Драма із хепіендом на кордоні з РФ. Як волонтери евакуюють мешканців прифронтової зони — репортаж NV
NV на один день доєднався до команди харківської громадської організації Я Врятований, яка багато місяців займається евакуацією населення з деокупованих територій і прифронтових сіл, а також поспілкувався з мешканцями міста Вовчанськ, що знаходиться в 5 км від Росії й щодня потерпає від ворожих атак.
— Ви готові? — Сергій Новіков, комунікаційник громадської волонтерської організації Я Врятований, заходить у двір приватного будинку та оцінює ситуацію. Кілька дорожніх сумок і рюкзаків вже стоять на доріжці біля хвіртки, струнка жінка поспіхом виносить з будинку останні речі та впевнено підтверджує: так, родина може виїжджати.
Ця жінка — Ірина Горімова, її сім'я живе у Вовчанську, за 5 км від кордону з Росією, а тому під постійними обстрілами, і тепер виїжджає у безпечніше місце.
На подвір'ї крутяться двійко короткострижених хлопчиків — 11-річний Давид не випускає з рук верткого чорного песика Сьому, 9-річний Саша зосередився на мобільному телефоні і не звертає увагу на метушню. Останньою з будинку виходять донька Горімової та мати хлопців — 32-річна Наталя Мінькова з 8-місячним Богданом на руках. Ще одна її дитина — 6-річна донька живе з батьком у Харкові.
2 серпня, коли до команди Я врятований приєдналась журналістка NV, волонтери допомогли виїхати лише одній цій сім'ї. Втім, часто вони працюють масштабніше — інколи вивозять по декілька десятків людей за день, використовуючи більше автівок.
Родина Горімової і Мінькової наважилась на виїзд і сказала волонтерам «так» після того, як 17 липня Харківська обласна військова адміністрація оголосила примусову евакуацію сімей з дітьми з десятка населених пунктів Вовчанської територіальної громади. Тоді більшість місцевих мешканців виїхали відразу. В місті та навколишніх селах залишилися переважно літні люди, які відмовляються кидати своє господарство навіть у таких умовах.
Мінькова разом із матірʼю та дітьми пережили шестимісячну окупацію Вовчанська, витримали холодну зиму під обстрілами росіян, але виїжджати не хотіли. Тепер вирішили: треба їхати.
У шльопанцях на війну
— Я тільки тиждень тому повернувся до Харкова, до цього місяць був на Херсонщині — ми там теж займалися евакуацією, тільки на човнах, — пояснює Олег Яровий, 37-річний волонтер команди Я Врятований, який забирає журналістку і фотографа NV з залізничного вокзалу в Харкові на броньованому бусику. Автівку, яку Яровий називає Посейдоном, харківʼянам подарувала партнерська польська організація Siepomaga. Збоку на бусику наліпки — Poland Helps і червоний хрест у білому колі, знизу напис українською Аварійна евакуація людей.
Дорогою забираємо 28-річного комунікаційника Новікова. Він у футболці, пляжних шортах з акулами та вʼєтнамках — так зазвичай уявляєш людину, яка їде не в прифронтову зону, а п'є коктейль на курорті біля басейну. Яровий одягнений майже так само — футболка та легкі шорти.
Питаю про бронежилети та шоломи, хлопці відмахуються. Вони звикли до таких поїздок — за тиждень їх буває чотири-пʼять, і якщо обстрілів немає, то обходяться без захисного спорядження. Хоча, броніки в автівці є — виглядають з-під сидіння, над місцем водія висить шолом.
Рух Я Врятований зʼявився в Харкові ще до повномасштабного вторгнення — його заснували віряни з християнської церкви Нове покоління. Спочатку готували гарячі обіди для малозабезпечених харків'ян, а після початку великої війни діяльність організації значно розширилася. З перших днів команда вивозила містян з мікрорайонів, які обстрілювали особливо сильно, допомагала дістатися залізничного вокзалу, саджала на потяги. А після деокупації Харківщини волонтери запустили евакуацію людей — одними з перших побували на звільнених територіях.
