Творчість загоює рани. Історія Лілії Малярової, яка три місяці прожила в окупованому Ізюмі та втратила чоловіка-рятувальника на війні
Лілія Малярова мешкала в Ізюмі разом з чоловіком-пожежником та двома дітьми. У вільний від роботи та навчання час сім'я разом відпочивала на природі, зустрічалася з друзями та займалася ремонтом будинку.
Життя в окупації та трагедія родини
6 березня Ізюм окупували російські військові. Наступні три місяці родина Лілії майже не виходила за межі свого подвір'я.
«Ми завжди були дуже активною сім'єю, а тепер втратили можливість займатися улюбленими справами і були змушені весь час залишатися вдома. Морально було дуже важко. Найбільше боялися за життя через постійні обстріли навколо. Молилися, аби все це скоріше скінчилося», — згадує Малярова.
Незважаючи на окупацію, чоловік Лілії продовжував працювати та рятувати життя. Проте у травні в родині сталася особиста трагедія — Костянтин разом з командою потрапив під ворожий обстріл, повертаючись у частину після усунення пожежі.
«Чоловік дуже пишався своєю роботою. Допомагати людям — було його покликанням. Він був життєрадісною людиною, завжди посміхався та вмів розвеселити всіх у ті важкі часи. Він був промінцем світла для всієї сімʼї, за який ми трималися, і який тепер втратили. Всі ми були приголомшені втратою. Діти не одразу усвідомили, що тато більше не повернеться. Я також не могла прийти в себе і почала ходити у монастир, недалеко від нашого дому. Мені здавалося, що там тепер дім мого коханого, і я йшла до нього в гості», — розповіла Лілія.
Виїзд закордон
Після смерті чоловіка Малярова вирішила виїжджати з дітьми з окупованої території. Можливості одразу потрапити на підконтрольну Україні територію у родини не було, адже всі дороги обстрілювалися. Тому Лілії з дітьми довелося евакуюватися через Росію. До кордону з країною-агресоркою їх довіз колега загиблого чоловіка, а далі волонтери допомогли у пересуванні до кордону з країнами Прибалтики.
«Постійно згадую про те, як ми перетинали кордон росії та Естонії. Я була дуже втомлена та налякана. У цей момент прикордонник покликав мою доньку до віконечка. Я почала хвилюватись, що нас не пропустять. А виявилось, що у них був величезний пакет з іграшками для українських діток. Я на емоціях розплакалася і нарешті усвідомила, що в безпеці, що ніхто більше не скривдить мене і моїх дітей. А ця іграшка стала для нас символом теплого прийому від естонців», — поділилася жінка.
Сім'я поселилася в латвійському містечку Резекне, де після переїзду як мати, так і діти проходили реабілітацію та працювали з психологом. Також Малярові отримали допомогу від БФ Діти Героїв. Донька Лілії від фонду їздила до табору Я да Вінчі, а син відвідував онлайн-заняття з акторської майстерності.
«Мені всі казали: „Кому ти там потрібна, ще й з дітьми?“. Але я обрала їхати у невідомість за кордон з дітьми, бо залишатися в окупації було ще страшніше. І щоразу на своєму шляху я відчувала себе потрібною. І про дітей можу сказати те ж саме. Нам допомагали фонди, друзі, рідні і чужі люди. Я не відмовляюся від підтримки і сама допомогою всім, кому можу. Бо з чим ти йдеш у світ, те тобі і повертається», — розповіла Лілія.
Про творчіть та виставку закордоном
Малярова все життя малює. Жінка займається петриківським розписом. Якось Лілії вдалося провести майстер-клас у Латвії, після чого вона отримала отримала тримісячну стипендію на малювання петриківського розпису. Так з’явилися картини, які пізніше увійшли до виставки Квітни… Свою творчість Лілія показала у Латвії, виставку присвятила загиблому чоловіку.
«Відкриття було скромним, але дуже теплим. Для Латвії петриківський розпис — це нове мистецтво. У своїх роботах я намагалась підібрати таку гамму кольорів, щоб ці картини не просто були яскравими (як традиційні кольори), а щоб їх хотілося придбати додому. В кожну зі своїх картин я вкладаю душу. Восени планую виставити ці картини в іншому місті, вже є пропозиції», — зазначила Малярова.
Українка розповідає, що зараз вона намагається повернутися до більш менш нормального життя, хоч і закордоном. Лілія підтримує дітей, а діти її.
«Діти дивляться на мене і мають приклад, як жити далі. Ми є підтримкою один одному. Денису зараз 15 років, а Тамілі 9 років. Діти навчаються та мають багато захоплень. Денис малює, вивчає мови та грає на калімбі (старовинний африканський музичний інструмент). Він мріє стати графічним дизайнером і цього року вступив до Середньої Художньої школи, на факультет реклами. А Таміла захоплюється фігурним катанням, рукопашною боротьбою, та ще ліпить з глини», — ділиться Лілія.
Усім жінкам, які пережили втрату коханої людини, Малярова радить звертатися за психологічною допомогою та не приховувати потребу в підтримці. Українка зазначає, що не варто соромитися свого горя та пережитого досвіду. Після трагедії кожна людина повинна прагнути фізичного та морального відновлення
