З університету — на війну. «Російська армія ніяка, але вона довга» — інтерв'ю з «професором з окопу» Федором Шандором

8 листопада 2022, 07:35
Федір Шандор (Фото:instagram.com/fedir_shandor/)

Федір Шандор (Фото:instagram.com/fedir_shandor/)

Викладач Ужгородського національного університету, а нині військовий Федір Шандор читав лекції студентам прямо з окопу. Він як викладач за законом міг би не йти на фронт, але свідомо обрав захист країни. Як стартував новий навчальний рік для професора та як до його професії ставляться побратими — дізналася наша інтерв'юерка Маша Грушева.

Федір Шандор — завідувач кафедри соціології і соціальної роботи Ужгородського національного університету, професор, доктор філософських наук, член-кореспондент Угорської академії наук, галузевих академій в Україні та президент Закарпатської туристичної організації. Має 22 роки педагогічного стажу і 27 років загального стажу. 47 років, одружений, батько чотирьох дітей, двох дівчинок та двох хлопчиків. Має коріння угорське і словацьке.

Відео дня

https://www.youtube.com/watch?v=0R4B3zqknaM&ab_channel=%D0%9D%D0%92

24 лютого в мене було три пари. Я вже на пари прийшов із інформацією [про повномасштабне вторгнення]. Після — зібралися з хлопцями, з друзями, і вирішили, що йдемо, просто йдемо [на війну]. Записалися в один взвод, в одне відділення, в один батальйон. І вже 24 лютого о 16:00 я був на місці постійної дислокації, ППД — це 68-й окремий батальйон територіальної оборони 101 бригади.

Я ніколи в житті не був пов’язаний з армією, максимум фільми бачив. 40 днів ми проходили так зване злагодження — це навчання працювати з автоматами, зі зброєю, яка в нас була, елементарні навички наказів, розуміння середовища і співжиття в казармі з колегами. Ми не ночували вдома, ми ночували в казармах Закарпатської області, виконували такі завдання, як контроль тунелів, залізниць, перевалів в Ужанському регіоні — це на кордоні зі Словаччиною і Польщею. І 10 квітня ми покинули Закарпаття, 12 квітня були на території поблизу Слов’янська, це дислокація Адамівка, і там стояли 117 днів в червоній зоні. Окопи, бліндажі. Нас «рівняли» касетами… Перший раз отримали такий бойовий досвід, безпосередньо стрілецької дії не було, тому що це війна точно не стрілецької зброї, а артилерії та айті-технологій. Потім ми поїхали на два тижні на невеличкий перепочинок у Черкаську область на полігон. Потім нас перекинули на Покровськ в регіон Мар'їнка. І коли почався харківський наступ, нас перекинули в регіон Куп’янськ. І зараз батальйон перебуває на кордоні, прямо-прямо на кордоні, всього-навсього 500 метрів спостережний пункт батальйону знаходиться від кордону з Росією. Це Бєлгородська область. Відповідно, ми зараз там і знаходимося, наш 68-й батальйон.

Маша Грушева

інтерв'юерка

  • А як саме ви поєднували це складне опановування військової справи і викладання? Це дві дуже складні сфери. Як подужали це?

Ви знаєте, коли було злагодження, я уже читав лекції. Якось на той час не було розуміння, що це надовго, і я продовжував викладати. Тобто кінець лютого, березень… а уже в квітні перебазувалися, і я вибрав собі такий період за згодою із керівництвом, що в понеділок і вівторок буду вчити лекції, тому брав інші зміни. Тому до середини травня я читав лекційний процес, а далі вже пішли екзаменаційні сесії, а далі вже літо. Чи читаю тепер лекції? Звичайно, читаю. І сьогодні вранці була перша лекція, я її вже прочитав. І вчора була перша лекція, знову в один день. Зараз знову коронавірус, до того ж кількість місць студентів має відповідати кількості бомбосховищ, то вирішено просто зробити онлайн-лекції знову, крім першого курсу. Досягнення людства Старлінк — це вау.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Можливо, тому що це мій обов’язок — я якось не звик не читати лекції. На якомусь етапі прийшло розуміння, що треба читати лекції не тому, що це предмет життєво необхідний, а тому, що це соціалізація і доступ до освіти людей, які перебувають на території України. І безпосередньо вони повинні соціалізуватися, щоб їх не викинуло життя. Тому участь в тих чи інших інститутах держави — це є норма і це необхідно. Бо якщо розвалиться якийсь соціальний інститут, медицина чи освіта, то який зміст мені стояти на передовій? Я теж можу взяти, втекти за кордон або придумати неймовірну кількість речей: від лікарняного до волонтерства. Будь-що можу. Тому в мене не виникало питання, чому не читати лекції.

