«Думали, що виїжджаємо ненадовго». Історія сестер з Лисичанська, які через війну втратили тата та рідний дім
Сестри Поліна та Іветта з Луганської області зростали в люблячій сім'ї та з дитинства мали багато захоплень. Але через повномасштабне вторгнення їм довелось попрощатись з улюбленими заняттями та покинути рідний Лисичанськ.
Старша Іветта, дівчинка з незвичним імʼям, — дуже творча та організована. Грає на скрипці та займається акробатичним рок-н-ролом. До війни брала участь у міжнародних та всеукраїнських конкурсах, займала призові місця. А молодшій Поліні зараз пʼять років. Вона захоплюється вивченням англійської і також грає на скрипці. Проте мирне життя дівчат закінчилося.
У перший же день повномасштабної війни мама Сніжана з дочками виїхали з Лисичанська, а їхній тато пішов захищати країну. Рідне місто невдовзі сильно постраждало від жорстких дій російської армії, а на саму Сніжану з дочками чекав довгий і важкий шлях у пошуках нового життя.
«Ми не брали з собою багато речей, бо думали, що виїжджаємо ненадовго. А вийшло так, що поїхали назавжди. Від Лисичанська до Дніпра ми їхали 17 годин, але що робити далі — було незрозуміло. Тоді я згадала, що у мене є знайома з Дніпра. Ми колись познайомилися на морі, і тоді навіть не встигли нормально поспілкуватися — просто додали одне одного у соцмережах. Я написала їй: «Ксюша, я знаю, що ти з Дніпра. Ти можеш нас прийняти у себе на деякий час?». Я була здивована, але Ксюша без вагань відгукнулася на моє прохання. Приїхала, віддала мені ключі від своєї квартири. Я їй кажу: «Але ж ти мене зовсім не знаєш». А вона мені: «Байдуже, живіть там скільки треба. Безкоштовно», — розповіла Сніжана.
Згодом сімʼя переїхала до родичів на захід країни. Оселилися в місті Снятин на Івано-Франківщині. Діти продовжили вчитися, почали ходити в місцеву музичну школу. Іветта вступила до місцевого ліцею і навіть там брала участь в олімпіадах. А Поліна, будучи активною дівчинкою, якій все цікаво, почала ходити ще в художню школу і на танці. Сніжана також закохалася у нове місто, познайомилась з новими людьми. Так минуло кілька місяців.
Аж поки сімʼя не отримала трагічну звістку: 21 жовтня 2022, від артилерійського обстрілу під час виконання бойового завдання в Луганській області, загинув чоловік Сніжани, тато дівчаток. Жінці про це досі важко згадувати.
«Ми говорили з ним того дня. Я йому ще написала повідомлення, що я його люблю. Але відповіді більше не отримала. Сергій Дідух був патріотом, досяг великих успіхів у військовій справі, здобув багато нагород. Став командиром. Він воював дуже довго і за весь час не було жодного поранення. Тому я була впевнена, що він повернеться живим додому. Але ні…
Чоловік був дуже добрим і дуже любив своїх дочок, ніколи не кричав на них, і вони завжди його слухали. А тепер ми вчимось жити без нього. За ті кошти, які ми отримали від держави після смерті чоловіка, я придбала авто для побратимів чоловіка в ЗСУ. Вони радіють і кажуть, що в цьому авто мій чоловік разом з ними", — поділилася Сніжана.
Після цього родина спонтанно вирішила переїхати до Ірландії, де тепер їм необхідно починати життя спочатку. Проте мама двох дітей зазначила, що їй треба йти далі заради своїх доньок та їхнього щастя.
«Дочки дуже сумують за домом та за Україною. А я просто мрію, щоб, попри пережитий досвід, вони виросли щасливими. Тепер нам потрібно починати все спочатку. Всі наші попередні плани та здобутки залишилися десь позаду. Я досі не вірю, що більше немає дому, немає чоловіка. Не вірю, що це наша реальність. Перші місяці було особливо важко. Але зламатися не можна — у мене двоє дітей. Хтось має їх виховувати. Все-таки Бог дав нам життя, і це найважливіше», — розповіла Сніжана.
Також жінка поділилася згадками про всій складний психологічний стан, у якому перебувала певний час після трагічних подій та зазначила важливість допомоги спеціалістів як для дорослих, так і для дітей.
«Я дуже вдячна за допомогу психологам від БФ Діти Героїв. Після смерті чоловіка я була у морально важкому стані, не могла навіть виходити на вулицю, постійно хотілось плакати. Психологи мені пояснили, що робити в такому стані, як поводитися, і мені їх поради дуже допомогли. Фонд допомагає дітям, які втратили батьків через війну, та їх родинам, — розповіла жінка. — Тільки наші люди можуть йти на танки з голими руками, тому перемога вже за нами! Потрібно лише пам’ятати, що війна триває і військові потребують нашої підтримки. Адже ми зараз спимо спокійно вдома тільки тому, що вони не сплять там, на фронті», — додала Сніжана.
