«Не приймаю жодних виправдань». Як актор Олексій Суровцев рятує тварин під час війни — інтерв'ю

4 жовтня 2022, 09:34
Інтерв'ю з Олексієм Суровцевим (Фото:колаж НВ)

Інтерв'ю з Олексієм Суровцевим (Фото:колаж НВ)

З початком повномасштабної війни актор Олексій Суровцев почав евакуювати тварин із гарячих точок. Пізніше — відкрив власний притулок, зараз лікує чотирилапих і віддає їх у люблячі руки. НВ поспілкувався з «Бородатою котоматусею» — дивіться відео.

Маша Грушева

інтерв'юерка

К оли почалася війна, я був на відпочинку в Буковелі. Дізнався зранку. Дівчина, яка зі мною була, гортала телефон і мені сказала. Звичайно, перше, що я подумав: «Як добре, що мене немає в Києві», бо мало хто знав, що таке війна насправді. І я особисто уявляв війну, як у фільмі Врятувати рядового Раяна — одразу танки, повністю розруха і таке інше. І потім я подумав: «Як погано, що я своїх котів залишив на сусідку, яка їх годує». І звичайно, якщо в будинок щось прилетить, то останнє, про що вона подумає, це про моїх котів. І я почав думати, як мені дістатися в Ірпінь, забрати своїх котів і повернутися на захід України.

Відео дня

https://www.youtube.com/watch?v=D7wYxsOg5Os&feature=youtu.be&ab_channel=%D0%9D%D0%92

А ле вже ввечері, коли ми цілий день дивилися новини, всередині щось так закипало, щось починало горіти. І така злість, знаєте? Хотілося… не знаю, що зробити, але хотілося бути чимсь корисним. І вже ввечері я зрозумів, що повернуся в Ірпінь, залишуся і буду допомагати сусідам, просто людям, військовим. Хотів записатися в тероборону — сказали, що дуже багато людей, що ви, хлопці, зараз не потрібні.

Ми почали патрулювати місцевість, облаштували бомбосховище, крутили коктейлі Молотова. І потім, коли підірвали Романівський міст, побігли туди з мужиками робити переправу, бо ми розуміли, що Романівський міст — це єдиний шлях для евакуації людей, яких залишилося дуже багато. Ми знайшли якісь дошки, проклали їх через річку. І все, і потім десь два-три дні допомагали евакуювати людей, бо їх було дуже багато. Всі щось несли з собою: консервацію, велосипеди, просто багато речей… багато людей, багато болю, сліз і паніки. І все.

Потім, напевно, ви запитаєте, як я почав рятувати тварин? Знаєте, людей, які рятують людей, — дуже багато. Просто надбагато. І я себе відчував не дуже і потрібним, дуже згуртованими були всі… Багато військових, хлопців молодих, мужиків — всі допомагали. І я випадково побачив оголошення в телеграм-каналі, що при евакуації забули, залишили кота в сумці, в кузові машини. Типу, врятуйте. Я думав, що його там вже нема, бо минуло чотири дні, але все ж таки вирішив пошукати цю машину. Я її знайшов, відкрив кузов, там дійсно валіза. Відкриваю валізу, а там дійсно кіт! Він там просидів чотири дні, я його забрав до себе, підгодував, потім віддав власниці, записав все це на відео, виклав в інстаграм. Після того в мене дірект був просто завалений проханнями врятувати тварин.

З часом в мене з’явилося дуже багато знайомих військових, людей з поліції. Я мав кожного дня розвіддані, куди можна, куди не можна. І звичайно, знаєте, якщо когось треба рятувати, то треба рятувати. Але я не вважаю, що варто когось рятувати ціною власного життя. Тож здоровий глузд підказував мені, що в Бучу не можна. І в окуповані зони Ірпеня я теж не потрапив. Спочатку я жив в Ірпені. Коли обстріляли мій будинок, зникли вода і світло, і звичайно, жити тут було неможливо. Але я прожив без води десь два-три тижні й все ж таки потім вирішив поїхати до Києва. І кожного дня я їздив в Ірпінь на рятувальні операції. Звичайно, з військовими нашими доводилося домовлятися, бо не можна було перетинати блокпости. Потім вони мене вже знали та просто так пускали.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

М ашина, яка в мене залишилася в Ірпені, це маленький смарт. Він був забитий постійно тваринами. Я за день вивозив 15−20 тварин. Якщо я посаджу сюди когось допомагати, людина просто займе місце тварин, яких я можу врятувати. А чим може мені допомогти? Ну, виламаємо ми швидше двері на п’ять хвилин. Це вся допомога. Допомога не потрібна була. Я думаю, що людина мені б просто навіть заважала.

