П’ять батькових уроків, які допомогли створити бренд

23 лютого 2020, 21:13

Батько — архітектор мого життя, і я дотепер багато чого в нього вчуся

Я захотіла стати бізнесвумен завдяки татові. У цьому місці кожен перший зазвичай уявляє власника заводів-газет-пароплавів, який відвалив улюбленій дочці кілька десятків «зелених лямів» на гарний жіночий бізнес. Насправді найбільшим батьковим матеріальним вкладенням у моє майбутнє була купівля однокімнатної квартири, яку я згодом продала. Серйозні гроші ми з Олександром Єремєєвим заробляли на склінні і самостійно. І зовсім не відразу. І віконний бренд теж створювали самі.

Відео дня

Внесок батька набагато простіший і складніший одночасно: він виховав людину і, переважно, на власному прикладі. А «зелених лямів» він ніколи не мав — крихітна дніпровська страхова компанія Аякс, організована колишнім геологом, не заробляла в дев’яності такі гроші.

Що ж, поділюся інсайтами.

Не бійтеся суворих умов

Після універу молодий геолог розподілився в Казахстан, поїхав за мрією. Дружина поїхала з ним і незабаром з’явилася я, а потім — сестра. З дитинства яскраво пам’ятаю красиву, але сувору природу, мінус 40 і хуртовини. Мело так, що в школу ми ходили по мотузці, натягнутій уздовж дороги, щоб не заблукати і не замерзнути в заметах.

У великій геологічній сім'ї чужих дітей не було — будь-який дорослий реагував на будь-яку дитину з натяками переохолодження, хапав в оберемок і тягнув додому відігрівати. Хто чий розбиралися ввечері. Часто дорослих, які повернулися з роботи, зустрічала біля входу купа однакових дитячих валянок. Ми водилися великими ватагами, одинаків не було.

Геологом я не стала, але комунікувати з серйозними людьми в незнайомому товаристві навчилася

Заметілі і морози не тільки виховали мій характер, а й навчили: команда — завжди сильніша.

Захоплюйте дітей своєю справою

Років з семи батько брав мене на канікулах на свою роботу — у геологічні партії. Це було для мене неймовірне щастя — розробки велися в лісі, геологи будували зруби, опалювали їх дровами, їздили на величезних Уралах або санях, запряжених кіньми, а їжу їм скидали з вертольотів.

Я була там своя. Одного разу маленька Наташа — комашка з двома косичками — зайшла в зруб до серйозних бородатих дядьків і сказала: «Добрий день, як життя молоде?». Так вітався тато, а я підслухала. Бородані сміялися і казали: «Спритна, далеко піде!».

Геологом я не стала, але комунікувати з серйозними людьми в незнайомому товаристві навчилася.

Навчайте дітей самостійності

Коли мені було шість років, мені дали 5 карбованців і вперше відправили в магазин без дорослих. Я тримала купюру перед собою в руці, як прапор, і йшла крізь заметіль по заповітне молоко.

Весь цей час тато прикривав мій тил — йшов ззаду на відстані досить великій, щоб я не бачила його, і досить маленькій, аби прийти мені на допомогу в разі потреби. Батьки зізналися в цьому тільки через кілька років, коли я підросла.

Але тоді, в шість років, з п’ятіркою, яка тріпалася на вітрі, мені було холодно і страшно, але я дійшла. Маленька дівчинка впоралася з великим завданням. І наступного разу мені було простіше.

І яке б завдання не чекало на мене в майбутньому, мені буде простіше.

Залишайтеся людяними

Одного разу тато приїхав з експедиції, зайшов до будинку у валянках, у кожусі, морозно-холодний, веселий і простягнув нам з сестрою шапку. А в ній пищала крихітна, чорна, лупата дворняжка. Тато побачив її надворі й не зміг пройти повз. Для неї залишитися на морозі означало напевну смерть. Так у нас вдома з’явилася ще одна дівчинка — Муха.

Собака стала нашою улюбленицею. І коли батьки вирішили, що старшокласницям у Леніногорську Східно-Казахстанської області робити нічого, й «евакуювали» нас з сестрою до бабусі в Дніпро, Муха поїхала з нами. Я сама оформляла довідки для її вивезення й майструвала нашийник з ремінця від годинника.

Спасибі Мусі і татові — все життя я обожнюю собак і досі трепетно охороняю в собі людяність.

Дитина має бути ситою і начитаною

Напевно, мій тато і мама шведського письменника Фредріка Бакмана схожі. У всякому разі, виховуючи дітей, вони дбали про одне й те ж: щоб у шлунку була їжа, а на полиці — книги. На моїх дітей вдома завжди чекають котлети. Середній син, правда, давно не їсть м’яса, але ми з татом викрутилися і замінили його лососем. Дід особисто контролює котлети.

Пам’ятаю з дитинства величезну книжкову шафу, тато сам її зробив: дві труби, шайби, дерев’яні фарбовані дошки. Я вчила біля нього уроки і трошки боялася, що вся ця конструкція коли-небудь завалиться і придавить мене. Там були сотні книг — обмінені на макулатуру, привезені татом з відряджень, а їздив він по Союзу дуже багато. Муха і книги — ось все, що ми відвезли з сестрою з Казахстану в Дніпро.

Я не тільки сама читаю багато, але й дітей захопила цим уже майже екзотичним хобі.

Зараз татові 73, він вдівець і, як сам часто жартує, — завидний наречений, з гарною бородою, квартирою, будинком, породистою собакою і неймовірним почуттям гумору. Тато — архітектор мого життя, і я досі багато чого в нього вчуся. І безмежно вдячна йому за це.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X