Рани гірші, ніж в Руанді. Як досвідчені хірурги з Канади та США відновлюють обличчя українців, спотворені війною — репортаж NV
Міжнародна команда лікарів із великим досвідом роботи в гарячих точках планети проводить реконструктивно-пластичні операції українцям із пораненнями обличчя. Медики у захваті від сили духу своїх пацієнтів.
Аліна Смоленська дивиться на свого чоловіка — 27‑річного Андрія Смоленського — сяючими закоханими очима. Вона не відриває погляду від його пошрамованого обличчя, поки він тихо й повільно — бо ще не набрався сил після складної операції — розповідає свою історію.
До великої війни Смоленський вибудовував кар'єру і насолоджувався життям — працював ризик-менеджером, займався активними видами спорту, гарно співав. З його тогочасних фотографій в Instagram щасливо усміхається високий стрункий молодик.
У перші ж дні повномасштабного вторгнення Смоленський пішов до військкомату. Спочатку йому відмовили, бо не мав бойового досвіду, але поступатися Андрій не збирався і врешті одягнув військовий піксель.
У травні цього року киянин уже командував підрозділом аеророзвідки в 47‑й бригаді, і тут, на Запорізькому напрямку, вибух міни докорінно змінив його життя.
«Я пам’ятаю, що був в окопі, розплющив очі, а навколо темрява, — згадує Смоленський своє поранення. — Спочатку подумав, що то був сон, що ніякого завдання я насправді не виконував, а просто прокинувся під ковдрою. Я хотів стягнути її з себе, але рук у мене вже не було, і очей теж».
З того часу за пʼять місяців він пережив понад 20 операцій — наразі вже перестав їх рахувати. А влітку потрапив до місії Face the Future Ukraine за участі хірургів із США та Канади, що приїжджають в Україну робити реконструктивно-пластичні операції тим, хто постраждав через бойові дії.
17 жовтня міжнародна команда в Івано-Франківську протягом семи годин відновлювала обличчя Смоленського: йому вставили титановий імплант замість роздробленої кістки під оком, пересадили шкіру з шиї на щоку, щоб розгладити рубець, який заважав дихати, а очниці підготували для косметичних протезів.
Усе це зробить обличчя гармонійнішим і функціональнішим, але зір не поверне. Однак аеророзвідник не втрачає надії і сподівається, що в майбутньому зʼявляться імпланти, які дозволять йому знову бачити.
Хоча людей із спотвореним війною обличчям в Україні більшає, реконструктивних операцій, що відновлюють здатність вільно дихати, їсти або просто закривати повіки, а також покращують зовнішній вигляд, — все ще замало. Та й загальної кількості людей із травмами обличчя від бойових дій у Міністерстві охорони здоровʼя не називають — окремої статистики немає. Однак тільки за час двох українських місій Face the Future до їхніх лікарів звернулося майже 800 осіб, і спеціалісти вважають це лише вершиною айсберга.
Хоч допомогти всім у місії не можуть (під час одного українського відрядження іноземці роблять близько 30 операцій), але з радістю навчають усьому, що знають самі, українських колег. У вітчизняних хірургів досвід реконструкції облич після бойових поранень поки що невеликий.
Страшніше за Руанду
У відділенні мікрохірургії ЛОР-органів Івано-Франківської обласної клінічної лікарні, яка з 17 по 20 жовтня вдруге приймає в себе канадських та американських хірургів, не проштовхнутися. В одному з кутків лікарі українською та англійською мовами обговорюють деталі операцій — загалом за чотири дні їх проведуть 30. Усі можна дивитися на моніторі: для інтернів влаштовано трансляцію із трьох операційних.
Коридором проходить невисокий усміхнений чоловік, що наче магнітом притягує всіх довкола — і лікарів, і пацієнтів. Це доктор Пітер Адамсон, професор медичного університету Торонто, який свого часу був президентом Канадської та Американської академій пластичної та реконструктивної хірургії обличчя, а в 1996 році заснував фонд Face the Future. За цей час хірурги, що співпрацюють з організацією, оперували людей в багатьох гарячих точках планети.
«Коли в Україні розпочалася ця жахлива війна, я відчув, що хочу щось зробити — допомогти через наш фонд, через ту роботу, якою ми займаємося вже 25 років», — каже хірург NV, передивляючись при цьому робочі документи.
