Чоловік захищав місто на двох протезах. Історія Катерини Ковальської, яка жила у Бучі, втратила коханого та дивом врятувала сина від війни
Катерина Ковальська разом зі своєю родиною мешкала у Бучі, коли почалася повномасштабна війна. Її чоловік Володимир, воюючи на сході країни, втратив дві ноги. Але це не завадило йому піти захищати рідне місто від окупантів.
Катерина та Володимир познайомилися під час навчання в університеті. Згодом почали зустрічатися, а після закінчення вишу влаштувалися на роботу: чоловік — інженером-конструктором, а жінка — бухгалтером. Через певний час закохані купили власну квартиру у Бучі і переїхали. Жили добре, мріяли про дітей.
Володимир був завзятим патріотом. Ще з університетських часів захоплювався військовою справою. І коли почався Майдан, не зміг залишатися осторонь. Зірвався з роботи і поїхав туди, був у самому епіцентрі подій. А у 2015-му добровільно пішов на фронт.
«Я дуже хвилювалась, умовляла його не йти туди. Чоловік мене заспокоював, але все ж пішов воювати. Так я перетворилась на дружину військового, яка постійно тривожиться за свого чоловіка» — розповідає Катерина.
Війна в родині Ковальських до 24 лютого 2022 року
Володимиру завжди хотілось більшого, тож він швидко став командиром розвідувального взводу. Приїжджав рідко, не завжди виходив на звʼязок. Розуміючи, що майбутнє надто непередбачуване, пара наважилась на дитину і Катерина завагітніла.
Проте 2016 рік для родини став трагічним.
«Я вже була на 8 місяці. Коли дізналась ту страшну новину — під час бойового завдання Володимир підірвався на ворожій міні і втратив обидві ноги. Коли я це дізналась — мені було лише головне, що він залишився живий! А його жага до життя була настільки сильною, що вже до народження сина Дмитрика чоловік став на тимчасові протези. Володя був поруч під час пологів, перерізав пуповину», — пригадує Катерина.
Після фізичної реабілітації чоловік почав займався спортом, брав участь у змаганнях, відкрив свій маленький бізнес, водив авто, побудував будинок та виховував сина. Проте рік на фронті відзначився на психологічному стані чоловіка. Володимир закрився у собі, при цьому не бажаючи приймати допомогу спеціалістів, адже вважав, що його не зрозуміють.
«Вже тоді я зрозуміла, що психологічна травма — вона як клубок, який тільки збільшується. Можливо спочатку ще можна було щось виправити, але цей процес не стоїть на місці. І якщо не пропрацьовувати проблеми, то потім цей клубок вже неможливо буде розплутати», — зазначила Катерина.
Перші дві війни та виїзд з Бучі
«Того дня, 24 лютого, я з сином Дмитриком була у нашій квартирі на 12 поверсі. Ми прокинулись від дивних звуків за вікном і від дзвінка мами, яка ніколи так рано не телефонує. Тоді ми ще не усвідомлювали всього жаху, який на нас чекає. А згодом почалась авіаційна атака. З нашого балкона було видно, як бомблять Гостомель», — розповідає жінка.
Тоді Володимир вивіз свою родину в приватний будинок, а сам пішов у тероборону. Незважаючи на протези, чоловік мужньо захищав своє місто, дім та родину. Проте 27 лютого для нього стався останній бій.
«Володя пішов, а ми з Дмитриком сиділи у ванній і чули, що за вікном почався черговий бій. Кожну хвилину ми прощалися з життям. А потім повністю зникло світло, зник інтернет…І зателефонував брат. Повідомив, що Володя більше не повернеться», — ділиться Катерина.
Тоді жінка попросила знайомих відвезти її з сином назад у квартиру. Шлях лежав через центральну вулицю Бучі, фото якої, з купою знищеної російської техніки, пізніше облетіли весь світ. Саме на цій вулиці і загинув Володимир.
На наступний день після повернення до родинної квартири, жінка разом з сином вирішили ховатися від окупантів та обстрілів у підвалах.
«Світла немає, заряд на телефоні закінчується, Дмитрик постійно запитує про тата, а я досі не можу йому сказати. З кожним днем все гірше. Немає чим почистити зуби, немає куди сходити в туалет, голова крутиться від постійної темряви, тривога затьмарює. Розумієш, що евакуації завтра не буде, а їжа та вода закінчується. Починаєш розтягувати останній шматочок хлібу. У людей вже прокидається якийсь тваринний інстинкт», — пригадує Ковальська.
Тому через декілька днів, коли Дмитрик у сльозах сказав мамі, що більше не витримає у підвалі, жінка вирішила ризикнути і виїхати з міста. Так вона зібрала речі, які у них були з собою та декілька годин ходила з сином по морозу, сподіваючись, що знайде водія, який зможе їх взяти з собою. В результаті літній чоловік допоміг Катерині та запропонував їй з сином місця у машині.
«Гарантій на те, що дорогою нас не вбʼють — ніхто не мав. Ми їхали у холодному кузові авто під обстрілами 6 годин, хоча їхати пів години. Досі не віриться, що нам таки вдалось тоді виїхати з Бучі і залишитись живими!», — ділиться жінка.
Дорога до Австрії та життя закордоном
«Чоловік висадив нас на блокпості, а звідти тероборона відвезла нас у село Святопетрівське, Київської області, до квартири мого брата. Ми зайшли до квартири, там горіло світло, я була шокована, наскільки психіка моя вже травмувалась. Ми не їли нормально і не милися тиждень. Я одразу згадала про Володю, який колись провів у таких умовах рік. І як після такого психіка може реабілітуватися самостійно?», — зазначає Катерина.
Далі волонтери вивезли маму з сином у Вінницю, де ті прожили два тижні. Проте і там Катерина не відчувала себе в безпеці, тому вирішила їхати далі. Так дісталася разом з Дмитриком до Польщі, де родина поляків прихистила її з сином у себе в будинку. Після цього сім'я вирушила до Австрії. Там українці отримали тимчасове житло і вирішили залишитися, але влітку приїхали на декілька днів в Україну, аби зробити посмертну ходу на честь Володимира. Після цього Катерина та Дмитрик одразу повернулися до Австрії.
Жінка згадує, що після поїздки син втратив сон, не хотів їсти і був дуже млявим. Тому вона повела дитину до психолога, який діагностував стрес у Дмитрика. А через тиждень у самої Катерини діагностували дипресію, яку жінка почала лікувати медикаментозно.
Вже рік родина займається з психологами та намагаються привести в норму ментальне здоров’я.
«Нам дуже допоміг благодійний фонд Діти Героїв, який підтримує українських дітей, що втратили батьків через війну. Від фонду нам надали психологічну підтримку. А також ми отримали грошову допомогу, подарунки на свята, взуття для Діми. Зараз ось ліки прийшли, яких тут так не вистачає. На кожен мій запит реагує наша сімейна помічниця — Оксана, завжди є якась підтримка, пропозиції, я дуже задоволена, нам це зараз дуже необхідно. Діма відвідував заняття з арттерапії, йому дуже сподобалось», — зазначила Катерина.
Ковальська додає, що неабияк важливо звертатися за психологічною допомогою. Не варто цуратися своїх проблем та боятися шукати підтримку, адже, якщо запустити проблему, то з часом вона може стати неабияким тягарем у житті.