Максимально, що я можу виконувати — це бути піхотинцем і, відповідно, не претендувати на якісь командні посади. Я точно не планую пов’язувати своє життя після війни [з армією]. Кожен повинен займатися тим, що вміє робити. Якщо ти не можеш правити державою, то іди на пенсію, а не сиди в уральських катакомбах. Тому, власне, те саме й у мене. Я вмію це робити, я це роблю.

  • Враховуючи досвід кінця минулого навчального року і настання нового навчального року, чи є якісь зміни в структурі вашого викладання, в робочому процесі? Що врахували, які зробили висновки? Як організували робочий процес?

Перша лекція була пов’язана з завданням. Я відразу дав завдання, які потрібно виконати на два модулі. Все може статися, в тому числі й зі мною. Одразу чітко ми вибудували плани, вибудували теми. Якщо в мене є якийсь запланований план курсових, вже всі все знають. Я відразу все вже роздав, щоб зі мною чи без мене процес не переривався.

  • А як відбувалися екзаменаційні процеси у вас? Чи ви в цей момент теж були в окопі, як із читанням лекцій? Чи потрібно було відриватися від військової справи, щоб повноцінно екзаменаційним процесом займатися?

Є таке явище прекрасне, як Болонська система. Скільки ти заробив під час навчання, стільки ти отримуєш. В абсолютній більшості, дуже невеличкий відсоток студентів, які претендують на покращення. Тому вже на кінець читання теоретичного курсу, а практичний читає інший викладач, вже картина готова для студента. Я думаю, що коли Болонську систему підписували, не враховували цей момент «онлайн», але він якраз прекрасно себе проявив.

  • А які саме теми на лекціях останнім часом обговорюєте? Чи це виключно ваша програма освітня? Чи ви якісь теж сучасні виклики туди вплітаєте і додаєте сучасної ситуації в те, що ви викладаєте?

У педагогів вчора читав, у них є предмет Анімаційна діяльність у педагогічній діяльності. Там було пояснення, як працювати з різними категоріями дітей: від інклюзивної категорії до соціалізації школярів, дошкільнят, старших класів у якихось анімативних позиціях. Це не тільки спортивні культурно-освітні чи традиційні анімації, свята, змагання і так далі, це і безпосередньо робота по соціалізації. Тому там не було нічого військового, може, один якийсь елемент. В кінці лекції, звичайно, буде узагальнення, тобто даний предмет і воєнний стан. Це буде практична дія.

А сьогодні для соціологів читав предмет Соціологія сім'ї як інституту соціального, і у нас була підтема «Новий тип сім'ї - військова сім'я». Це коли частина сім'ї перебуває в фронтових діях, які пов’язані з цим ризики… це ризики не тільки фізичної втрати, це втрати соціального статусу, наприклад, це збільшення кількості розлучень, це безпосередньо посттравматичний синдром. Фактично сім'я існує, тільки вона не повна. Тобто новий формат неповної сім'ї — батько є, але він десь там, і він не впливає, чи навпаки мати не впливає на процес соціалізації сім'ї, статусу рольових ознак, рекреації, виховної функції, оці всі моменти — це новий формат «військова сім'я або сім'я в період воєнних дій». Тому ми розглядаємо, які виникають нові девіації. Далі це ляже в основу другого видання мого підручника, бо в мене є підручник соціології сім'ї, він вже виданий, на ньому навчаються студенти вищих навчальних закладів, далі буде доповнений підрозділом «Сім'я у період воєнних дій». А це, врахуйте, півтора мільйона людей — за межами контакту зі своїми сім'ями. Відповідно, як вони будуть відбуватися. Там якраз аналізували таке явище, як втрата довіри до інституту сім'ї. Тому що сім'я хоче, щоб представник, який пішов на фронт, був з нею, ставить питання — або фронт, або ми. І абсолютна більшість сказали «фронт». Далі почнеться друге питання, коли сім'я виїхала за кордон… ті, що повернулися, спитають: ти нас любиш чи не любиш? Якщо любиш, то ти їдеш з України, а якщо не любиш, залишайся там. Частина, звичайно, уїде. А ви знаєте, найбільш активні, не говорю позитивні, найбільш активні виїхали і найбільш активні залишилися на фронтовій лінії, так? Тому, на жаль, це буде причинно-наслідковою подією — втрата статусу українських сімей. Ми через сім'ю втратимо велику кількість активних громадян. Оце такі суперечки у соціології сім'ї, і ми це вивчаємо.