Сам організаційний процес тривав рік — команда із 15 фахівців, до якої увійшли реконструктивні хірурги, окулопласти, анестезіологи та медичні сестри, змогла приїхати в Івано-Франківськ лише навесні цього року, і це стало 50-ю за ліком міжнародною місією фонду.
Але й досвідчені лікарі Face the Future були шоковані тим, що побачили в Україні. Пластичний хірург Ентоні Бріссет потім зізнався, що навіть після геноциду в Руанді не оперував таких складних випадків.
«Під час завдання цих травм задіяно дуже сильну енергію, — каже доктор Адамсон про своїх українських пацієнтів. — Чи то куля, чи то бомба, що вибухнула поруч, — ця енергія просто відриває шматки тіла».
Якщо під час ДТП, наприклад, основні структури обличчя — кістки, нерви, тканини — зазвичай залишаються на своєму місці і з ними можна працювати далі, то при пораненнях від вибухів снарядів люди можуть залишитися повністю без носа, очей, частин лицевого черепа, тобто лікарям треба відновлювати базові елементи. До того ж складність полягає в тому, що ці травми комплексні — людина може одночасно втратити око, пошкодити щелепу й мати тріщину в голові.
Серед операцій, які Адамсону в Україні запамʼяталися найбільше, він називає випадок Смоленського. Але захопила доктора не стільки складність травм, скільки життєлюбний характер киянина та його внутрішня сила, яку російським снарядам здолати не вдалось.
«Він сповнений оптимізму та збирається й далі жити своє життя, — каже канадець про аеророзвідника. — З одного боку, це дуже трагічна історія, але з другого — чудовий приклад неймовірного людського духу».
Віднайти себе
«Правим оком я побачив червоне світло від вибуху, а лівим — тільки білий спалах, і потім все зникло», — 26‑річний військовослужбовець Дмитро Чеботарьов, що відпочиває в палаті після операції, розповідає про своє поранення на фронті в лютому цього року. Його ліве повіко, під яким більше немає ока, зшите чорними нитками. Уламок, що спричинив травму, пройшов через всю голову і залишився в нижній частині — лікарі вирішили його не чіпати.
«Коли прийшов до тями в лікарні, то думав, як краще розповісти рідним про те, що сталося, — згадує Чеботарьов, — але вони вже знали».
Він бере з тумбочки та показує пластиковий стаканчик, у якому плаває штучне очне яблуко. Імплант зробили для Чеботарьова після першої операції, але військовик не міг моргати, через що очниця постійно підсихала, створюючи серйозний дискомфорт. Тепер, після операції в Івано-Франківську, він зможе повністю закривати повіко.
У сусідній з Чеботарьовим палаті лежить 26‑річний Максим Кирилов, він тільки готується до операції. Після поранення українські лікарі в Житомирі взяли хрящ з ребра та вставили йому під око, щоб закрити діру, утворену кулею. Пізніше хрящ витягли та замінили титановою пластиною, але з часом імплант почав хитатися. Тож зараз пластину мають ще раз замінити.
У майбутньому іноземні лікарі обіцяють видалити йому всі грубі шрами на обличчі.
«Я розумію, що повністю моя зовнішність вже не повернеться, навіть на 50 % не відновиться. Але якщо можна прибрати шрами, то чому це не зробити?» — під час розмови Кирилов часто усміхається, він не втратив притаманну йому вдачу.
Українець згадує, як після поранення ловив на собі погляди перехожих, а бувало й таке, що діти на вулиці тицяли на нього пальцем. Зараз він перестав на таке реагувати, але сподівається, що пластична операція зробить його непомітним у натовпі.
У лікарні Кирилов познайомився з 35‑річним Денисом Мироновим, що служить у 57‑й окремій мотопіхотній бригаді. Їхні історії напрочуд схожі: обох поранило 27 лютого 2022 року під час виконання бойового завдання, в обох автівки потрапили в російські засідки й були обстріляні ворогом. Тільки сталося це в різних місцях: Кирилов був травмований в Макарові під Києвом, а Миронов — у Сєвєродонецьку.
