Більшість клієнтів реабілітаційного центру Superhumans, що у Львові — це військові, які внаслідок бойових дій отримали тяжкі поранення, як-от ампутації кінцівок. Зокрема у процесі такої реабілітації їх навчають користуватися протезами та пристосовуватися до активного життя з ними.

Не так давно на базі центру відкрилося також відділення реконструктивної хірургії, яке фокусується на роботі з пацієнтами, що мають травми обличчя. Ця категорія пацієнтів — одна з найскладніших, кажуть спеціалісти, адже завдання лікарів полягає не лише у відновленні естетичного вигляду, а також і втрачених функцій обличчя, як-от ковтання або кліпання. Весь процес може займати від кількох місяців до кількох років.

З якими складнощами стикаються пацієнти центру Superhumans, та в чому полягають особливості роботи з травмами обличчя, в інтерв'ю NV розповідає керівниця психологічної служби Superhumans Center Світлана Куценко.

— Ольга Руднєва в своєму недавньому інтерв'ю NV говорила про те, що травма обличчя — один із найскладніших видів травм у психологічному плані, адже люди сприймають це як втрату власної ідентичності, і їм з цим складно. Розкажіть, чому саме так?

— Через що людина зазвичай себе ідентифікує? Коли ви знайомитесь з кимось, мабуть, називаєте своє ім'я, а потім можете сказати, ким працюєте.

Другий момент — це зовнішність. Ми звикаємо до нашої зовнішності й вона — це те, через що ми, в тому числі, ідентифікуємо себе щоранку в дзеркалі, що це таки я. І тому складно переживаємо зміни в зовнішності. Хтось набрав вагу або навпаки схуд, або зробив якусь не дуже вдалу косметичну процедуру, і має щось, що не подобається. І для людини це вже якось не дуже приємно відчувається і переживається. І третє - ми себе ідентифікуємо через стосунки з іншими. Швидше за все, для більшості людей важливо, що вони мама, тато, дружина, чоловік, сестра, друг, товариш. Для військових людей — побратим.

Отже, коли трапляється травма обличчя, часто це дійсно важка травма, яка передбачає досить тривалий період лікування і реабілітації. Інколи він займає роки, а не місяці. Відповідно, в цей час людина так-сяк себе ідентифікує як солдата, наприклад, як військового. Але, по суті, розуміє, що є більше пацієнтом, ніж військовим. Бо військові, умовно, на фронті, а я тут лежу, лікуюсь. Вона не може впізнавати себе, якщо це суттєві травми обличчя.

В центрі Superhumans у Львові перебувають військові з тяжкими пораненнями: ампутаціями, травмами кінцівок, травмами обличчя. Там проходять реабілітацію після травми та лікуються / Фото: Фото надане Superhumans Center

Реконструктивна хірургія — це може бути серія операцій. Наприклад, умовно кажучи, 12 операцій за два роки. І весь цей час ви не пізнаєте себе у дзеркалі, тому що бачите якісь нові зміни. Часто — не на краще. У стосунках теж можуть виникати труднощі — з сім'єю, з побратимами. Хочеться ізолюватися, бо не бажаєш показувати своє обличчя таким. Тому травма обличчя — це травма, яка впливає на всі аспекти, через які ми себе ідентифікуємо, і з психологічної точки зору є складнішою порівняно, наприклад, з тими ж ампутаціями.

— Наскільки складною є робота з такими пацієнтами для вас як для психологині?

— Переважна більшість не хочуть звертатися до психолога, але це не через травму. Загалом в Україні існує певна стигма, в тому числі серед військових, на жаль: мовляв, немає чого звертатися, я сильний, я сам впораюся. Бо чому вони прийшли у військо? Тому що вони відчувають, що вони мусять, вони чоловіки, це їхня роль.