Новіков зізнається, що тоді було страшно. «Нам оідразу сказали, що це дуже небезпечно, бо там російські позиції поруч, тож ми повністю екіпірувалися — броніки, шоломи, — розповідає він. — Там ще мертві люди на вулицях лежали, в деяких місцях їх просто на узбіччя постягували і все. Це в Купʼянську було».
Волонтери не просто вивозили українців зі звільнених населених пунктів, але й влаштовували їх або в гуртожиток, або в невеликий шелтер, розрахований на 10 людей, де можна опанувати себе та спланувати наступні дії. Пізніше організація почала співпрацювати з загальноукраїнським фондом Save Ukraine, який приймає евакуйованих харківʼян і розселяє їх по своїх центрах.
За цей час з маленької команди рух Я Врятований перетворився на масштабний проєкт — зараз тут понад сто постійних волонтерів і ще більше ситуативних. Це дозволяє охопити різні напрями роботи — крім евакуації, організація продовжує годувати нужденних гарячими обідами в Харкові, постійно возить гуманітарну допомогу (продукти, воду, а за необхідності — генератори та буржуйки) у населенні пункти, що живуть під обстрілами ворога, ремонтують розбиті ворожими снарядами дахи, міняють вікна тощо.
«Чому я займаюся цим? — дивується питанню NV Новіков. — Так треба ж людям допомагати. От буває — довезеш людей до вокзалу, а вони тебе обіймають, кажуть, які вдячні. Це такі емоції, і ти розумієш, що реально комусь допоміг».
До лютого 2022 року він був будівельником, працював на фармацевтичних обʼєктах — склади, аптеки, також їздив на замовлення в Росію. Але від початку вторгнення, коли почалися обстріли, а ворог підійшов до Харкова, не думав про те, щоб виїхати, хоч і зізнається, що не раз бувало страшно: в місті вже не залишилось жодного району, де не було прильоту ракет чи дронів.
А коли з’явилися новини про підрив Каховської ГЕС, і Новіков, і Яровий виїхали в Херсонську область — допомагати й вивозити.
«От уявіть — вода доходить до шостого-сьомого поверху будинку, а ті люди, що живуть вище — наприклад, на восьмому-девʼятому поверсі, виїжджати не хочуть, — згадують свою поїздку волонтери. — Їм туди воду та продукти на човнах привозили».
Зараз евакуація на Херсонщині вже не проводиться, але Яровий найближчими днями все одно планує туди повернутися — команда продовжує возити гуманітарну допомогу мешканцям у ті населені пункти, куди не доїжджають інші організації.
Залишитись у Вовчанську
Нам щастить: для евакуації вибрали спокійний день, вибухів не чути. Біля понтонної переправи через Сіверський Донець у селі Рубіжне стоїть маршрутка — на той бік ріки громадський транспорт не ходить. Новіков пояснює, що, наприклад, з Вовчанська до переправи люди можуть доїхати тільки на таксі або приватній автівці.
«В основному їздять „частники“, але ціни дуже високі, завищені в три-чотири рази, — розповідає він. — Від Вовчанська до моста доїхати [відстань — 15 км] — це десь 500−700 грн, а раніше було 100−120 грн».
Через понтон проїжджає кілька машин. Яровий зазначає, що переправа не завжди працює, інколи військові її прибирають — під час масованих обстрілів, наприклад. Для водіїв це означає, що треба зробити великий гак, щоб потрапити на той бік ріки, і витратити на дорогу кілька зайвих годин.
Вовчанськ, де до повномасштабної війни населення станвило 18 тис. мешканців, зустрічає порожніми вулицями та забитими фанерою вікнами. На деяких дахах немає черепиці — замість неї натягнута плівка.
На перехресті розмовляють дві літні жінки. NV приєднується до їхньої бесіди, щоб розпитати про життя та відразу отримує купу інформації — про пенсію, яку до Вовчанська більше не привозять і треба їхати в інші населені пункти, і про наявність продуктів у магазинах. На продукти жінки не скаржаться — кажуть, що все необхідне привозять у місто. До того ж часто роздають гуманітарку — сьогодні вони саме йдуть з місцевого спорткомплексу, де отримали по два батони хліба. Виїжджати з Вовчанська вони не планують.
