Велике кіно. Інтерв'ю виконавиці головної ролі у стрічці Клондайк, яка представляє Україну на Оскарі-2023

29 жовтня, 12:52
Стрічка Клондайк розповідає про життя родини в одному з селищ на Донбасі на початку війни в 2014 році (Фото:Кадр з фільму Клондайк)

Стрічка Клондайк розповідає про життя родини в одному з селищ на Донбасі на початку війни в 2014 році (Фото:Кадр з фільму Клондайк)

Оксана Черкашина, виконавиця головної ролі в українському фільмі Клондайк, який змагається за кінопремію Оскар-2023, розповідає, чому ця стрічка присвячена, перш за все, жінкам, та як міжнародна спільнота реагує на війну в Україні.

3 листопада 2022 року в український прокат виходить фільм Клондайк режисерки Марини Ер Горбач. Цього року стрічка змагається за кінопремію Оскар-2023 в номінації Найкращий міжнародний фільм.

Відео дня

За сюжетом, події відбуваються у 2014 році на Донбасі, у одному з сіл, яке під контролем проросійських сепаратистів. У центрі сюжету — звичайна українська родина, яка перебуває в очікуванні народження первістка. 17 липня 2014 року поряд з ними, у селі Грабове, що на Донеччині, стається масштабна авіакатастрофа: контрольовані росією війська збивають пасажирський боїнг компанії Malaysia Airlines, який виконував регулярний рейс МН-17.

Репортерка НВ Саша Горчинська поспілкувалася з Оксаною Черкашиною, яка виконує головну жіночу роль у фільмі. В інтерв'ю НВ акторка розповідає, як сприйняла стрічку Клондайк міжнародна спільнота, що розпитують про війну в Україні та пояснює, чому цей фільм присвячений українським жінкам.

— У Клондайку ви зіграли вагітну жінку на ім'я Ірина. Вона займається домашнім господарством, готується до народження дитини і не хоче покидати рідний дім навіть попри постійні обстріли навколо. Цей персонаж списаний з якоїсь конкретної жінки, чи це — збірний образ?

— Я думаю, що для Марини Ер Горбач, як для режисерки, це все-таки метафоричний, навіть поетичний образ жінки. Я ж, щоб створити цю роль, не могла надихатися виключно концептом, бо для акторства потрібно знайти матеріальні речі: голос, пластика, динаміка тіла, характер, патерни і звички, які наповнять образ деталями. І ці деталі стануть моєю другою природою на екрані.

Я народилася у великому місті, в Харкові. Проте родина мого тата походить з села. Все дитинство і юність я їздила туди, в село, влітку або навесні, коли потрібно було працювати, наприклад, на городі. Я постійно допомагала, була активно залучена в цей побут, у ритм сільського життя. Мене завжди надихала ця поетика села — цей зовсім інший час, інший ритм.

У місті час плине рівно, це — постійний поспіх: здати екзамени, влаштуватися на роботу, встигнути досягти успіху. В селі все ж таки інший ритм, і він триває по колу. Щоденно ти прокидаєшся, у тебе є ритуали, які ти вимушена виконати, бо якщо не виконаєш, все господарство «просяде».

Мені здається, що для своєї героїні, Ірки, я зібрала ці візуальні спогади, передусім — спогади про мою бабусю, яка порається по будинку або на городі. Коли я читала сценарій, одразу бачила образи. Пригадувала, як тіло моєї бабусі знаходиться в просторі нашого будинку в селі. Повторювала за нею. Бачила, що мої рухи дійсно дуже автентичні. Вони вже були в моєму тілі через ці практики в дитинстві.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

А щоб створити характер Ірки, я надихалася своєю мамою. Вона дуже харизматична і яскрава особистість. Це мій жіночий рід в одній ролі. Отже, в першу чергу ці дві жінки — мама і бабуся — мене надихали під час створення героїні.

Крім того, я передивлялася велику кількість інтерв'ю з жінками, які мешкають в селах на Донбасі, працюють там, наприклад, у звичайних магазинах, або школах. Ми хотіли знайти такий тип героїні, який буде автентичним і дуже далеким від мене. Так цікавіше грати.

Моя подруга, відома театральна режисерка Олена Апчел — родом з Донбасу, народилася там і жила якийсь час до того, як переїхати в Харків. Вона консультувала мене з приводу вимови і сленгу, адже виросла в україномовному селі, де говорили також і на суржику. Тож від неї я взяла у свою роль різну лексику, всі ці словечки — жаркі, приємні, смачні — якими користувалася її бабуся. Моя Ірка наповнена сленгом Олениної бабусі. Це дуже чути в першому монолозі, який відкриває фільм, наприклад. Все це була чиста імпровізація — я багато імпровізувала.