Я б виокремила три причини, з яких військові можуть не хотіти звертатися до психолога. Перша — їм все ж може бути складно з фізіологічної точки зору. Оскільки це травма обличчя, якийсь час може існувати порушення функції мовлення. Або, наприклад, людина може погано чути, й це також може заважати. Насправді все можна виправити. З деякими пацієнтами пробуємо, наприклад, писати, кому так зручніше, в тому числі можемо використовувати планшет. Це все вирішується, але для людини все одно незручність. Вона ж звикла, що просто говорить, її розуміють.

Друга причина — психологічна. Те, що я вже згадувала вище, про «я сильний і впораюся сам». Третя причина — фаховість психологів. Тривалий час існувало враження, що психологом може бути чи не кожен, хто пройшов двотижневі курси в Інстаграмі. Але все-таки це кваліфікована праця, і вона вимагає базової освіти: диплому клінічного психолога, або просто психолога, або психіатра у деяких випадках. Вона також вимагає додаткової підготовки. Ми вічні студенти, постійно вчимося. А тут ще й травми обличчя, які не є такими розповсюдженими по світу.

Коли ми готувалися до прийому наших перших пацієнтів, я перерила велику кількість наукових матеріалів, які хоча б трішки давали інформацію про те, як з такими пацієнтами працювати. Я шукала переважно англомовні матеріали, і я їх знаходила, але — одиниці. Тому експертиза ця, на жаль, в світі, а не лише в Україні — а в Україні тим більше — тільки розвивається.

Буває, що людина ще майже не може працювати, їй важко, наприклад, висидіти психологічну сесію протягом 50 хвилин. Ми все одно намагаємося трохи з ними поспілкуватися — просто для того, щоб їм було легше звернутися до нас потім, коли вони відчують сильну потребу.

— Чи продовжуєте ви супроводжувати своїх пацієнтів, коли вони повертаються до звичного життя?

— Ми надаємо психологічну допомогу, поки людина перебуває у нашому реабілітаційному циклі. У цьому циклі вона може бути не один раз. Пацієнти реконструктивної хірургії, наприклад, їдуть, а через декілька місяців повертаються, знову чергова операція, черговий реабілітаційний період, потім вони їдуть, і знову повертаються. Люди з травмами обличчя рідко повертаються до служби, але часто у цих проміжках між циклами перебувають або з сім'єю, або вирішують питання типу ВЛК.

Отже, між реабілітаційними циклами і після того, як людина завершила свій процес лікування, певний час ми ще підтримуємо з нею зв’язок. Перші пів року намагаємося активно виходити на зв’язок, моніторити, що відбувається. Далі більше розраховуємо на те, що вона сама звертатиметься, коли їй щось потрібно. Для цього вибудовуємо міцний, довірливий емоційний зв’язок з нашими пацієнтами, щоб вони не боялися знову телефонувати, шукати нашої підтримки. І вони це роблять.

— Розкажіть про те, як ви залучаєте в цей процес контакти першої ланки — тих, хто самі були або є пацієнтами центру.

— Зараз такі люди менше працюють саме з пацієнтами реконструктивної хірургії. Між пацієнтами з різними травмами все ж є різниця. Ті, хто з ампутаціями, вже не фахівці першого контакту — їх переназвали на консультантів з підтримки за моделлю «рівний — рівному».

Якийсь час у нас не було розуміння, чим люди з травмами і ампутаціями кінцівок можуть допомогти пацієнтам з травмами обличчя. Потрібно було поєднувати їх і показувати, що в них, крім травм, є багато інших спільних точок — наприклад, військовий досвід як такий, є досвід проходження складних, довгих реабілітаційних процедур, і це також в чомусь об'єднує — вони знають, як це, коли ти місяцями видужуєш, і тобі трохи набридає той процес. Коли ми показали, що в них трохи більше спільного, ніж вони думають, вони почали потихеньку інтегруватися.

