З перших хвилин вирішив йти на фронт. Історія військового та письменника Юрія Руфа, який загинув на Сході України — як зараз живе його сім'я
Юрій Дадак, більш відомий під псевдо Руф — відомий активіст та письменник. Велику частину свого життя займався просвітницькою діяльністю, був ведучим фестивалю Холодний яр та виховував з дружиною двох доньок.
24 лютого 2022 року сімейне життя подружжя розділила війна. Жінка з двома дітьми виїхала за кордон, а чоловік, не вагаючись, зібрав речі та добровільно пішов до армії, щоб захищати Україну у від російського агресора.
Його життя обірвалося на полі бою 1 квітня. Напівсиротами залишилися дві доньки — 8-річна Катерина та 12-річна Роксоляна. Нещодавно вони стали підопічними БФ Діти Героїв, що опікується дітьми, які втратили одного або обох батьків під час війни.
Дружина Юрія, Ірина розповідає, як їх змінила війна, чим займаються діти та що спонукало її чоловіка піти на фронт.
Початок великого вторгнення та виїзд закордон.
«Я, як і більша частина українців, не були готовими до війни. 24 лютого нас розбудив дзвінок з Києва від друзів, і ми жахнулися від новин, які почули.
Почалася війна. Того ж самого дня ми прийняли рішення виїхати з міста. Я з дітьми вирушила до польського кордону, а чоловік залишився вдома.
До Перемишля ми з дітьми добралися в той же день. По дорозі ще вдалося підібрати декількох людей. Ми були як в Титаніку: натовп людей кричав про допомогу, всі просилися до людей в машини, було холодно, не всі мали з собою достатньо одягу та їжі. Словом, веселого було дуже мало", — розповіла Ірина.
Жінці з дітьми надали тимчасовий прихисток у школі Перемишля. Там в спортзалі були лежаки, постіль, їжа, питна вода та інші речі першої необхідності, а сама директорка школи пекла печиво для українців.
Через кілька днів Ірина з доньками вирушили до Італії, де проживає мама жінки.
«Оскільки квартира у мами дуже маленька, ми звернулися за допомогою до місцевих органів влади і нас з дітьми поселили в готель. Там ми прожили 1 місяць», — поділилася Дадак.
Служба Юрія
«Я знала, що мій чоловік не буде просто сидіти вдома. З перших хвилин війни було очевидно, що він піде на фронт, але я до останнього намагалася про це не думати», — пригадує Ірина.
Хоча Юрій не був військовим — викладав в Лісотехнічному університеті - він займався різною волонтерською діяльністю на підтримку ЗСУ ще з 2014 року.
«Коли ми виїхали з дому в перший день повномасштабного вторгнення, Юра записав для нас відеоповідомлення та пішов у військкомат. Після цього він додому більше не повертався. Спочатку чоловіка відправили в Яворів на навчання, а через два дні він поїхав на фронт. По телефону ми з ним майже не спілкувалися — в нього рідко був зв’язок та можливість розмовляти. За весь час нашої розлуки мені вдалося лише двічі з ним поговорити. Це було в день, коли чоловік перебував ще на полігоні, і по дорозі, коли він їхав на схід України», — розповіла жінка.
Зазвичай о 4−5 ранку Юрій надсилав дружині повідомлення у вигляді плюсику. Таким чином він давав зрозуміти, що з ним все гаразд. Проте 2 квітня такого повідомлення Ірина не отримала.
«Всі найгірші думки старалася одразу відкидати. 1 квітня його бригада мала йти на ротацію. І того самого дня стався ворожий мінометний обстріл, внаслідок якого Юрій загинув. Відтоді моє життя змінилося назавжди. Спочатку я не могла контролювати своїх емоцій. Одразу почала приймати заспокійливі препарати, тому наступних два місяці життя я просто не пам’ятаю», — зазначила Дадак.
«Або вибігати, або згоріти живцем»
«Юрій був дуже творчою людиною. Він писав вірші та багато читав. В період служби вів щоденник, в якому занотовував все, що з ним відбувалося на фронті.
Він дуже сильний та витривалий, але війна його дуже виснажила. Чоловік розповідав, що спав лише по 40 хвилин 2−3 рази на добу.
Вадим — один із побратимів, який був з Юрієм в останній день його життя. Він казав, що під час мінометного обстрілу в них було лише два варіанти: або вибігати, або згоріти живцем. Вони троє вибігли — Вадим залишився живим, а Юрій та ще один його друг по зброї - загинули", — поділилася дружина загиблого.
Хто став підтримкою для сім'ї?
«Завдяки порадам дружин, чоловіки яких також загинули під час війни, я подала заявку до БФ Діти Героїв. Через деякий час отримала відповідь і мої діти стали підопічними цієї благодійної організації. Ми отримали фінансову допомогу та подарунки на дні народження дівчат. Наш особистий помічник від фонду постійно запитує про наші потреби. Ми долучаємося до освітніх програм: Роксолана займалася математикою, а Катруся — малюванням. Я відвідувала онлайн-заняття з психологом, і це допомогло мені боротися з негативними думками та налаштовувати себе на позитив», — розповіла Ірина.
Про дітей, мрії та бажання
«Роксолані - 12 років, раніше вона займалася танцями, наразі Їй подобається бути пластункою. До цього ставиться дуже серйозно. Пласт надихає і мене, і її. Тішуся за неї.
Катруся — молодша донечка, їй всього лише 8. Вона дуже цікава дівчинка, мала багато хобі: і малювала, і співала, і займалася черлідингом, але після смерті батька відмовилася абсолютно від всього. Єдине, що залишилося — це англійська. Вона постійно залишається зі мною і боїться, що я кудись піду без неї. Інколи, коли я довго не піднімаю слухавку, відразу починає хвилюватися, що зі мною сталося щось погане. Наразі ми боремося з цим", — ділиться Ірина.
Жінка зазначила, що їй тяжко повернутися до нормального життя, проте вона намагається задля дітей.
«Війна рано чи пізно закінчиться, тому дуже хочеться, щоб всі українці, які роз'їхалися по всьому світу, поверталися додому та втілювали в Україні все найкраще, що вони там побачили.
Хочу, щоб наша нація була сильною, україномовною та єдиною, а молодь допомагала розвивати Україну", — розповіла Дадак.