При обстрілі дві кулі потрапили Миронову в ліве плече, ще одна — пробила щоку й розтрощила хрящову тканину носа. Коли боєць уперше побачив себе у дзеркалі після поранення, то був вражений тим, як змінилося його обличчя. Але про відновлення естетики тоді не йшлося — насамперед треба було відновити нормальне функціонування органів.
Військовослужбовець сім місяців лікувався в Іспанії, де йому поставили штучний плечовий суглоб. У поранену щоку вживили пластину, створену на 3D-принтері, а ніс сформували із хрящів вуха. Миронов переніс понад 15 операцій, але досі не може вільно дихати пошкодженим носом, тож в Івано-Франківську йому мають із цим допомогти. До того ж лікарі хочуть максимально покращити вигляд обличчя — «наростити» щоку, щоб вона не здавалася проваленою.
Естетика важлива
Для операцій під час місії обирають найскладніші випадки, з якими вітчизняні лікарі не зможуть впоратися самостійно, пояснює Наталія Комашко, голова Української асоціації ендоскопічної хірургії голови та шиї й керівниця проєкту Face the Future з українського боку.
Сам цей проєкт значимий ще з однієї причини — він дозволяє медикам в Україні навчатися. Для канадсько-американської організації важливо не просто приїхати в якусь країну та зробити там певну кількість операцій: фонд прагне дати місцевим спеціалістам — хірургам, анестезіологам, медсестрам — нові знання, щоби ті в майбутньому самостійно проводили аналогічне лікування пацієнтів.
Як показує досвід останнього року, це вже працює. Так, навесні в лікарні був пацієнт, якому повністю відірвало ніс.
«Я не вірила, що його людині можна зробити з нуля», — зізнається Комашко, яка тоді асистувала іноземним колегам. Операція тривала шість годин. Лікарі взяли хрящі з ребер, з вух — і сформували новий орган дихання, а тоді накрили його клаптем тканини з лоба.
Третій етап реконструкції носа того пацієнта Комашко робила влітку сама, без участі іноземців. Тепер, на другу українську місію Face the Future, приїхало вже пʼять людей із такою самою травмою.
Ще одну хірургиню місії NV вдається перехопити для розмови між двома тривалими операціями. У Наталії Біскуп, членкині Американської ради пластичної хірургії та директорки Канзаського центру черепно-лицевої хірургії, має бути обід, але замість цього вона погоджується на інтервʼю.
«Я не їм», — сміється лікарка, знімаючи медичну шапочку, від якої на лобі проступає червона смужка. Щодня в Україні вона бере участь у трьох операціях, кожна з яких триває від двох до семи годин.
Біскуп народилася у Львові, а потім восьмирічною разом із батьками переїхала до США. Утім, у родини залишився тісний звʼязок з Україною. Від початку війни у 2014 році хірургиня прагнула допомагати рідній країні, але через народження дитини поїздку сюди довелося відкласти. Проте зараз в лікарки є можливість оперувати співвітчизників, відновлюючи їхню зовнішність.
«Найскладніші операції повʼязані з травмою носа, бо ці хлопці [всі 30 пацієнтів другої місії — чоловіки-військовослужбовці] мають потребу нормально дихати, — пояснює Біскуп. — Водночас вони хочуть добре виглядати. Це справді важко».
Естетика дуже значима, наголошує й доктор Адамсон. Особливо коли йдеться про обличчя.
«Такі травми надзвичайно сильно впливають на те, як поранені починають ставитися до себе, на їхню самооцінку, — продовжує хірург. — А вже від цього залежить почуття самоповаги. Тому вкрай важливо, щоб ми як лікарі робили все можливе, аби покращити зовнішній вигляд пацієнтів, бо це якнайсильніше допоможе їм знову відчути себе гідними людьми».
Тим часом уже після операції у своїй палаті відпочиває 48‑річний Микола Псарук. Він служив у Коломийській десятці — 10‑й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Під час мінометного обстрілу в листопаді минулого року на Донеччині Псарук втратив око, а ліва його рука майже не функціонує.
Зараз українець ще перемотаний бинтами після операції, зверху голову пересікає тонкий шрам — там брали тканину для формування щоки. Після того як рани загояться, ветерану в очницю вставлять косметичний протез. Так він стане більше схожим на себе колишього, яким був до війни.