  • Ви кажете про сім'ю у воєнні часи. Як у вашої сім'ї це відбувається? Як ваша сім'я сприйняла те, що ви прийняли рішення піти на військову службу? Як зараз вони до цього ставляться? Адже ви, як багатодітний батько, могли б бути не залучені у військові дії?

В мене повнолітні діти, тому я не підпадав під цю категорію. Я міг не йти, бо я викладач. Це автоматична бронь. Але це інше, це мої особисті, суб'єктивні моменти. Сім'я як? Я творчий чоловік, я часто говорю: «Так, зібрали речі, зараз поїдемо в подорож на суботу-неділю або ще кудись». Дуже часто. Тим більше, що Закарпаття знаходиться в прикордонній зоні, ми дуже часто подорожували в Карпатському регіоні і в центральній Європі. Тому вони віднеслися як до чергової творчої поїздки моєї, але для них вона затягнулася — всі думали, що це ненадовго. Але науковці знають, що це надовго.

  • Але все ж бачитеся?

Так. Жінка дзвонить, я кажу: «Потім передзвоню, через два-три дні передзвоню». Головне, що живі, здорові — порядок. Дочка пише, друга дочка пише, сини менше, але то нормально.

  • Але вони повертатися до України поки не планують?

Дочка і син одні за кордоном, але вони там вчилися до війни. Син просто хокеїст у мене, а дочка перебуває еразмус навчання. А старший син і молодша дочка тут, нікуди не їздили.

  • Не було у ваших дітей бажання теж долучатися до захисту країни?

Сину зараз буде 18 років. Вони волонтерськими моментами займаються і плюс виконують свою функцію тут в Закарпатті по контролю за моїми дорученнями: то зробити, то зробити, то покласти, з тим зустрітися, туди піти, то забрати. Помагають мамі і моїм завданням.

  • А ваші побратими як ставляться до вашої основної діяльності? Чи з повагою вони до вас ставляться? Як відбувається комунікація із побратимами? Чи ви обговорюєте вашу діяльність із ними?

Вони просто звикли за той час. І коли ми вже були на передовій лінії, для них нічого не змінилося, в нас був період злагодження. Ми були в казармах, я читав лекції, ми приїхали, в окопах я читав лекцію. Тобто, ви розумієте, там така класична військова монотонність. Є чітка ієрархія, це дуже правильно, в армії не може не бути ієрархії. Тому раз командири дозволили, може, вони вже і забули, що я читаю лекції, а значить, читав перед цим 40 днів, і вже я читаю 200 днів, так що 215 днів читаю лекції, так що все нормально. Нічого нового не з’явилося. Буденність. Лекції — це… Якщо лекції я не читаю, значить, щось уже не добре, щось уже сталося. Ти читав лекції? Ні. А що сталося? Та кажу: «Літо, канікули». А, все ясно.

  • А як ви поповнюєте дані, відомості про села, які маловідомі в цій прикордонній території? Розкажіть про це. Що саме збираєте? Яку інформацію фіксуєте? І що далі будете з нею робити?

Є дуже багато цікавих сайтів, створених археологами, створених істориками, екологами, і ця інформація не занесена в найлегшу, доступну для всіх школярів, дошкільнят, студентів, сайтову групу або сайт, це Вікіпедія. Я старий вікіпедіст, можна подивитися, скільки я маю статей. І я от прибув в село, дивлюся — храм, а у Вікіпедії написано просто «село». А далі там опис історії, географії відсутній. І після того, як ти відпрацював зміну в окопах, ти маєш можливість або спати, або займатися своїми необхідними речами, тому я собі одну частину відпочинку присвятив наповненню Вікіпедії. Тому що куди діти заходять? Де найлегше шукати інформацію? Вони шукати точно не будуть. А якщо немає інформації, вони прийдуть в школу, скажуть: та нічого не знайшов, значить, немає. Тому узагальнюю, очищую і чисту суху географію, історію або якісь цікавинки додаю в ті населені пункти, де ми перебуваємо.

  • В інтернеті гуляє інформація, що ви робите екскурсії на фронті.