«Ми сказали, що залишаємось тут до побєди, ми корінні, нікуди не поїдемо», — по-доброму усміхається 80-річна Валентина Єфименко.
Вона говорить колоритним суржиком, як і інші літні люди Вовчанська.
Стріляють? Так усюди зараз стріляють
«Молодьож хай їде, звісно, — продовжує Єфименко. — А от те, що пенсіонери виїжджають, я протів. Стріляють? Так усюди зараз стріляють».
До розмови приєднуються ще дві жінки, одна з них емоційно реагує на питання про евакуацію.
«Не те, що боїмося обстрілів, а жутко боїмося! — каже вона. — Але куди від хати їхати? Пенсії маленькі, ми знімати квартиру не потягнемо. Общєжитія? Ви, пробачте, але ми больні люди».
Раптом помічає диктофон, ніяковіє, але продовжує повторювати, що виїхати не може.
Під час обстрілів містяни залишаються в своїх будинках або квартирах — укриттів тут немає, пристосованих підвалів теж. «Вдень не так, а от вночі сильно [обстрілюють], — розказує Єфименко. — Розбили нашу Вовчу, такий город був красивий. Багато в нас людей повбивало».
Вовчею вона, як і чимало місцевих, називає Вовчанськ.
«У нас рядом хата згоріла, тут теж прилетіло недалеко, — підхоплює її товаришка, що називає себе Зоєю. — Вікон немає, а двері теліпаються, криша побита. Але в мене [чоловік] інвалід, куди ми з ним поїдемо? Та вся Україна розбита, що тут балакать. Війна є війна».
А 56-річна Галина Соломко натомість зимувати у Вовчанську не планує. Каже, що прожила тут минулий листопад без опалення в квартирі та й виїхала в Кривий Ріг до знайомих. Повернулася додому на літо, бо ж тут город — картопля, кавуни, кукурудза.
«Пока я не покушаю все своє, нікуди не поїду, — посміхається вона. — Але на зиму обовʼязково виїду. Телефон у хлопців [волонтерів] вже взяла».
Життя в окупації та після неї
«Раніше думали, що все швидко закінчиться, а зараз стало зрозуміло, що все надовго, але воно все гірше й гірше, вже наш ресурс закінчився», — розповідає Горімова, влаштувавшись в автівці, поки волонтери завантажують її сумки.
Видно, що вона навіть задоволена, що нарешті зважилась виїжджати.
«За дітей дуже страшно», — продовжує пояснювати своє рішення вона.
Горімова — громадянка Росії, хоча на Харківщину переїхала ще в 1991 році, але за цей час так і не отримала український паспорт.
Вже теж сидячи в машині, Мінькова, її донька, погоджується, що зараз ситуація з російськими атаками погіршилася. Але найстрашніший для неї обстріл був після звільнення Вовчанська від окупантів.
Росіяни скинули бомбу з літака в центр міста, де Ощадбанк
«Я їхала до мами по картоплю, і росіяни скинули бомбу з літака в центр міста, де Ощадбанк, — згадує вона. — Ми з водієм автівки, в якій я їхала, залишилися цілі, але інші люди постраждали».
Після запитання про те, як було при окупації міста, Мінькова починає плакати й просить не говорити про це, але згодом сама розповідає. Її чоловік, з яким вони зараз живуть окремо, — співробітник поліції в Харкові, про це стало відомо окупантам, за думкою Мінькової, його здав хтось з місцевих. Через це її забрали «на підвал» у Вовчанський агрегатний завод, там окупанти влаштували катівню.
У будинку був обшук, намагалися знайти зброю. На той час жінка була якраз вагітна, але це не завадило окупантам бити її прикладом по голові. Згодом випустили, але через деякий час забрали знову, коли вона на вулиці вступилася за сусіда з інвалідністю, тоді її день протримали під замком.
У Харкові волонтери привозять цю родину з двох дорослих, трьох дітей і однієї собаки в шелтер своєї організації — просторий будинок, де зараз живе ще одна сімʼя, вивезена через примусову евакуацію. Горімова запевняє, що виїжджати з міста далі вони не планують, хочуть поки залишитися тут. Також вона сподівається, що організація допоможе їй оформити необхідні українські документи.
