Як повернути українців додому. Урбаніст — про досвід Німеччини, що пережила відтік населення на сході після падіння Берлінської стіни

Східнонімецькі міста поділили на мікрогромади — територіальні одиниці, менші за адміністративний район, із населенням у 10−30 тис. Кожна з них має свого неформального представника, що користується повагою членів громади і багато про неї знає — наприклад, хто потребує допомоги. Він передає такі інсайди міській владі, дає свої поради.

У Німеччині також є приватні компанії, які займаються модерацією: їхні спеціалісти неупереджено ведуть перемовини між владою, бізнесом і громадою, ділиться Чаплінський. Потім вони підсумовують, чого хочуть люди, публікують резюме, і влада не має можливості не прислухатися.

«В Україні ж поки від такого сахаються всі мери, а інститут модерації взагалі відсутній», — констатує урбаніст.

Гостро також стоїть потреба розвитку місцевого самоврядування. Це потрібно, аби громади мали доступ до влади і міста могли швидко й легко створювати власні правила — наприклад, щодо ширини вулиць або ухилу доріг. Наразі такі вимоги диктує Київ.

Тим часом центральна влада мала б насамперед побороти корупцію, зробити чесними суди, більше віддавати на місця, менше втручатися в бізнес, переконаний Чаплінський. Це створить умови для появи в Україні західних банків з довгими грошима, і тоді українці зможуть отримувати кредити не під 30% у гривні, а під 0,04% у євро.

«Тоді це буде величезний поштовх для бізнесу, — підкреслює він. — Тоді наші люди, повірте мені, моментально самоорганізуються і знайдуть спільну мову, і гроші залучать».

На думку урбаніста, українцям потрібні не квартири від держави, а умови для достойного заробітку, щоб вони могли купляти таке житло, яке їм до вподоби. Громадяни мають бачити перспективу, а влада — підтримувати приватні ініціативи.

«Якщо [у місті] є якась ініціатива або кластер, який зберігся, треба на нього спиратися й підтримувати — приміщеннями, землею, грантами, — вважає Чаплінський. — І це, власне, має бути головною національною ідеєю України — підтримка ініціатив».

Саме так було у Лейпцигу та інших містах східної Німеччині, де після десятиліть соціалістичного правління громадянам потрібно було адаптуватися до життя в системі капіталізму. Після обʼєднання країни влада Лейпцига запустила програми з навчання підприємництву і почала підтримувати маленькі бізнеси, як-то поліграфічні виробництва, редакції, художні майстерні, розповідає Чаплінський. За мінімальну плату плату їм здавали в оренду закинуті промислові обʼєкти, щоб ті створювали творчі кластери. Паралельно розвивали комфорт міста — думали над збільшенням громадських просторів, покращенням транспортної інфраструктури.

«Це породило такі неймовірні рішення, що Лейпциг з бідного провінційного міста Німеччини перетворився на лідера урбаністичних трансформацій, які викликають повагу як у Берліні, так і в Штутгарті та Мюнхені, а місцеві урбаністи консультують уряд», — підкреслює архітектор.