На самому фронті точно ні. Але допомагаю на Закарпатті робити туристичні атракції, туристичні дії, тому що не може зупинятися життя. Якщо зупиниться, то який зміст взагалі у нашій лінії на фронті? Не у їхній, вона мене не цікавить, а у нашій лінії фронту, вона має продовжуватися. Неважливо, де ти, в тилу чи на фронті, ти залишився в Україні, значить, ти українець, ти автоматично по цей бік. Можливо, в тебе не такі політичні погляди чи якісь інші культурні маркери, на які нас часто ділили: схід, захід, північ, південь. Нічого, вони пройдуть, сама історія розставить все на свої місця. Ми чітко зафіксуємо перший день після перемоги, бо з переможеними ніхто не вітається, а переможців усі люблять, і вони пишуть історію. Тому історія уже має писатися, щоб її потім випадково не переписали по той бік.

  • Є таке твердження в соцмережах, що ви винайшли спосіб, як ворога плутати, як робити їм якісь проблеми в сприйнятті. Розкажіть, будь ласка, як це сталося і чому?

Ви знаєте, всі великі справи творяться двома соціальними діями — лінь і страх. Лінь тобі встати і перемикнути телевізор — придумали дистанційку. Страх бути мокрим, то придумали парасолю і дощовик. Відповідно, це дві такі соціальні дії, які рухають прогресом. Страх перед майбутнім — людина літає в космос, щоб легше відчувати себе господарем планети.

В Закарпатті знають або якісний діалект закарпатський, або угорську мову. Ми з побратимами по рації перемовляємося угорською мовою. З тієї сторони не було точно угорських викладачів, угорська мова одна з найважчих у світі, і ми просто спілкувалися угорською мовою про те, що я мав принести або в паперовому вигляді, або передати особисто на словах, тому спостережному пункту. І товариші, які теж не хотіли ходити, казали: «Іди там скажи, що то і то». Відповідно, я передав угорською мовою. І це зайшло як вірусне відео, як закарпатці між собою спілкуються угорською мовою, і вона нам дуже багато допомогла вирішити комунікаційних питань. Саме угорська мова, відповідно, тому що в батальйонах закарпатських дуже багато угорців.

  • Вони ніяк би не змогли дізнатися, що саме ви говорите?

Нереально, неможливо! Ти ж не знаєш, на якій лінії фронту хто стоїть. Перекладачі ж не будуть, а коли вони перекладуть, то ця інформація вже застаріла.

  • А загалом як ви оцінюєте їхній рівень підготовки, їхній рівень знань?

В нас було кілька моментів, які відрізняли нас від них. Перший момент — у нас не було виходу. Я б не хотів, щоб мою дочку або мою жінку зґвалтували або відрізали голову моїй матері, як у Бучі. І просто або нас знищать, зітруть із лиця землі, тому що якби вони взяли Київ чи інші великі міста, вони б не зупинилися на Києві чи на Донбасі. Однозначно вони б дійшли до Закарпаття. Тому я кажу, що це вірус під назвою «коронавірус Росія». В нас у руках шприц, але цей шприц треба наповнити вакциною, вакцина — це західна допомога, тому що ми не маємо і не мали тієї вакцини, яка дієва. І чим швидше вакцину дадуть, чим більше її дадуть, і чим більше буде бустерної дози, то тим швидше ми подолаємо. Ми це розуміємо і ми над цим працюємо.

Хтось не зміг піти на передову, пішов іншим способом, волонтерським, якимись геополітичними тощо. Ми відрізняємося від них, звичайно. Тому що там воювали спочатку лише військові, які за гроші, це контрактна армія. Далі воює всяке сміття, яке просто піддане і жило 20 років безпосередньо у медійній маніпуляції. Тому є один такий вислів: російська армія ніяка, але вона довга. 140-мільйонна держава, багатіша держава, це фактично орда. Ми її зупинимо. Ми зараз щит Європи, як колись були угорці в 16 столітті від Османської імперії. Ми зараз ту саму роль виконуємо, щит Європи. Їм тоді давала їжу, зброю Європа в Середньовіччі, тепер нам теж дає їжу і зброю Європа. Ми захищаємо від тієї орди, яка сюди посунула. Однозначно, що в них генерали розумні, стратеги, тому що це військова держава. Те, що вони непорядні, те, що вони злі генії, але не треба відкидувати, що вони все-таки генерали, вони все-таки стратеги, вони ж потужно роками вчилися, ми не можемо говорити, що вони дураки чи що. Армія пуста, дурна, ніяка. Вона може повернути зброю в іншу сторону, коли вона бачить, що її просто кидають на м’ясо. Армія називається «баби нарожають», це знаменита фраза. І я раніше собі, як викладач, думав, що це прислів'я на авось «кто не рискует, тот не пьет шампанского» — але ні, це реалії життя. У них ці маркери реальні. Тому вони йшли на авось як завжди, і отримали як завжди це авось.

