Мені неважко зіграти будь-яку вирізку з газети. Обід з актором Олексієм Вертинським
Улюбленець театральної публіки Києва розкриває зворотний бік акторської професії і згадує найбільш різкі повороти свого життя.
"Я збентежений, якщо чесно, вже другий день поспіль за супом спілкуюся", - з порога ресторану Stone, що на Печерських Липках, голосно оголошує Олексій Вертинський, один із найбільш затребуваних акторів України. Заклад для обіду цього разу обираю я. В телефонну трубку актор бурчить, що по ресторанах ходити не любить, і просить знайти щось ближче до театру Золоті ворота, де він увечері зайнятий у виставі.
З перших секунд появи в ресторані від Вертинського неможливо відвести погляд. Навіть офіціант, побачивши актора, спотикається. Дивуватися є чому. Вбраний у довгу ніжно-лілову туніку великої в'язки і короткий приталений вовняний сюртук зі шнурівкою на спині, актор явно епатує відвідувачів.
Рукостискання він замінює поцілунком у щоку і відразу переходить на "ти".
— Ти не уявляєш, який складний тиждень був, - скаржиться він, влаштовуючись зручніше за столом, і майже без паузи питає: - А що ми будемо їсти?
Вертинський рідко грає головні ролі як на сцені, так і в кіно, але при цьому впевнено входить в п'ятірку найбільш відомих і іменитих зірок українського театру. На його рахунку більше 30 зіграних театральних ролей і більш 80 - в кіно, а також увага критиків і любов глядачів, які розкуповують квитки "на Вертинського" за кілька тижнів до вистави.
Він двічі лауреат головної української театральної нагороди Київська пектораль і призер багатьох театральних фестивалів за кордоном. При цьому Вертинський, за власним визнанням, людина провінційна, усе життя мріяв працювати в рідному Сумському театрі.
— Мене звична маленька публіка не бентежить, я мегаломанією не страждаю і на європейські підмостки не рвуся, - пояснює він, визначаючись із замовленням страв. - Більше того, впевнений, що з нашою професією нічого з цього не вийде - природа гумору і правда життя скрізь різні, - посміхається актор і повідомляє офіціанту, що обрав суп-гуляш. Я ж замовляю теплий салат з телятиною.
Ж иття Вертинського описало цікаву траєкторію. Випускник Московського естрадно-циркового училища, він мріяв грати на сцені в рідних Сумах, але повернувся туди лише після кількох років роботи в Сибіру і на Далекому Сході. Втім, через проблеми з алкоголем і декілька скандальних історій з кар'єрою в Сумському академічному театрі драми та музичної комедії у актора не склалося.
Потім подібна історія із звільненням повторилася і в Ужгороді. Переживши затяжну особистісну кризу, Вертинський залишив сцену, як йому здавалося, назавжди. Одного разу, коли йому було вже 40, друзі закликали його в гості до Києва. Якраз тоді, в 1996 році, його давній знайомий режисер Станіслав Мойсеєв став художнім керівником Молодого театру.
— Перший візит до Києва був взагалі огидний, - згадує Вертинський. - Мойсеєв мене запитав: а чого тебе взагалі принесло? Хто сказав, що я тебе візьму? І відмовив.
Врятувала актора випадковість: за півтора місяці до прем'єри у виставі Молодого театру Дон Жуан не було кому грати Сганареля, слугу Дон Жуана.
— Зіграєш добре, можливо, зачепишся, говорив мені Мойсеєв. Та я зі шкіри пнувся! - не приховує емоцій актор.
Спектакль, який відкрив київській публіці Вертинського, виявився однією з найкращих театральних прем'єр року і проіснував на підмостках ще десять років.
Ми перериваємося на пару хвилин, поки офіціант розставляє на столі страви.
— Ну а сьогодні як вам життя в київському театральному світі? - цікавлюся я.
— Ой, ви не у того питаєте, - миттєво реагує Вертинський. - Я в театрі після всього пережитого намагаюся бути стороннім: прийшов - відпрацював - пішов. Та й друзів у мене в цьому середовищі вкрай мало.
Втім, до того, що відбувається в українському театрі в цілому, актор ставиться критично.
— Театром має керувати хороший менеджер, а режисер - ставити хороші вистави, а лізти професійну сферу один одного вони не мають в жодному разі! У нас же зі сталінських часів в театрі може грати будь-яка дружина члена уряду, хто завгодно, тільки не актори, - пояснює Вертинський.
Тут же він зазначає, що рецепта театральної реформи не знає. Сам би він всіх вигнав і набрав назад тільки талановитих.
— Український глядач не дуже вимогливий, адже він навіть Гамлета дивиться і часто дивується сценарним поворотам, а не тільки грі акторів. Це акторів не розслабляє? - цікавлюся я.
— Мене вже точно не розслабляє, - відповідає Вертинський. - Для мене театр - це можливість дива для глядача тут, зараз і на сцені. Я не терплю іншого - коли вбивають театр.
— І хто ж його вбиває? - жваво цікавлюся я.