Тяжкі травми, здобуті внаслідок війни, в тому числі, й травми обличчя, потребують також і психологічної реабілітації, іноді — довготривалої / Фото: Фото надане Superhumans Center

Не всі заходи, які ми влаштовуємо для наших пацієнтів протезування і реабілітації, підходять пацієнтам хірургічного стаціонару. Але, тим не менше, ті хлопці підтримують одне одного. Вони не можуть збиратися групами, бо, знову ж таки, інфекційний контроль, але в індивідуальному форматі знаходять спільну мову. Простим діалогом за кавою вміють повернути людині відчуття зв’язку з іншими.

Відчуття, що ти не один, сприяє тому, що людина соціально не ізолюється, адже її можуть прийняти такою, як вона є. Тому консультанти, контакти першої ланки створюють різноманітні активності для інших. Але саме з пацієнтами реконструктивної хірургії взаємодіють менше, бо їм за станом здоров’я не все дозволено.

— На дискусійній панелі на цьогорічному Львівському медіафорумі Ольга Руднєва також розмірковувала про те, що не всі люди з ампутаціями, навіть маючи можливості для реабілітації та надсучасні протези, хочуть вчитись ходити, мають бажання щось робити з собою. Тобто скільки б людині не пропонували цих можливостей, якщо в неї немає мети вийти з дому в принципі, то вона не буде вчитися ходити. Як взаємодіяти з ними? Дати їм час, чи не змушувати взагалі?

— Окрім травм фізичних такі пацієнти часто мають також і психологічні травми. А психотравма діє таким чином, що людина в якийсь момент дійсно відчуває, що втратила сенси, мотивацію. Нова ж мотивація при цьому так легко не віднаходиться. Тому так, дійсно, є люди, яким потрібен певний час для відновлення і зцілення від психотравми. Це означає, що цій людині треба перевинайти себе в якомусь плані, знайти інші сенси, інтегрувати той військовий досвід, який стався, у себе і усвідомити, хто новий я — з цим усім досвідом, який живе всередині мене тепер. Що є для мене цінним, що несе сенс, які мої моральні орієнтири. Те, що переживають наші пацієнти, часто можна також категоризувати як моральну травму.

Читайте також:

Кожен випадок — складний. Інтерв'ю з медичним директором Superhumans Center про роботу хірургів з реконструкцією обличчя під час війни

Цим людям інколи доводилося вирішувати моральні дилеми, або ставати тими, проти кого вчинялися антиморальні, антитетичні дії. І, відповідно, людям з тим треба примиритися. А це часом дуже складні екзистенційні питання. Це не місяць, не два, не три, навіть не рік. Інколи на це можуть піти роки. І дійсно, хтось швидко перелаштовується, в кого психіка більш лабільна, ті швидше рухаються. Раптом віднаходять шалене задоволення в спорті, йдуть в напрямку Invictus Games, у тренерство або реабілітацію. Хтось перевинаходить себе в допомозі іншим, намагається ставати більш соціально активним на рівні своїх громад.

Хтось перевинаходить себе в зовсім іншій професії і не повертається до тієї діяльності, яка була до травми, але знаходить щось нове — те, у чому вбачає більше сенсу. Можливо, щось, про що людина мріяла з дитинства, або навпаки про що дізналася раптово, і це здалося дуже цікавим. В когось психіка більш ригідна. І таким людям, як правило, потрібно більше часу для того, щоб відбулася адаптація до себе нового.

Якась частина військових мають ПТСР — тих, в кого він діагностований, в Україні від 11% до 25%. Дані дуже різняться, а офіційної статистики, яка була б дуже акуратна і точна, немає. Все-таки це люди, які крім діагнозу ПТСР мають коморбідні стани, найчастіше депресивні.

