Мистецтво під час війни. Рецензія на документальний фільм Земля блакитна, ніби апельсин

30 листопада 2020, 07:45

В український прокат вийшов фільм Земля блакитна, ніби апельсин — повнометражний дебют української творчої діячки широкого профілю Ірини Цілик. Остання одночасно режисерка, сценаристка, письменниця і поетеса.

І в на вигляд невеликій (74 хвилини екранного часу), але насправді широкій душею і смислами роботі Цілик нібито відбився її уважний, зацікавлений і добрий погляд на світ.

Відео дня

А ще перед нами перший український фільм, що отримав не останню премію кінофестивалю Санденс (найкраща режисерська робота в програмі світового документального кіно).

1. Сюжет

НВ
Фото: НВ

Літо-зима-літо 2018−2019 років. Місто Красногорівка Донецької області. Ще Україна, але вже «червона зона» — тобто місце, де станом на 2020-й шостий рік йде війна. Сімейство — мама Аня і четверо її дітей — кріплять до стіни чорне полотно — фон для серії інтерв'ю. Інтерв'ю ці хлопці будуть брати один у одного в рамках їхнього невеликого проекту: фільму про війну, яку вони пережили.

Паралельно з аматорськими зйомками, паралельно з війною своєю чергою йде життя. Закінчує школу старша дочка Анни і слідом за своєю мрією їде до столичного ВНЗ поступати на оператора. В гості раз у раз заходить бабуся, мама Ані, яка розповідає, що ростила дітей сама, без чоловіка. І Аня ростить своїх сама.

То далеко, то близько чуються постріли і вибухи снарядів.

Кадр з фільму
Фото: Кадр з фільму

2. Сценарій, драматургія, картинка

Слідом за назвою, спритно підглянутою Цілик у французького поета Поля Елюара, режисерка поєднує в своєму фільмі безліч складних, здавалося б, незмішуваних тем. Перед нами п’ятеро осіб, в життя яких ми проникаємо. Видно, що їхній будинок — це їхня фортеця, і, незважаючи на стан облоги, фортеця ця наповнена затишком.

У раковині черепашка (належить вона, здається, молодшому синові), в кімнаті одна з дочок займається на саксофоні, мама накриває на стіл, навколо бігають численні коти, хлопчик знімає їх на планшет. Не всі імена запам’ятаються, але за годину з невеликим ці люди стануть не те щоб прям близькими, але проникнуть в думки і в пам’ять вже точно.

Цілик знімає фільм-спостереження. Ось одна з дочок розучує Алілуя Коена. Ось дитяча ручка з’являється через сніговика. Ось на плиті стоїть чайник. А ось вікно тамбура красиво відбивається в його стінах. Складки життя, її проза стають тут поезією. Життя Ані та її сім'ї стає поезією.

Разом з оператором В’ячеславом Цвєтковим режисерка фіксує дорослішання дітей і подолання негараздів всією сім'єю. Старша дочка фотографує свого хлопця. Саме вона мріє вступити на оператора (і вступить). Знімає його на занедбаних, розстріляних локаціях. Місто взагалі важлива частина життя їхньої сім'ї. Це одна з причин, з яких Анна вирішила не переїжджати після початку військових дій. Решта причин — це літні батьки, яких не залишиш і будинок, як фортеця. Ці причини живуть в жінці, наслідки її вирішення живуть в них усіх.

Кадр з фільму
Фото: Кадр з фільму

І за чаєм і приготуваннями до вступу, в прозі й поезії життя не завжди знайдеться місце і час для обговорення пережитого. Простором для терапії, в рамках якої Аня, її діти іта її мама зможуть проговорити свій досвід, стає їхній фільм. Це наступний смисловий пласт картини-спостереження Цілик, що йде за фіксацією дорослішання і подолання — чи здатне мистецтво вилікувати рани, завдані війною? Стати терапією.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

«Війна — це коли люди стріляють», — спокійним і серйозним голосом каже молодший син Анни. «Коли стріляють дуже легко визначити від нас це чи до нас», — говорить старша дочка. «Чи змінила тебе війна?», — запитує Анна свою дитину. І тут вперше за всю цю насправді світлу й усміхнену картину ми розуміємо, що так. Змінила і сильно. Цілком можливо, і хлопці знімаючи мокьюментарі за мотивами свого досвіду самі вперше це зрозуміли саме в момент цих інтерв'ю.

Відповідь на питання, чи здатне мистецтво залікувати рани, стає риторичним. Здатне і залікувати, і допомогти рухатися далі. Принаймні, у випадку з Анею та її сім'єю.

Авторам, взагалі, дуже пощастило з їхніми головними героями. Відчуття світла і якоїсь важливості моменту тут досягнуто не тільки завдяки гострому оку авторів та їхньому терпінню в монтажній, але і за рахунок ось цих ось світлих людей, які не сидять склавши руки, пробують щось нове, терпляче дивляться в майбутнє і бачать там здебільшого надію.

Вони ж підсвічують і місце, в якому живуть. Красногорівка — це не просто місто, де йде війна. У фільмі Земля блакитна, ніби апельсин — це місце, де живуть люди. Влітку на полях тут цвітуть маки, далеко красиво видніється сопка. Взимку життя теж не завмирає: проходять заняття в школі, люди стоять в черзі за продуктами, сусіди і друзі збираються на перегляд фільму про свою війну.

Кадр з фільму
Фото: Кадр з фільму

Земля блакитна, ніби апельсин — вердикт НВ

10/10

У картині Цілик є показовий момент: ось родина знімає сцену з читанням молитви в підвалі й тут же, через монтажну склейку, з цього ж підвалу дістають банку помідорів. І всі смисли тут укладаються між цією банкою і молитвою. Між повсякденним, війною і рефлексією про війну.

Авторам за годину з невеликим вдалося проникнути в тканину життя, розібрати її на волокна, розглянути їх під різними кутами. І закрити в рамках свого тихого і доброго фільму.


Земля блакитна, ніби апельсин

Земля блакитна, ніби апельсин

2020 рік

Україна

Режисер — Ірина Цілик

Показати ще новини
Радіо НВ
X