Випадкова річ. Яку роль в нашому житті відіграє удача, — лектор TED

10 грудня 2020, 21:43

Випадковість має набагато більше значення, ніж ми готові визнати — стверджує психолог Баррі Шварц у своєму виступі для TED

Переклад Лілії Гончарової для TED

<...>

Я хочу поговорити про удачу, справедливість і про те, що їх пов’язує.

Кілька років тому мені зателефонував мій колишній студент. Він хотів поговорити щодо своєї дочки. Виявилося, що його старшокласниця-дочка дуже хотіла подати заяву у Свортмор-коледж, де я тоді викладав. Він хотів знати мою думку з цього приводу. У Свортмор вступити дуже нелегко. «Ну розкажи мені про неї», — запропонував я йому. І він розповів, які у неї оцінки, в яких позакласних заходах вона бере участь. І мені здалося, що вона суперзірка — дивовижна, дивовижна дівчинка. І я на це зреагував: «Це неймовірно. Схоже на те, що Свортмор хотів би отримати таку студентку». Він запитав мене: «Чи означає це, що вона туди вступить?». І я відповів: «Ні. У Свортмор просто не вистачає місць для всіх „хороших“ кандидатів. Не вистачає місць ні в Гарварді, ні в Єлі, ні в Прінстоні, ні в Стенфорді, а також в Google, Amazon або Apple. Навіть на конференції TED. Занадто багато хороших людей, і всі не можуть туди потрапити». «Але як же нам бути?» — запитав він. «Це дуже хороше запитання», — сказав я у відповідь.

Відео дня

Як же нам бути? І я знаю, що зробили університети і коледжі. Єдине, що вони роблять в інтересах справедливості, — це безперервно підвищують стандарти, оскільки для них приймати менш придатних і відмітати більш підготовлених людей — несправедливо. Залишається тільки підвищувати і підвищувати стандарти доти, поки не досягнете відповідності кількості місць кількості майбутніх студентів.

Чи отримують люди те, чого вони заслуговують? Чи справедливе суспільство? Звісно, ні

І це негативно впливає на уявлення людей про їхні права та справедливість. Люди в Америці мають різні думки про те, чи справедлива та чи інша дія, і які критерії цієї справедливості, але я думаю, що єдине, з чим погодяться багато: в правильній, справедливій системі люди отримують те, чого вони заслуговують.

І ось тоді я сказав своєму колишньому студенту, що як тільки справа доходить до прийняття в коледж, це правило не спрацьовує. Деякі отримують, а деякі — ні. Так ідуть справи.

Коли ви завищуєте вимоги, — що коледжі й роблять, — залишається одне — шалена конкуренція серед учнів старших класів шкіл. Адже бути просто хорошим, дуже хорошим — недостатньо. Ти мусиш бути кращим за всіх абітурієнтів. І в результаті ми маємо те, чому сприяли, — щось на кшталт епідемії тривожності і депресії, яка пригнічує і знищує наших підлітків. Такого роду конкурсами ми руйнуємо ціле покоління наших дітей.

Коли я думав про це, я збагнув, що спосіб вирішення цієї проблеми є. І ось що можна було б зробити: коли люди подають заяву в коледж, кандидатів ми поділяємо на тих, у кого в майбутньому є всі шанси бути успішним, і тих, у кого їх немає. Отже, ми відмовляємо тим, хто явно «не дотягує». І потім ми беремо всіх інших, кладемо їхні імена в шапку і лише витягуємо папірці, як у лотереї, і таким чином цих кандидатів приймаємо. Іншими словами, при прийнятті в коледж ми діємо за принципом лотереї. Можливо, те саме відбувається у високотехнологічних компаніях і — жахливо навіть подумати — можливо, саме так ми вирішуємо, хто виступить на TED-конференції, — за принципом лотереї.

Зрозумійте мене правильно: така лотерея не ставить за мету усунути несправедливість. Все ще буде багато людей, які не отримають того, що заслужили. Але, у всякому разі, це чесно. У цьому виявиться несправедливість, яка вона є, без помилкових причин. І ми ніби проколюємо надуту кулю: ми випускаємо стрес, в якому живуть наші старшокласники.

