Клондайк. Інтервʼю з українською режисеркою Мариною Ер Горбач, яка презентує свій фільм на фестивалі Санденс
У Сполучених Штатах Америки на кінофестивалі Санденс відбудеться світова прем'єра українського фільму Клондайк. У стрічці йдеться про початок війни на сході України та катастрофу рейсу MH17.
Про зйомки, акторський склад, вигадане і життєве у сюжеті Радіо НВ розповіла режисерка, сценаристка та співпродюсерка фільму Марина Ер Горбач.
Марина Ер Горбач
— Як склалося, що прем'єра фільму Клондайк відбудеться саме на кінофестивалі у США?
— Нашими стратегією і бажанням було почати з Америки. Ми всіляко контактували з ними ще на етапі сценарію, тримали їх у курсі. Завдяки попереднім фільмам знаємо [представників кінофестивалю] ближче. Однак, коли ми офіційно подали кіно на відбір і отримали перші відгуки, це, мабуть, був найприємніший момент: програмери написали свій фідбек і він дуже точно потрапив у задум. Ти розумієш: перші глядачі (вони ж і професійні відбірники) точно зрозуміли задум і їх це вражає. Це дуже приємно.
— Про що вони говорили у своїх фідбеках?
— Про творчий задум, про надзадачу фільму, для чого він зроблений. Говорили про певні режисерські особливості фільму. Для Санденса авторське кіно, авторський погляд дуже важливі.
— Санденс був головною метою?
— Ми цілилися на світ. Щойно ми дізналися, що Санденс цього року буде гібридним фестивалем (in place та онлайн [через пандемію]), він став надпривабливим. Тому ми і назвали фільм Клондайк, аби американський глядач міг хоч якось відчути щось йому знайоме і нього зануритися в українську історію.
— Чи були у вас інші кроки адаптації фільму до фестивалю, крім назви?
— Ми знімали його тоді, коли була пандемія і всі були в якомусь колапсі, зупинилося все. Тоді Каннський кінофестиваль не відбувся. І це був момент свободи. Чи не вперше у моєму творчому житті я взагалі не думала про фестивалі, бо їх просто не існувало на той момент. Усі дистрибуційні та маркетингові питання почали більш глибоко розроблятися після того, як ми закінчили знімати. Для нас найголовнішим було зняти так, як ми відчуваємо цю історію, як ми переживаємо всі події, трагедію.
— Як це показати закордонному глядачеві так, щоби його це теж зачепило?
— Україні не вистачає альтернативного медійного джерела, яке є навіть у росіян — Russia Today або Спутник. Бракує величезного медійного ресурсу, який би [транслював] наші погляди. Я живу ще й за кордоном. Якщо певні медіа хочуть отримати інформацію про Україну і навіть знають, що Спутник маніпулює, вони все одно йдуть туди, бо там є хоч якась інформація.
Поки що артхаусне, авторське кіно цікаве лідерам думок, тим людям, які пишуть про політику, про мистецтво. Тому ніяких стандартних способів [привернення уваги закордонних глядачів] немає. Є загальний лайфхак — робити це максимально відверто і про те, що турбує автора.
— Про що фільм? Тизер здався нам не дуже зрозумілим.
— Цей тизер був створений для презентації фільму, він не є шматком кіно. Дуже скоро ви побачите перші фрагменти.
Це історія родини, яка живе в селі Грабовому, яке згодом стало епіцентром трагедії MH17. Вони чекають на народження дитини: Ірка на сьомому місяці вагітності. Чоловік хоче її вивезти з села, тому що вже почалися військові дії. Вона не хоче залишати свій будинок: впевнена, що все припиниться дуже швидко. Дуже скоро після того стається катастрофа, вони вже не можуть виїхати з Грабового.
— Ми говоримо про катастрофу MH17.
— Так, пасажирського літака міжнародного рейсу.
— Скільки реального чи заснованого на реальних подіях у цій історії?
