Нам доведеться навчитися не писати «Я» з маленької літери. Обід з психологом Світланою Ройз
За кавою з тортом відомий сімейний психолог називає типові проблеми дорослого українця та дає поради, як з цим жити.
Н айупізнаваніший сімейний психолог країни Світлана Ройз легко погоджується на інтерв'ю і пропонує зустрітися в ресторані Картата Потата на вулиці Пушкінській у центрі Києва.
Інтер'єр закладу випадковий відвідувач оцінить не відразу. Головний його акцент — стіни. Задовго до ресторану тут був старий радянський гастроном, облицьований добротною, хоч і потьмянілою кахельною плиткою. Її, а також фірмові радянські прилавки господиня ресторану — телеведуча Даша Малахова — вирішила залишити.
— Картата Потата — приклад того, як важливо не руйнувати простір, а дати йому можливість розкритися. З дітьми, до речі, те саме, — миттєво нагадує про свої професійні можливості Ройз, з якою ми зустрічаємося вже всередині закладу. Це її улюблене місце в Києві, тому без зайвих роздумів ми вибираємо столик біля великого вікна у внутрішній двір.
Член Професійної психотерапевтичної ліги, психолог і автор кількох книг, присвячених практичній психологічній допомозі батькам і дітям, Ройз практикує понад 16 років. За цей час психологічна допомога нарешті позбулася клейма «допомоги психічно хворим людям», а українці поступово почали звикати до думки про те, що відвідування психолога — це такий само важливий і буденний крок, як, наприклад, візит до стоматолога.
Про відомість Ройз свідчить той факт, що середня кількість тих, хто приходить послухати її на відкритих семінарах, давно здолала тисячу. А її книгами цікавляться як мінімум половина батьків країни.
Навіть не заглядаючи в меню, Ройз рекомендує мені спробувати тутешній рибний салат нісуаз, сама ж зупиняється на торті за авторським рецептом закладу і латте. Практично відразу на нашому столі з’являються келихи з водою.
— Рідкісний для київських ресторанів жест уваги, — зазначає Ройз.
В и консультуєте вже 16 років, — кажу я, вхопившись за цифру, що прозвучала раніше.— Як за ці роки змінилися батьки, що приходить до вас за порадою?
— Чудово пам’ятаю перші запити, — пожвавлюється Ройз.— Приходить, наприклад, мама з сином і каже: загіпнотизуйте його, щоб м’ясо їв. Я запитала, навіщо їй це потрібно. Виявилося, чоловік пригрозив розлученням через те, що вона неправильно виховує дитину.
Дитина завжди опиняється на вістрі сімейної системи, і свої проблеми дорослі, часто навіть не помічаючи, розв’язують за допомогою дітей, каже Ройз.
І швидко наводить інший приклад: мати боїться віддавати дитину в садок. Виявляється, їй доведеться знову виходити на роботу, а вона до цього не готова.
— Раніше в таких ситуаціях батьки відмовлялися визнавати, що вони — справжні клієнти, і просили щось зробити з дитиною, а сьогодні багато хто з них приходить не тільки за простими відповідями, але і за питаннями для подальшої роботи над собою. А це означає, що ми самі стали дорослішими і вийшли з віку людей, які хочуть, щоб їхні проблеми розв’язувалися кимось іншим без їхньої власної участі.
— Здається, ми всім суспільством виходимо з того віку, — зауважую я.
— Сьогодні все більше людей з покоління 30−40‑річних стають дорослими не тільки за паспортом, але і за здійснюваними вчинками, — підхоплює Ройз.
— А якщо описати психологічний портрет українців 30−40 років, що це будуть за люди? — запитую я, поки офіціант ставить на стіл латте для Ройз і чай для мене.
— Є такий психологічний афоризм: єдина нагорода за те, що ви стали хорошими хлопчиками і дівчатками, — це депресія, — трохи помовчавши, відповідає 40‑річна Ройз.— І це слова — про наше покоління.
На її думку, багато хто з нинішніх 30‑річних живуть під гнітом образу хороших хлопчиків і дівчаток. Такими хотіли бачити їх батьки. Для них було важливо, щоб діти могли вбудуватися в суспільство і стати успішними — не для розвитку, а для безпеки і виживання. Тому вони більше дбали про знання і дипломи дітей, аніж про їхні почуття.
І сьогодні, коли вихована таким чином людина купує вже своїм дітям безліч іграшок, вона часто купує їх самій собі, своїй внутрішній дитині. Так само зрозумілі страхи нинішніх батьків про те, що чекає на дитину в садку або в школі. Сучасні діти добре вміють говорити «ні» і постояти за себе. А страх за дітей базується на власному життєвому досвіді 30‑річних, їхній дитячій невпевненості.
— А ще нашому поколінню слід навчитися з гордістю казати «Я» і не писати його з маленької літери, — каже Ройз. Вона часто дає своїм дорослим пацієнтам додому письмові завдання, де потрібно написати своє ім'я. Виявляється, багато хто пише його з маленької літери.
— Те, про що ми зараз говоримо, явно суперечить тезі, що це покоління дорослішає, — зауважую я.
