовувати свій блог як майданчик для прийому та обробки заявок про допомогу. Якщо я бачу запит, на який можу відреагувати особисто, одразу це роблю. Якщо знаю, хто може допомогти, з'єдную та координую.

Я вважаю, що одна вирішена проблема краща за сотню ріпостів. Тепер дію так: бачу запит на ліки чи продукти для людей похилого віку — йду, купую і відношу за адресою. Щоправда, черга в аптеку іноді займає 7 годин… Допомагаю не лише я, а й мені. Днями моя знайома привезла нам яйця та каву. Нинішня розкіш — випити смачну каву.

Так, ми в епіцентрі подій, але я бачу їх ізсередини. Мені не буде легше, якщо я гулятиму Берліном не знаючи, що тут відбувається і дивитимуся новини, які не завжди відображають дійсність. Я просто хочу залишатися вдома.

Я хочу поїхати у надихаючий Париж, в улюблений Берлін, у теплий Тель-Авів як турист, щоб гуляти та насолоджуватися життям! Але я розумію, що зараз моїй душі ніде не буде спокою.

Хочу вірити, що щойно закінчиться війна, я одразу кудись поїду працювати. На мене чекає багато замовлень закордоном. Але це буде потім.

Редактор: Кіра Гіржева

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X