— Катастрофа — головна подія, вона документальна, як і війна. Втілено це мистецьким способом.
Суд у справі МН17 продовжується, ми офіційно не знаємо винних, тому не можемо такими фактами оперувати в кіно. Але ми можемо провокувати запитання: що там сталося, як люди виживали в цій ситуації?
— Ви писали сценарій, відштовхуючись від якихось реальних життєвих історій? Чи герої — вигадані?
— Писала сценарій, відштовхуючись від реальних позицій місцевих жителів. Я спілкувалася з тими людьми, які не виїхали, які досі там живуть. Після того, як зрозуміли реальні мотиви людей, ми склали героїв.
— Що вас вразило під час цього спілкування?
— Це були досить цікаві зустрічі: іноді онлайн, інколи — з родичами. Часом ми просто писали листи з запитаннями, як анкету, а нам відповідали. Не всі захотіли бути в титрах [фільму], але я їх розумію — їм висловила загальну подяку.
Мене, мабуть, найбільше вразила історія чоловіка, який сказав: «Я просто не хочу лишати свій виноград». Він ще сказав нецензурне слово, кому він не хоче його залишати. Тобто це завжди про якісь дуже маленькі, але конкретні речі: там у людини є виноград, у когось — город, у когось — бабця.
— Це про відчуття дому.
— До речі, коли ми були на етапі сценарію, давали його читати іноземцям. Їм було дуже важко зрозуміти: «В сенсі? Там війна, ви маєте тікати». Вони думали, що це якісь крейзі меседжі. Але в кіно це трішки по-іншому виглядає. Можливо, навіть плюс цього фільму в тому, що вони не виїжджають. Вони запитують: «А чому вони стріляють?» Тобто трошки змінився фокус, і це дуже добре.
— Чому ця історія для вас стала настільки важливою, що ви зняли про неї кіно? Трагедія сталася в день вашого народження, це вплинуло?
— Вплинуло на те, як вона записалася. Це був дуже сильний імпульс. У мене була маленька дитина, тільки народжена. І тут я розумію, що повне беззаконня відбувається.
— Той факт, що ви були з маленькою дитиною, відобразився на головній героїні?
— Звичайно, так. Це дуже особисті речі, які ми використовуємо у своїх матеріалах, перекладаємо в фільм.
— У вашому фільмі грають непрофесійні актори. Як ця співпраця склалася?
— Непрофесійні актори були в другорядних ролях. Не буду спойлерити, тому що вони іноді виглядають дійно як ті герої, яких вони грають.
У нас зіграв Сергій Шадрін, якого ми, на жаль, втратили на початку літа. Він є актором без професійної акторської освіти, але знімався в різних фільмах. Оксана Черкашина — прекрасна, неймовірна професійна акторка. І Олег Щербина теж професійний актор.
— У вас є спеціальна методика роботи з не професійними акторами? Читали, що вони репетирували не епізоди з фільму, а біографії.
— Ми ніколи не репетируємо епізоди з фільму. Ми репетируємо все те, що сталося з героями до початку зйомок. Якщо ми їх бачимо родиною, то під час підготовчого періоду (два місяці) у нас були репетиції того, якими вони були дітьми, як вони росли, в кого вони списували, як вони допомагали друзям.
— Те, чого точно не буде в кадрі, але воно має бути прожитим?
— Так. У нас, наприклад, є епізод, де Ірка їсть цукерки. Він [дуже] багатий, але з’явився під час репетицій. Глядач не підкреслить, що вони цукерки їдять, але для акторів це дуже важливо. Коли знімаєш родину, а актори приходять в кадр не «зжиті», — це не тепло. А мусить бути дуже тепло.
— Коли український глядач зможе побачити фільм?
— В Україні ми дуже хочемо показати кіно на початку вересня. Це було би логічно: катастрофа сталася в липні і було б добре тримати увагу на події.