— Наприклад, Театр російської драми імені Лесі Українки. Стільки пафосу і ніякої душі на сцені. Вони не витрачаються ні тілом, ні емоцією, розумієш? І все це погано виглядає. І їхній художній керівник називає себе хранителем традицій російського національного театру. Може, не варто зберігати такі традиції? - Вертинський входить в раж, як на сцені.
П ід час ефектної паузи чути, що і ресторанна публіка на секунду завмерла.
— Такі театри треба закривати, - продовжує він уже спокійним голосом. - Тому що молода людина, яка вперше переступає поріг театру і побачить таке, що більше ніколи не захоче відвідувати театри. Мені від цього дуже боляче.
— А по‑справжньому талановитих режисерів назвати можете? - я намагаюся вивести розмову в позитивне русло.
— Мені дуже подобається, як працює Дмитро Богомазов. Коли я подивився його спектакль Morituri te salutant, то плакав, розчулювався і млів. Нічого більш проукраїнського я у всій Україні не бачив. Або ось Стас Жирков: те, що він ставить, завжди на межі провокації. Мені іноді здається, що не можна так жорстоко з глядачем, але ж він талановитий, негідник! - не стримує емоцій Вертинський і раптово переривається: - А давайте ще їжі замовимо?
— Ви мені котлету яку‑небудь можете принести? - кличе він офіціанта з надією.
— Взагалі‑то, котлети - не наш профіль, - знічується офіціант, намагаючись не образити клієнта і зберегти пафос закладу.
— Ну, тоді що‑небудь простіше, що вам готувати неважко, - просить Вертинський чи то насмішкувато, чи то добродушно. Втім, швидко погоджується на медальйони з телятини.
В ертинський ріже найніжнішу телятину і розмірковує про акторську роботу
— Мені професія допомагає лише в тому, що я не відчуваю себе безпорадним. Я в ній вже настільки самозруйнувався, що мені неважко зіграти будь-яку вирізку з газети, - зітхає Вертинський.
— Саморуйнуватися обов'язково? - дивуюся я.
— Так біс його знає, я ж дуже емоційний. Є актори раціональні - все прораховують, аж до розв'язки. Я ж працюю через емоцію, - посміхається Вертинський.
— Адже ви з комедійних ролей починали, от публіка і звикла. До трагічних важко було переходити? - запитую я.
— Болісно було переходити з коміка в соціальні герої. За театр було страшно: а раптом я вийду на сцену, а публіка не зрозуміє і почне за звичкою реготати. Щоб такого не сталося, я міняв міміку, гримувався до невпізнання і навіть на репетиціях собі руки зав'язував, щоб пластику іншу розвинути.
Своєю улюбленою роллю в театрі Вертинський вважає чеховського дядю Ваню.
— Я зазвичай слухняний, а тут умовив режисера відпустити мене грати самого себе, тому що це мій персонаж. І добре вийшло.
На секунду ми замовкаємо, і я пропоную Вертинському замовити каву.
— А якщо говорити про внутрішній монолог актора... Ваш помітно змінюється з віком? - запитую я.
— Ще місяць тому я б відповів "ні", а сьогодні скажу "так". Мене сильно напружує ортодоксальність в людях. Я і сам іноді ловлю себе на думці, що думаю і роблю, як мої совкові батьки. А потім намагаюся зрозуміти, як би передумати так, щоб не було ортодоксально. Це ж старість, напевно? - запитує мене раптово 60‑річний актор.
Я тактовно мовчу.
Вертинський зізнається, що на ці "самокопання" його здорово надихає донька Ксенія, яка грає в Театрі імені Івана Франка: вже сьогодні її називають однією з найбільш перспективних молодих актрис України.
— Я весь час плачу, коли бачу її на сцені, навіть на найстрашнішій комедії, - зізнається Вертинський. - А нещодавно на гастролях у Харкові спіймав себе на думці, що навіть заздрю її грі. Але вона у мене розумна, відразу сказала: тато, ти неперевершений!
Раптово актор спохоплюється і дивиться на годинник.
— Мені вже час! - оголошує він. Ми розплачуємося, а усміхнений офіціант подає верхній одяг. "Це ж відома людина?" - встигає прошепотіти він мені.
— Більш ніж, - посміхаюся я.
П'ять запитань до Олексія Вертинського:
— Ваше найбільше досягнення?
— Те, що я різноплановий актор. Це не входило в плани моїх мрій. Я завжди хотів бути і бачив себе коміком.
— Ваш найбільший провал?
— Були невдалі постановки, але не провали. У мене немає жодного моменту, який я соромився би навіть згадувати. Хоча фахівці кажуть, що старі люди схильні прикрашати.
— На чому ви пересуваєтеся містом?
— Ногами, на метро. Після вистави — на таксі.
— Яка книга з останніх прочитаних справила найбільше враження?
— З тих, що справила,— напевно, роки чотири тому прочитана Солодка Даруся Марії Матіос, вона мені перша спадає на думку. Я там багато наплакався.
— Кому б ви не потиснули руки?
— Я взагалі не люблю рукостискання і з задоволенням нікому не потискую рук. А в знак протесту Путіну не потиснув би.
Цей матеріал опубліковано в №46 журналу НВ від 9 грудня 2016 року