Але треба розуміти, що це потужна ядерна держава, а в ХХІ столітті воювати з ядерною державою і мати перемогу — це нереально. Значить, інші ядерні держави мусять показати свої потенціали, в тому числі… Єдине, що вакцина до нас приходить з невеличким запізненням, раніше взагалі! Ми зараз повертаємо таке явище, як ім'я українця, який має слово. Тому що 30 років ми так показували свої відносини: корупційні суди, корупційне СБУ. Ви подивіться, хто серед колаборантів. Понад 80% СБУ, понад 80% поліції. А де працювали ці всі внутрішні служби? Судді переходять, мери переходять, певні діячі відповідних партій, колаборанти. Тому ми зараз повертаємо ім'я, що ми тримаємо слово, що ми є європейці, що ми не продамо зброю, що ми не будемо красти. Армія була як і інші інститути корумпована, і тут стався чорний лебідь.

Ніхто не очікував такий відпір населення в першу чергу. А далі населення делегувало армії свою довіру і дало від себе найкраще: свою еліту. У нас елітарна армія на відміну від російської. У них елітарний командний склад, але армія не елітарна. А в нас елітарна. Там пішли різні, від журналістів до медиків, від викладачів до бізнесменів. Тому в нас армія елітарна. І ми мусимо враховувати, що вони мають ядерний потенціал і ми мусимо враховувати той факт, що вони точно на сто відсотків натиснуть на кнопку, тому ми маємо готуватися… Навіть не має сумніву, що вони натиснуть. Ясно, що це буде не стратегічний вибух, як Хіросіма-Нагасакі, але побомбити острів Зміїний чи Яворівський плацдарм, чи острів Готланд у Балтійському морі, вони це зроблять. Тому що пацюк, якого загнала українська армія у куток, має лише один вихід: пригнути в лице. Тобто останній стрибок буде все-таки. І ви бачите, що цей відтік населення чоловіків іде, але навіть з тим, що вони втікають, вони не визнають, що вони неправі. Вони просто втікають від дискомфорту. Зараз відбувається те, що ми і хотіли — почав страждати середній і бідний клас. Це те, що ми бажали. А санкції, хто економіст, розуміє, що почнуть діяти в реалії не раніше березня-травня наступного року. А розуміння України на геополітичній карті буде не раніше жовтня-листопада наступного року. Чи може закінчитися війна? Однозначно, війна як почалася несподівано, так може несподівано закінчитися. Ми ж не можемо жити як Ізраіль, постійно у війні, ми занадто великі. Ми не можемо себе, як маленький Ізраіль, накрити повністю куполом.

Тому у нас немає виходу. Хаймарси коли поставляли, цей інтелектуальний момент, вони мали бути одразу з тими ракетами великої дальності, а не зараз Одеса потерпає від дронів-камікадзе, і тепер тільки прийшли протиповітряні. Тому вакцина повинна бути швидко. Ми це розуміємо. Це здійснює військове командування. Просто є у демократії таке явище, що має бути все по-чесному, по-справедливому. Коли насильник б'є жінку і когось в сім'ї, то давайте вислухаємо і насильника. Це трошки є в демократії і порушення. Не зупинити насильника, а давайте, можливо, ми винуваті, що він став насильником. Ні, тут таке не виходить. Тут насильника скрутили, і далі будемо говорити. Інакше будемо отримувати постійно ми. Тому, відповідаючи на ваше питання, ми інтелектуальна армія, але не забуваймо враховувати, що в них інтелектуали управляють армією.

  • Що мають робити українці для наближення перемоги?

Хитре питання. Єдине, що я можу сказати, як соціолог. Повернутися в Україну. Це буде перемога. Якщо українці повернуться додому, це буде перемога. Бо без українців не буде України. Більше нічого не хочу казати.

Редактор: Кіра Гіржева
Показати ще новини
Радіо NV
X