В
мене був цілий список запитань, щоб люди заповнювали заявку: що за тварина, скільки років, скільки вона сидить без їжі, чи є ключі від квартири, якщо нема, то чи можна виламувати двері, чи ні? І до речі, виламувати двері навчився у наших військових. Вони мені підказали деякі такі секрети. І, в принципі, не було жодних дверей, які б я не міг виламати.

Ч отири рази тварині вже не можна було допомогти. Таке було чотири рази з усіх. Я вважаю, що це дуже невеликий відсоток тварин, зважаючи на велику кількість врятованих. Чотири тварини мене просто не дочекалися, але там були складні умови. Там десь пожежа була — тварина не згоріла, а просто кисню не вистачило, комусь їжі не вистачило. Зайчик був один, мабуть, просто від страху помер, бо їжа в нього була. Це таке.

З аявок в мене було більш як 600, це точно. Врятували на той час десь 250. Це на той час. До інших просто або не встиг (це фізично просто неможливо) або хтось інший заїхав забрав. А потім вже війська окупантів відступили, люди почали повертатися, просто вже потреби не було рятувати.

І сторій було дуже багато, і кожна історія така особлива. Було декілька тварин особливих. Наприклад, пес Руббі, який був зачинений довго у таунхаусі. І мені доводилося його підгодовувати, щоб він до мене звик. Зараз він класно живе вже в Німеччині. Я поїхав якось у Гостомель, там було дуже багато котів. Я набрав їх просто цілу купу. І там в мене були такі, знаєте, бандюки. Вони хатні, але дуже здорові коти. Соняшник, Григорич, Капітошка, Два п’ятсот — це такі імена я їм дав. Всі ці коти знайшли суперових власників. І зараз вони товзтезні, класні, в гарних умовах живуть. Я просто радію за них — і це найголовніше. Це класні спогади, коли передивляєшся відоси, дивишся, в якому жахливому стані був кіт і який він зараз. Це класно, класне відчуття від цього.

Д авати імена тваринам — це така ж фігня, як і з дітьми. Знаєте, дивишся на дитину — і все. В мого друга народилася донька, він думав, як же її назвати, різні імена… І потім приїжджає в лікарню, дивиться, говорить: «Яка ж ти Ліза? Ти ж Сашка!» І все. Ти дивишся на тварину — і все. Декого називав через поведінку, декого — просто дивишся на нього: «Ну, все, ти Соняшник. Він рудий, класний такий, великий, добрий, такий сонячний».

У більшості випадків тварини мали власників. Тварини були зачинені, і це найнебезпечніше, бо тваринка, яка знаходиться на вулиці, може врятуватися, попросити їжі, десь на смітнику поїсти. А зачинені тваринки — все, що їм ти насипав — то, можливо, остання їхня їжа. Тож, в принципі, я брав максимум зачинених тварин і, звичайно, у них були свої власники. І звичайно, найголовнішою умовою було те, що в день, коли я визволю тваринку, її забирали. Неважливо хто: друзі ваші, родичі, знайомі, волонтери — зробіть так, щоб її забрали. Я не мав часу, щоб її кудись ще прилаштувати. Але були такі тварини, яких я просто знаходив — все ж таки намагався всім допомогти. І ми створили військовий притулок — він був в підвалі ветеринарної клініки, тимчасовий. І там ми перетримували котів. Але зараз вже, коли, в принципі, активні військові дії тут закінчилися, я заснував свій власний притулок, він знаходиться прямо в мене в будинку, де я живу.

Я кщо людина залишила свою тварину і нічого не зробила для того, щоб її врятувати, навіть мені не написала, то, звичайно, я тварину не віддам. І це можна робити навіть на законодавчому рівні, тому що це нормально. Але таких випадків не було. Але я б не віддавав тварину таким власникам.

В сім цих тваринам зі свого притулку я знаходжу сім'ї. Звичайно, щоб забрати в мене тварину, треба пройти дуже серйозний екзамен. Бо не для того ми рятували тварин, щоб віддавати абикому, щоб потім знову її рятувати. Зараз в мене постійно роздаються тварини, це класно. І зараз в мене всього десь 6−7 тварин знаходяться. Але я наразі зайнявся важкохворими. У когось перебитий хребет, хтось без лапи, без ока, сліпий і т.д. І всі ці тварини зараз лікуються в мене по різних лікарнях, по майже всіх найкращих лікарнях Києва. Для того, щоб тварина потрапила в притулок, їй потрібно пройти, якщо навіть вона начебто здорова, біохімію, аналізи, щеплення, повторне щеплення, потім карантин. Тобто має минути майже місяць часу для того, щоб зробити всі ці процедури. Оскільки найголовніше — це зберегти здоров’я в притулку.