Оксана Черкашина грає Ірину - вагітну жінку, яка, попри вмовляння родичів, не бажає покидати рідний будинок навіть не зважаючи на війну (Фото: Бекстейдж зі зйомок фільму Клондайк)
Оксана Черкашина грає Ірину - вагітну жінку, яка, попри вмовляння родичів, не бажає покидати рідний будинок навіть не зважаючи на війну / Фото: Бекстейдж зі зйомок фільму Клондайк

— Що для вас було найскладнішим у цій ролі?

— У першу чергу це — мова. Я дуже багато вклала енергії в те, як буду говорити. І ось чому. Ми з Сергієм Шадриним і Олегом Щербиною працювали над тим, щоб наша мова була схожою. Адже якщо члени родини довго живуть разом, вони мають дуже подібний акцент, власний сленг. Ми ж всі — з різних регіонів України. І я зі сходу, Сергій з Київщини, Олег — з Кривого Рогу. Тож нам треба було знайти мову, якою буде говорити ця родина.

Ще одне — це, звичайно, вагітність, і загалом тілесність вагітної жінки. Я ніколи не була вагітною, тому до початку зйомок дуже багато читала, дивилася лекції на ютубі, навіть ходила на курси для вагітних жінок: як правильно народжувати, дихальні вправи, воркшопи з тілесності. Жартувала, що тепер знаю більше, ніж власне самі вагітні жінки.

Я одягла силіконовий живіт, який потім використовували для зйомок, виходила в місто. Тоді жила в Києві. Коли гуляла, люди думали, що я справді вагітна: питали, який місяць, поступалися місцем в автобусі. Мені було цікаво, чи я зможу грати вагітну жінку так, щоб люди повірили, що я дійсно вагітна. Тож я поставилася до підготовки дуже серйозно. І потім, на знімальному майданчику, я про це вже не думала.

Третій момент: у фільмі — дуже довгі кадри, що потребує великої концентрації під час роботи, адже повторити такий довгий кадр потім складно. І ця концентрація — дуже енергозатратна. Перед тим, як зафіксувати хореографічно точний кадр, Марина давала нам з партнерами можливість бути вільними — пускала нас у плавання нашої інтуїції й акторських інстинктів. І коли ми знаходили цю хореографію всередині кадру, дубля — текст, емоцію, реакцію — вона казала: «А тепер давайте зафіксуємо». Це дуже допомагало.

— В кінці фільму є присвята жінкам. Чому це важливо саме зараз?

— Це фільм про війну, але він також і антивоєнний. Зазвичай репрезентація війни — маскулінна, геройська, і це виправдано. В певні моменти історії це виправдано, але ж не завжди є правдою.

Мені здається, що Марині вдалося побачити якийсь інший шар, якийсь інший вимір: як війна впливає на долі людей, змінює їх, зокрема жіночі долі. І це — дуже важливо.

У центрі подій з’являється моя героїня, Ірка, за якою глядач спостерігає протягом всього фільму. На перший погляд може здатися, що ця історія — про сильну жінку, яка тягне на собі все: хазяйство, війну, ще і вагітна при цьому. На її фоні — не завжди рішучі та не надто асертивні чоловіки. Але я думаю, що цей фільм зовсім не про цю дуальність.

Моя героїня у фільмі Клондайк бореться, змагається з війною. Вона чомусь вирішила, що зможе зупинити війну сама, і це вже є трагічним рішенням саме по собі. На мій погляд, вона просто змагається з логікою війни і логікою насилля, і використовує щоденні практики з сільського побуту з обсессивною вірністю своєму довоєнному, мирному ритму життя. Вона вірна своєму дому і бажанню жити вдома, турбуватися, піклуватися про цей дім, про нове життя всередині. Вона прибирає, готує. Будуть обстрілювати, будуть падати літаки, а ця жінка продовжить мити стіни — попри все.

Коли я подивилася фільм вперше, подумала, що світ насправді був би набагато кращим, якби в ньому було більше ніжності й більше жіночої перспективи. У логіці війни ця ніжність, ця турбота часом не мають місця, на жаль. І тому це трагічна історія. Дійсно важливі речі можуть не мати місця в зоні, де хтось перетнув суверенний кордон держави і приніс зброю. І це — трагедія.

Сергій Шадрин і Олег Щербина, виконавці головних чоловічих ролей у фільмі Клондайк (Фото: Бекстейдж зі зйомок фільму Клондайк)
Сергій Шадрин і Олег Щербина, виконавці головних чоловічих ролей у фільмі Клондайк / Фото: Бекстейдж зі зйомок фільму Клондайк

— Після 24 лютого 2022 року чимало українок з дітьми були змушені виїхати за кордон, і багато з них — саме до Польщі. Чи ви спілкуєтеся з ними, якось їх підтримуєте?

— Перші три місяці після вторгнення були дуже гарячими — тоді допомоги потребувало дуже багато людей. Переважно це були жінки, адже чоловіки не могли перетинати кордон. Отже, це були жінки з дітьми, молоді жінки зі старшими жінками — матерями. Я багато допомагала їм з першочерговими задачами.