Клінічна депресія — це про людину, якій буває складно навіть просто встати, почистити зуби. Це перемога, якщо вона це зробила. Тому так, таким людям складно, але треба продовжувати лікування, реабілітацію, бути з людиною в цей момент поруч, не махати на неї рукою і казати: «Та він просто лінивий», бо не має мотивації до того всього. Це найбільша помилка, яку ми як суспільство можемо зробити. Якщо ми все-таки будемо поруч з цими людьми, треба не просто виштовхувати їх з ліжка, але постійно показувати, що можливості є, і коли ти будеш готовий, то можеш ними скористатися. Від того буде залежати, яка кількість людей врешті таки відновляться від психотравми.

Дуже складно перевинаходити себе, коли ти втратив будинок, частину рідних і близьких, особливо, якщо це, не дай Боже, діти для мами. Ти втратив місто, в якому живеш, і разом з тим містом — роботу, і все, що, власне, складало твоє життя. Уявіть, наскільки нелегко знайти нові сенси. Це — час, і цей час треба людині дати. Тому для нас така важлива підтримка наших пацієнтів після того, як вони виписалися. Інколи найважче у психологічному плані для них починається саме тоді. Бо це непроста екзистенційна криза, яку вони можуть переживати. І ми хочемо бути поруч з ними в цей момент.

— Чи працюєте ви з родичами, з дружинами? І які в них запити?

— Ми працюємо і з родичами теж. Особливо з тими, хто безпосередньо бере на себе піклування про пацієнта, часто — цілодобове. Переважна більшість, звісно, жінки: мами, дружини, партнерки, інколи ще сестри. Загалом це підтримуюча терапія.

Кожна мама бачить видатне майбутнє для своєї дитини. Або, як мінімум, коли все прекрасно на роботі, син має сім'ю, дружину і двійко дітей. Але трапляється, що мами інколи мусять змиритися з тим, що в дитини може бути інше життя тепер. А яке — невідомо.

В дружин аналогічно, ролі взагалі можуть змінюватися. Дружина могла розраховувати на чоловіка як на голову сім'ї, який буде забезпечувати, в тому числі фінансово, буде опорою. А тут раптом на довгий час він випадає з цього процесу і сам потребує допомоги, часто навіть більше, ніж, наприклад, дитина. Це дуже емоційно важкий процес, бо вони, не будучи хворими самі, живуть життя, ніби це вони хворі, підлаштовуються під графік хворої людини. Особливо ті, хто змушені жити у госпіталях, бо допомагати потрібно майже цілодобово.

Ми надаємо таким родичам як індивідуальні консультації, так і групові. Наприклад, групи самопідтримки для жінок уже показали свою ефективність: там жінки знаходять одна одну, слухають, розуміють, що переживають багато спільного. І це дає їм підтримку, відчуття плеча, того, що ти не один з усіма проблемами.

— Чи навчаєте ви членів родин пацієнтів, які мають травми обличчя, коректно взаємодіяти з ними?

— Я б не сказала, що ми навчаємо. Ми навчаємося разом з ними. Повертаюсь до того, що я казала: немає в Україні таких фахівців, які б мали глибоку експертизу в тому. Ми ту експертизу зараз тільки вибудовуємо. Я знаю трошки більше, ніж родичі. Але все-таки якусь частину побуту цієї людини і, можливо, навіть більшу частину емоційного життя цієї людини знають саме вони. Вони є більшими в тому експертами. І тому ми просто підтримуємо з ними тісний зв’язок, з ними разом вчимося.

На те, щоб відновитися після тяжких травм, можуть йти місяці. В кожного вона триває по-різному та має різні результати. Хтось віднаходить задоволення в спорті, бере участь в Invictus Games, йде у тренерство або реабілітацію. / Фото: Фото надане Superhumans Center

Я дуже переживала, що вони будуть більш закритими, ніж виявилися насправді. Але, на щастя, вони дуже відкриті до того, і багато в чому допомагають. Разом з ними ми набираємо ту інформацію, базу знань, якою потім можемо ділитися. В тому числі з іншими людьми, які не є родичами, наприклад, медперсонал інших клінік, сімейні лікарі.

