Дозвольте їм це. Як батькам реагувати зараз на агресію дітей

5 липня, 00:10
Світлана Ройз: «Ми маємо прийняти їх почуття» (Фото:SIphotography/Depositphotos)

Світлана Ройз: «Ми маємо прийняти їх почуття» (Фото:SIphotography/Depositphotos)

Тільки після того як дитина матиме змогу проявити свій біль, може розпочатися процес відновлення

Донька зробила пістолет на одному з гуртків, який зараз відвідує. Діюча модель, стріляє гумками. Донька знає, що не можна цілити в людей. Стріляє по мішенях. І знає, що у неї є дозвіл гратися такими іграшками і їх створювати. Дозвіл захищати себе, дозвіл на право оберігати свої кордони, дозвіл на прояв агресії — енергії, яка допомагає це робити. Один з найважливіших дозволів, який дитина отримує від дорослих.

Відео дня

Це як право сказати «ні» чомусь, що для нас неприпустимо. Це право — теж дозвіл, який ми маємо дати дитині.

Зараз, під час війни, прояв агресії у дітей більш ніж закономірний.

Вона може направлятися на ворогів, а може й на батьків, бо має бути хоч якось відреагована.

Те, що не було проявлено, те, що закапсульовано, починає руйнувати зсередини.

Під час війни прояв агресії у дітей більш ніж закономірний

Безпомічність, відчуття глобальної загрози, відчуття безсилля перед величезною силою — травматичне. Коли дитина малює і закреслює танки, літаки, солдатів російської армії чи ліпить і зминає, кричить образливі дражнилки, направлені на ворогів, це дає їй відчуття контрольованості того, що відбувається. І допомагає впоратись із страхом та безсиллям.

Тільки після того як дитина матиме змогу проявити, вилаяти, викричати свій біль, лють, страх, злість, скорботу по тому, що втрачено, — може початися процес відновлення.

І коли дитина проявляє силу своєї агресії, це може бути страшно для дорослих, особливо для тих, хто не переживав такого важкого досвіду (зараз волонтери в інших країнах часто не розуміють, що робити з агресією дітей).

Якщо наш травматичний досвід (наприклад, агресії, насилля з нашого дитинства) не опрацьований, такі прояви дітей можуть провокувати наш особистий страх. І тоді ми можемо казати: «Мені страшно на це дивитись, припини злитись, не роби так».

Якщо ми думаємо, як допомогти дитині з регулюванням емоцій, нам спочатку важливо щось зробити із своєю «місткістю». Нам важливо знати, що ми зможемо витримати злість, сум, істерику (особливо, якщо ми як спеціалісти беремося за роботу з дітьми, що зростають під час війни).

Ми маємо прийняти їх почуття, сказати, як мінімум, що ми бачимо, що дитина злиться і точно має на це право. Дорослі, які бояться агресії, не мають підходити, щоб надавати професійну допомогу, до дітей, що пережили досвід війни.

Дитині важливо казати, що ми бачимо, як їй хочеться, щоб війна закінчилась, що бачимо, скільки болю завдали люди та війна.

А далі ми можемо скерувати ці прояви, наприклад: «Ти злишся, але не можна завдавати шкоди собі чи тим, хто поруч. Ми з тобою можемо…» (тут в матеріалі є скарбничка ігор, які допомагають обережно відреагувати агресію).

Алгоритм: називаємо — нормалізуємо — підтримуємо — скеровуємо.

Коли діти зляться на росіян, ми маємо пам’ятати, що світ дітей приблизно до 7 років досить полярний. Вони не витримують амбівалентності. У них немає одночасно «мені боляче» і «потрібно зрозуміти іншого чи йому поспівчувати».

Діти до 7 років не можуть витримати напругу амбівалентністю. Старші діти після травмування теж не можуть витримати амбівалентності. Їх сприйняття: поганий — хороший, добро — зло.

Вони схильні до узагальнення, і зараз це нормально.

Нормально, що всі росіяни сприймаються як вороги. І дітям можна казати: «Я бачу, як ти злишся, тобі було так страшно і ти бачив так багато болю, що хочеться повернути це все тим, від кого це прийшло».

А якщо в інших країнах з дітьми працюють волонтерами росіяни, для того, щоб не підсилювати напруження, щоб діти відчували себе в безпеці, не відчуваючи провини за амбівалентність почуттів, самі росіяни мають сказати: «Мені так боляче, що ти через це пройшов, я знаю, що ти можеш і на мене злитися, і бажати мені всього, що тобі і твоїй країні зробив мій народ. Мені щиро шкода. Мені соромно і боляче за те, що робить мій народ. Але я так хочу бути зараз з тобою і допомогти». І це буде чесно. І це створить внутрішній простір для прийняття і відновлення.

І я чекала цих слів від тих, хто був моїми друзями в минулому.

Є ще одна тема: в знайомій родині дорослі, коли чують сирену, кажуть до путіна і росіян: «Щоб ви здохли». Їх семирічна дитина якось, коли на них розсердилася, сказала ті ж слова. І батьки злякались.

Після фази відреагування — на неї потрібен час і потрібно відновлення відчуття безпеки, — ми розмірковуємо, як скерувати агресію. І батьки тепер після кожного прояву такої своєї агресії кажуть: «Я злюсь. Це спрямовано на ворогів. Таким чином я допомагаю собі не боятися».

А дитина сама їм запропонувала: «А давайте дуже голосно співати „червону калину“, коли чуємо сирену».

Війна підсилює поляризацію. Коли ми в стабільному стані, ми можемо знов розрізняти відтінки. І вміщати одночасно різне.

А зараз ми всі вміщуємо злість на ворогів і любов, вдячність та повагу до своїх. І переплавляємо злість в силу захисту і турботи.

Ступінь прояву злості — спротиву — буде у кожного свій. І якщо поруч є ті, хто каже, що взагалі не відчуває злості, я прошу дати дітям проявити її в той спосіб, який би їм самим та оточуючим не зашкодив.

<...>

Я дозволяю собі злитися на ворогів, робити те, що можу, що збігається з моїми цінностями, і обіймати всіх — своїх — так сильно, як хочу Перемоги.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X