Я зустрічала жінок, які вражали своєю силою, прагненням будь-якою ціною вижити. Для яких життя — як внутрішній мотор. Але історії дуже різні, тож я би не ідеалізувала і не героїзувала, щоб не стигматизувати тих, хто не завжди давав ради. Я і сама не завжди давала собі ради. Та з цією темою важливо працювати: з темою жіноцтва, жіночого досвіду, тілесності і того, як на це все зараз впливає війна.

Я не хочу вживати термін «біженки», коли говорю про жінок, тому що чимало моїх знайомих не беруть статус біженця, а лише — статус тимчасово переміщених осіб. І це для них дуже важливо. З цим треба працювати комплексно. Треба пам’ятати також і про жінок, які вирішили залишитися в Україні, зокрема й на територіях, де тривають бойові дії.

— Ви вже згадували, що народилися в Харкові. Його зараз активно обстрілює російська армія. Чи залишилися у вас в місті близькі, родичі? Що з ними?

— Так, я з Харкова, і прожила в цьому місті 30 років — майже все життя. Тільки останні чотири роки жила в Києві або Варшаві. Після початку повномасштабного вторгнення я була в Україні, але до Харкова не доїхала, бо тоді були дуже сильні обстріли. На жаль, вони не припинилися — Харків все ще сильно обстрілюють. Росіяни більш агресивно атакують місто після того, як ми відтіснили їх з Харківської області.

Після 24 лютого 2022 року в Харкові у мене перебувала вся родина, і вони всі відмовлялися евакуюватися. І це дуже перегукувалося з тим, що відбувається у фільмі Клондайк. Я всіляко примушувала їх виїхати. Вдавалася до маніпуляцій, шантажу, щоб змусити виїхати з міста хоча б свою маму або молодшу сестру. Мабуть, тоді вперше насправді зрозуміла, що відбувалося з героями Клондайку.

Зараз в місті досі залишається мій батько — він працює на об'єкті критичної інфраструктури, це місцева ТЕЦ. Ще на початку повномасштабної війни він сказав, що не може виїхати, бо не може дозволити собі залишити місто без води і тепла. Тож він і зараз живе й працює в Харкові, й виїжджати звідти не збирається.

— Катастрофа з малазійським боїнгом для нас вже давно відійшла на задній план, адже після того Україна стикнулася ще з цілою низкою потрясінь і трагедій через війну. Фільм Клондайк повертає нас до цієї теми. Як обговорюють цю катастрофу і її наслідки в світі зараз?

— Фільм народжує нові політичні дискусії — особливо після 24 лютого 2022 року. Вже на найперших прем'єрах Клондайка за кордоном війну в Україні почали називати війною. Бо для деяких частин світу це переважно був просто «конфлікт» на території України. Та після фільму Клондайк люди здебільшого розуміють, що це — саме війна. І це особливо видно на тлі катастрофи боїнга МН-17. Якби міжнародна спільнота достатньо твердо відреагувала на анексію Криму, на перетин наших державних кордонів ще під час АТО, та на збиття росіянами малазійського боїнга, то 24 лютого, повномасштабного вторгнення, шантажу всього світу ядерною зброєю, насправді, можливо, і не було б.

Це дуже цікаво — представляти фільм для світового контексту, розуміючи, що тепер можна піднімати значно ширші теми, ніж просто кіно і війна в Україні.

— Що загалом розпитують у вас про Україну і про війну за кордоном під час ваших робочих подорожей?

— Мої подорожі з Клондайком чомусь наповнені емпатією з боку журналістів та журналісток. Нещодавно я повернулася з Бельгії. Там чула жарти про Україну в стилі: «В Україні навіть після обстрілів залізниця працює краще, ніж у нас, і навіть за розкладом». Я була дуже здивована, що люди в Бельгії — в контексті, й що мені не треба було їм все пояснювати.

Оксана Черкашина в ролі Ірки у фільмі Клондайк (Фото: Кадр з фільму Клондайк)
Оксана Черкашина в ролі Ірки у фільмі Клондайк / Фото: Кадр з фільму Клондайк

Та був один раз і зовсім інший випадок — на фестивалі у Локарно, Швейцарія. Щоправда, я там представляла не Клондайк, а Синдром Гамлета — це була прем'єра, і нам заборонили фотографуватися. Ми тоді зробили плакати з протестними гаслами, з вимогами закрити небо, визнати росію країною-терористом, і, звісно, був український прапор. Офіційні фотографи фестивалю в Локарно відмовилися фотографувати нас на червоній доріжці під час нашої прем'єри через бажання зайняти нейтральну позицію. І це було дуже дивно — я була глибоко вражена. На щастя, з нами були приватні фотографи, які все це зафіксували, тож потім ці кадри все ж таки потрапили у медіа.

Я вважаю, що це дуже важливо: одна з місій — не тільки представляти кіно і говорити про нього, а також і провокувати нові дискусії про Україну загалом. В цих випадках я є амбасадоркою країни. І це просто мій обов’язок.

Показати ще новини
Радіо НВ
X