Так чому ж ця цілком розумна пропозиція — я б так сказав — не виноситься на серйозне обговорення? Здається, я знаю, чому. Вважаю, що ми не приймаємо ідею того, що по-справжньому важливі речі — справа удачі або випадку, і принаймні нам непідвладні. Мені ця думка ненависна. Не дивно, що інші реагують так само, але саме так і буває в житті.

По-перше, прийняття у коледж — це вже лотерея. Приймальна комісія тільки вдає, що це не так. Тож будьмо чесними перед собою.

По-друге, гадаю, якщо ми усвідомлюємо, що це лотерея, це також змусить нас визнати важливість везіння в житті майже кожної людини.

Ось я, наприклад. Майже всі найважливіші події в моєму житті відбувалися значною мірою завдяки везінню. Коли я вчився в сьомому класі, моя сім'я виїхала з Нью Йорка в округ Вестчестер. Коли я почав учитися в школі, я зустрів милу дівчинку, з якою подружився, потім вона стала моїм найкращим другом, потім ми покохали один одного, ну а потім вона стала моєю дружиною. На щастя, ми одружені ось уже 52 роки. Я нічого для цього не зробив, мені просто пощастило.

Я вступив до коледжу і в першому семестрі записався на курс «Вступ у психологію». Я гадки не мав, що таке психологія, але сам предмет мені підходив і вписувався в мій розклад. Тому я й погодився. І завдяки щасливому випадку цей клас вів блискучий, легендарний викладач психології. Завдяки цьому я й став психологом.

Вступив до магістратури. Коли я її закінчував, вийшло так, що мій друг, професор, який викладав у Свортморі, вирішив, що він не хоче більше викладати, і пішов у медичний коледж. Його місце звільнилося, я подав заяву, і мене взяли на першу і єдину в моєму житті посаду, де я був здобувачем. Я викладав у Свортморі 45 років. Цей навчальний заклад справив величезний вплив на розвиток моєї кар'єри.

<...>

Мій висновок такий: я щаслива людина. Мені пощастило в сімейному житті. Мені пощастило з освітою. Мені пощастило з кар'єрою. І мені пощастило, що я знайшов платформу для моїх виступів, як-отTED.

Чи заслуговую я на свій успіх? Цей мій успіх — заслужений, можливо, так само, як і ваш. Але є ще багато гідних людей, таких, як ми, гідних успіху, але його не мають.

Чи отримують люди те, чого вони заслуговують? Чи справедливе суспільство? Звичайно, ні. Одні лише зусилля і гра за правилами не є гарантією чого-небудь. Якщо ми усвідомлюємо неминучість такої несправедливості і вирішальну роль удачі, можливо, ми поставимо собі запитання: «Яку відповідальність ми несемо перед людьми, яких ми визнаємо героями епохи пандемії, коли серйозна хвороба вразила їхні сім'ї, чи ми робимо все можливе, щоб вони були цілі і їхнє життя не було зруйноване боротьбою з хворобою, що обрушилася на нас? Чим зобов’язані ми людям, які борються, наполегливо працюють, але менш удачливі?».

Близько півстоліття тому філософ Джон Ролз написав книгу «Теорія справедливості». У цій книзі він увів концепцію, яку назвав «вуаллю невідання». Він поставив запитання: «Якби ви не знали, яке становище ви займете в суспільстві, яке суспільство ви хотіли б створити?». І припустив, що коли ми не знаємо, чи збираємося ми зайняти там місце — нагорі або внизу, — нам страшенно хочеться жити в суспільстві, де є рівноправність: навіть невдачливі зможуть жити там гідно, повноцінно, бути задоволеними життям.

Тож щасливі й успішні люди, донесіть це до тих, хто поруч з вами, і робіть все від вас залежне, щоб усі знали, що ми шануємо і піклуємося про людей, які так само, як і ми, заслуговують на успіх, але кому не так щастить, як нам.

Повну версію можна знайти на TED

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X