— У публічному просторі часто звучить думка, що потрібно не ветеранів готувати до соціалізації та адаптації у суспільстві, а навпаки суспільство — до взаємодії з ними. Якщо говорити про тих, хто вже соціалізувалися після травми, наприклад, вийшли на роботу, чи відчувають вони якісь незручності з боку оточуючих по відношенню до себе?

— Соціалізація — це про стосунки людей. Там, де є стосунки людей, в будь-якому питанні, починаючи від одруження, народження дітей, дружби, закінчуючи соціалізацією людей з травмами обличчя, де є дві людини — це дорога з двостороннім рухом.

Другий момент, який хотіла б підсвітити — існує стигма, чи-то швидше певна емоційна реакція. Раніше в нашому житті цього не було — такої кількості людей з ампутаціями на вулицях. Або люди з травмами обличчя — вони були, але настільки мало, що це було чимось повсякденним. Коли ми зіштовхуємося з чимось новим, наша перша емоційна реакція — це або переляк, або розгубленість. Якщо люди чогось не знають, часто можуть вирішувати взагалі нічого не робити, аби не зробити гірше, бо є страх нашкодити. Люди намагаються відвертатися, ніби нічого не відбувається, інколи з найкращими намірами. А є й ті, хто через свою цікавість трохи втрачає межі толерантності, етичності, може лізти з не дуже приємними питаннями, часто — особистими, порушуючи психологічні кордони цієї людини.

Чим більше суспільство знає про те, як потрібно взаємодіяти, що є прийнятним, що є неприйнятним, які існують правила етики в таких випадках, тим легше людям буде реагувати спокійніше відповідно до ситуації. Вони будуть більш в тому обізнані і так не сильно лякатимуться, не відчуватимуть такої розгубленості. Тому просвітництво — це дуже важливо.

— Можливо, це пов’язано і з тим, що у нас багато людей, які належать до поколінь або з СРСР, або виховані тими, хто з родом з СРСР. Де, якщо ти бачиш на вулиці людину, яка чимось відрізняється від тебе — кольором шкіри, зовнішністю — було прийнято казати: «Не дивись», а не пояснювати, чому ця людина інша.

— Я народилася в Радянському Союзі, мене теж виховували батьки, яких можна назвати homo sovieticus, це люди, виховані в радянську епоху. І те саме добре пам’ятаю. Мої батьки з Вінничини, і коли у Вінницький медичний університет почали вступати перші студенти іноземці — з Африки, Індії, з таких країн, що для нас було в новинку — ми на тих людей косилися і не знали, як з ними взаємодіяти. Зараз ми переживаємо приблизно те саме, але тільки це вже люди з травмами обличчя і з ампутацією.

Цієї культури спілкування в нас немає і тому її треба виховувати. Але це не означає, що треба сидіти і чекати, коли хтось із Superhumans придумає якийсь курс і його можна буде подивитися. Ця інформація насправді вже існує, треба її просто шукати і знаходити. Я хочу, щоб люди відчували свою відповідальність в тому, що вони мусять вчитися — не чекати, коли таких людей буде більше, ніж зараз, на вулицях міст.

— Під час згаданої вище панелі на Львівському медіафорумі Ольга Руднєва також згадувала і те, що нерідко військові найбільше бояться розповідати про тяжкі травми, втрати кінцівок своїм мамам, а також можуть боятися реакції дружини типу: «Ну я ж говорила!» Чи це правда?

— Я б ще додала до того, що крім того, що є страх сказати мамі і дружині, також є страх сказати дітям. Інколи це також страх мами — дружини пацієнта, яка мусить дитині якось це пояснити.

Загалом же це — про страх зробити боляче людям, яких ти любиш, бо всі прекрасно усвідомлюють, що для мами це удар, для дружини теж. І це не лише про кохання, це і про крах ілюзій, що перед ними — прекрасне майбутнє. Важко прощатися з цією ілюзією. Наше завдання як психологів — допомогти людині впоратися з цими емоціями, та визначити, чому конкретно людина про це не каже. Чи це страх зробити неприємно, боляче, чи страх повідомити про те, що я вже не такий я, до якого всі звикли. Після того, як ми визначили, що це, можемо врегулювати сам емоційний стан, і допомогти підібрати слова, за допомогою яких краще зробити.