Щодо коштів на тварин — дуже дякую донатам. В принципі, більша частина всього, що я витрачаю, це донати людей, які допомагають мені й хочуть врятувати тварин. Десь домовляюсь, десь власні кошти, десь донати.

Р ятування тварин займає весь мій час. Поки що моя професійна діяльність на паузі — зараз ніхто нічого не знімає. І поки що весь час в мене займає притулок, бо дуже багато чого ще потрібно зробити. Кожного дня я приходжу туди. Окрім того, що потрібно доглядати за тваринами, завжди треба щось робити — якісь полички повісити, доробити, а зараз ми займаємося опаленням. Дуже багато справ. Тож, в принципі, кожного дня є що робити.

О собисто мої тварини живуть просто в шоколаді. Вони сумують, що нас немає постійно, постійно я в притулку або десь мотаюсь по клініках. Тобто зранку я виїхав і пізно ввечері приходжу додому, як після великого робочого дня. Але їм нормально. Їжа є, ганчірка є, все, що потрібно є.

П ісля перемоги я волонтерство не покину. Я просто кайфую від свого притулку. Знаєте, коли ти отримуєш кайф від роботи — то це не робота. Реально. І це класно. Я приходжу, я там відпочиваю, попри те, що фізично працюю, але морально я відпочиваю. І звичайно, я це не покину. Допомагати тваринам — це вже частина мого життя. Що буде далі? Чесно кажучи, не хочу планувати, бо я ніколи не міг би подумати, що в мене буде свій притулок, що я буду піклуватися котами, рятувати тварин… Звичайно, я не думав, що це буде потрібно. Плануєш, а життя все ж таки показує, де ти повинен бути. В мене були плани відносно творчої діяльності. Але вони поки що не актуальні, і не знаю, чи будуть актуальні коли-небудь. Я дуже сподіваюся, що будуть актуальні, але як там буде — життя покаже.

Д уже багато людей хочуть потрапити до мене в команду притулку. З цим проблем, я думаю, не буде. Стосовно корму — зараз я обговорюю співпрацю з однією великою торговою маркою, не буду називати поки що, — щоб вони повністю забезпечували наш притулок, щоб наші коти ні в чому не мали потреби. Основні кошти йдуть на лікування зараз. Дуже багато. 10−15 тисяч гривень на день. Це мінімум. Бо я набрав важкохворих тварин. І багатьом потрібна хірургічна допомога. Хтось на тривалому якомусь медикаментозному лікуванні. Тож, в принципі, це все затягує дуже багато грошей. Але поки що ми якось завдяки допомозі моїх підписників з цим можемо впоратись.

Я віддаю новим господарям тільки здорових котів. Винятком може бути, якщо у кота, наприклад, вірус імунодефіциту. Треба з розумінням поставитися, що це невиліковно — це як у людини, потрібна особлива дієта, особливий догляд. Взагалі це як кришталева ваза, яку ти тримаєш — потрібно дуже обережно тримати. Тож таких котів теж беруть. За минулий місяць я віддав котів 8−10, можливо.

Х очу сказати людям: прийміть це як факт — якщо ви не ставитеся до тварин, як до своїх дітей — просто це не ваше. Не заводьте тварин, якщо не будете так піклуватися за ними, як за дітьми. Ви ж дітей своїх не залишите? Почнуть стріляти, а у вас, наприклад, двоє дітей. Одного ви візьмете, другого залишите? Ні. Троє дітей — ви всіх трьох заберете. Четверо — ви всіх чотирьох заберете. Прийміть те, що тваринка — чи кіт, чи собака, навіть хом’як, папуга — це частина вашої родини. Ви повністю маєте нести відповідальність за неї. Це все, що я можу сказати. Немає жодних виправдань, чому ви не забрали. Десь злякався кіт, забився. Дитина теж може. Горить будинок, а дитина забилася десь у куток. Ви не будете її рятувати? Не приймаю жодних виправдань.

Редактор: Кіра Гіржева
Показати ще новини
Радіо NV
X