— А ось тут починається найцікавіше, — посміхається Ройз.— Дорослішати нам допомагають наші власні діти. Адже вони зовсім інші. Наприклад, покоління 2000‑х — це діти мотивації, вони нічого не будуть робити, якщо їм не аргументувати, навіщо це потрібно. Вони йдуть за авторитетом, а не за авторитарною людиною. Разом з ними змінюємося ми самі.
І тепер психолог виголошує, що діти не можуть бути щасливішими батьків. І головне, що ми можемо зробити для своїх дітей, — це самим бути щасливими. «Дивіться, я навіть стала тихіше говорити, настільки це важливо», — посміхається вона.
У цей момент офіціант приносить страви. «Подивіться, як гарно», — захоплюється своїм тортом і моїм салатом Ройз.
Ледь я заношу вилку над шматочком тунця, моя співрозмовниця пропонує показати просту психотерапевтичну практику. З зубочистки та серветки Ройз збирає невеличкий літачок і здуває в мій бік. «У роботі психолога матеріалом для роботи може стати все що завгодно», — каже вона.
Я здивовано завмираю.
— Ось бачите, ви розгублені. Іноді дорослих теж важливо перемикати на їхні дитячі почуття й емоції, — задоволена справленим ефектом Ройз.
Я переварюю інформацію, а вона вже дає корисні поради. Виявляється, проста дихальна гімнастика підвищує концентрацію уваги і допомагає скинути непотрібну агресію. Вправи, де видих довший за вдих, корисні маленьким дітям, особливо тим, хто відчуває стрес або хвилювання, наслідки важких пологів.
Зараз для стресу багато приводів, зауважую я і, користуючись нагодою, питаю Ройз, як би вона радила говорити з дітьми про складні та болючі речі — наприклад, про війну.
— Насамперед важливо запитати самого себе: а що я знаю і розумію про війну і наскільки мої власні знання стійкі? А також наскільки я спокійний, коли говорю про війну, — пояснює Ройз.
На її думку, розмову на будь-яку складну тему — секс, смерть, війна, насильство — важливо починати з точки спокою і впевненості батьків у тому, про що вони говорять.
В ідсуваючи порожній чайник, я питаю свою співрозмовницю про шкільну реформу, яка розпочалася з нового навчального року.
— У мене багато надій на це реформу, адже вона ставить увагу до потреб дитини в центр освіти, — пожвавлюється Ройз. І зауважує, що її дуже бентежить опір цій реформі значної частини викладачів.
— Спрацьовує професійна впертість?
— Та не в упертості справа, — зітхає Ройз.— Тут питання психологічного ресурсу. У молодих викладачів цей ресурс є, а у людини, яка пропрацювала у школі багато років, його зазвичай мало.
На її думку, одна з причин опору полягає в тому, що нинішня реформа частину відповідальності та контролю за процесом освіти передає самій дитині.
— Це питання влади, а багато досвідчених педагогів цією владою пожертвувати не готові. Прагнення утримати її — це ж тіньова сторона будь-якого лідера: в освіті, психології, політиці, — каже моя співрозмовниця.
— І знову, обговорюючи проблеми дітей, ми повертаємося до проблем дорослих.
— А це не збіг, — посміхається Ройз.— Від того, як існує мікрокосм сім'ї, залежить макрокосм суспільства, це дуже взаємопов'язані речі.
Мить помовчавши, вона продовжує:
— Напевно, мине близько п’яти років, перш ніж нинішня реформа інтегрується в шкільну систему. Батькам важливо терпляче допомагати викладачеві, а не тиснути на нього.
— Ви думаєте, у батьків відшукається терпіння?
— Доросла людина вміє і може терпіти та чекати, — суворо каже Ройз.— Вона розуміє необхідність очікування. А дитина прагне до миттєвих задоволень, щоб одразу стало добре. От зараз ми всі переживаємо дитячий вау-ефект від того, що реформа добра, але ж втілення задуманих шкільних змін — це довга і терпляча робота.
— Наш тест на дорослість? — посміхаюся я.
— Так, і вже точно не останній, — відповідає психолог.
П’ять запитань Світлані Ройз:
— Ваше найбільше досягнення?
— Я не можу говорити про це як про досягнення, але найбільша радість і великий дар — це мої діти.
— Ваш найбільший провал?
— Те, що я досі не можу повноцінно говорити українською мовою, виступаючи на публіці.
— На чому ви пересуваєтеся містом?
— Переважно на таксі.
— Яка книга з недавно прочитаних справила на вас найбільше враження?
— Нещодавно перечитувала Віктора Франкла Людина в пошуках сенсу. Ідеї Франкла, його логотерапія — це те, що інтегроване в мою професійну систему і життя.
— Кому б ви не подали руки?
— Я не подаю руки, але обіймаюся. І роблю це, або ні. Але обіймаюся я з тими, кого можу пригорнути до серця. Людей, яких я не можу пригорнути до серця, на жаль, теж дуже багато.
Цей матеріал опубліковано в № 34 журналу НВ від 16 вересня 2016 року