— У 2014−2015 роках, коли на сході України тільки почалася війна, було багато людей, які йшли добровольцями, але родичам про це не казали.

— Це відбувається і зараз. Маю знайому пару, де дружина тривалий час не знала що чоловік у війську. Вона евакуювалася за кордон, з чоловіком вони говорили, в основному, по телефону. Вона запропонувала поспілкуватися по відео, коли він не був готовий до того. Вона наполягла, він включився, і вона побачила його у камуфляжі.

Є історії, коли дружини або мами інколи не дізнаються роками про те, що дитина воює. Але це інша тема. Це більше, про те, які стосунки в сім'ї. Вони не стали такими через війну або через те, що людина пішла добровольцем, а були такими.

Читайте також:

«Втрата обличчя — це втрата ідентичності». Як працює відділення реконструктивної хірургії у Львові, розповідає Ольга Руднєва

Кожен кейс — індивідуальний. У нас є пацієнт, ми, в основному, надавали йому підтримуючу терапію і консультування за основними запитами. І коли ми дійшли до розмови про те, що у дружини теж є можливість отримувати психологічну підтримку, він відреагував, мовляв, я у неї і друг, і психолог. Інколи навіть з таким зіштовхуємося. Їй треба чоловік, це правда. Але інколи доводиться пояснювати, що те, що переживає зараз ваша дружина — не те, з чим легко впоратися. Якщо ви бачите, що вона нормально функціонує як мама, дружина, ходить на роботу, то це тому, що вона сильна жінка. Але навіть сильним жінкам потрібна підтримка.

Є пацієнти, і їх все-таки більшість, які дуже вдячні своїм партнеркам, своїм мамам за те, що вони їх виходили. Але є і такі, які вважають, що людина, яка за ними доглядала, виконала свій обов’язок. Наше завдання — переконатися, що людина має навичку резильєнтності для того, аби після травми і лікування інтегруватися в суспільство. І це навички як індивідуальної резильєнтності, так і сімейної. Бо якщо ця людина має сім'ю, то сім'я теж мусить демонструвати певні навички резильєнтності — їм теж дуже багато чого треба буде робити для сприяння цій соціальній реінтеграції. Відповідно, якщо ці базові навички є, це прекрасно.

Якщо в людині їх немає або в сім'ї їх немає, ми показуємо можливості, як їх можна розвинути, і готові тут підставити своє плече. Ті, хто готові, за цю можливість хапаються і розвиваються. На тих, хто не готові, тиснути ми не можемо.

— Ми сьогодні говоримо в контексті, де поранена сторона — чоловік. А чи багато у Superhumans пацієнток-жінок?

— Майже немає, тому ми частіше говоримо [про поранених військових чоловіків] і про родичок жіночої статі. Жінок майже немає, хіба якщо це реконструкція кінцівки, але не з травмами обличчя. Мінно-вибухові, звісно, є, але це одиниці, і це в основному військові, або ж цивільні, які пережили бомбардування, ракетні атаки.

Я стикалася з питаннями на свою адресу про те, чи є різниця між тим, як реінтегруються, як проходять реабілітацію жінки, і як чоловіки. Якби у мене в реабілітаційному процесі було стільки ж жінок, скільки чоловіків, тоді можна було б робити висновки. А на одиничних випадках вони не робляться. Хоча так, на жаль, ми розуміємо, що і таких жінок теж буде немало.

Триває спільний благодійний збір ПриватБанк та Mastercard для Superhumans Center. Усі кошти, зібрані в рамках кампанії Обличчя людяності, будуть скеровані на операції з реконструкції обличчя для українців, що постраждали від війни.