Від Примаченко до Забужко, або Українки в мистецтві

9 травня 2017, 19:37
Незважаючи на те, що жінки були і є важливою частиною мистецтва, більшість з них лишилась непоміченими. Українки – не виключення

Матеріал підготовлено у співавторстві з мистецтвознавицею та дослідницею Катериною Блудовою для проекту #ВОНА в галереї parfum buro в рамках Французької весни

Дослідження ролі жінки в історії світової культури – це розповідь про відстоювання права бути включеним до світового художнього процесу.

Відео дня

Ми хотіли б показати контекст, в якому творили жінки різних епох, а також виокремити персоналії українських авторок, які значимі для світової культури і мистецтва.

Наприкінці XIX–початку XX століття українська культура знайомиться з прогресивними європейськими тенденціями і характеризується надзвичайним пожвавленням. Проте художня і критична думка продовжує жити у режимі домінантного чоловічого погляду, якому протистояв загальноєвропейський феміністичний рух. Його вплив відобразився і на українській жіночій громаді.

Леся Українка

Особливу увагу Леся Українка приділяла дослідженню образу вольової жінки та її внутрішнього світу в умовах домінування патріархальної традиції. Вона вважала, що не може бути незалежної України без незалежної особистості.

Із вивченням постаті Лесі Українки на різних етапах розвитку українського суспільства пов’язано чимало спекуляцій. Так образ Українки-підлітка, тяжко хворого на туберкульоз та ледве спроможного вийти за межі кімнати, не зовсім відповідає дійсності. Необхідність постійного лікування змушувала письменницю часто подорожувати. Це вплинуло на її погляди та дало змогу встановити контакти зі світовими літературними та громадськими діячами, а також поєднати новітні мистецькі тенденції Західної Європи із кращими здобутками національної культури.

Готуючись до написання першої в історії української літератури психологічної драми «Блакитна троянда», Леся Українка гостювала у Олександра Драгоманова в Польщі, щоб мати поспостерігати за пацієнтками психіатричної клініки та дослідити жіночі істерики. Українка настільки заглибилася у своє дослідження, що листи її стали ледве зрозумілими: «Коли ти подумаєш по сих листах, що у мене в голові «не всі дома», то нема нічого дивного, бо я тільки недавно вернулась із «сумасшедшего дома», куди їздила в гості до дяді Саші, писати».

Леся Українка та Ольга Кобилянська
Леся Українка та Ольга Кобилянська Фото:

Ольга Кобилянська

Народницька літературна етика накладала обмеження на творчість письменниці. Однак, феміністичний дискурс у творчості Кобилянської від твору до твору окреслює образ нової української жінки з її цінностями, проблемами самореалізації, особистим досвідом та новим місцем у родині та побуті. Захоплюючись роботами Ніцше, Кобилянська створює своїх героїнь самодостатніми і вольовими інтелектуалками.

Леся Українка в критичній статті Малорусские писатели на Буковине надала особливого значення феміністичним ідеям у творчості Кобилянської: «В то время, когда создавался роман «Царівна», госпожа Кобылянская была очень увлечена идеей женского движения, находясь под сильным влиянием феминистки г-жи Кобринской. Впоследствии она значительно охладела к феминизму, быть может, потому, что он стал для нее «пережитым моментом», а самая идея женской равноправности представилась не требующей теоретических доказательств».

Наївне мистецтво

Твори наївного мистецтва – важливий феномен доби модерну. Художники-модерністи захоплювались подібними образами та засобами виразності.

Культурне «відкриття» фольклору в Україні кінця XIX століття стає одним з важливих кроків модернізації в умовах бездержавності. Хоча радянська влада використовувала роботи наївних художниць для створення образів «соціалістичного за змістом і національного за формою» оптимістичного мистецтва, вони мали особистий творчий напрямок.

Художня практика таких українських майстринь як Тетяна Пата, Надія Білокінь, Катерина Білокур або Ганна Собачко-Шостак не вписується в «українське селянське мистецтво» та виходить за рамки уявлень про «наївне мистецтво». Адже візуальна мова цих художниць розвивається, вони стають авторками власних художніх систем.

Дослідниця українського мистецтва Галина Скляренко підкреслює, що культурне «відкриття» й усвідомлення художнього значення фольклору в Україні кінця XIX століття стає одним з важливих кроків модернізації. Твори наївних художників входять до музейних збірок і каталогів виставок як важливий феномен доби модерну.

Марія Примаченко

Роботи художниці Марії Примаченко відомі в усьому світі, проте все життя вона провела в українському селі Болотня, лише декілька разів відвідавши Київ.

Творчість Марії умовно поділяють на дві лінії: наслідування народній картинці і фантастичні зображення звірів. Для першої характерне слідування канону, що використовувався радянською владою для ідеологічної канонізації народного мистецтва. Другий напрям підкреслює авторську свободу художниці – її зооморфні образи виходили за традицію народної зображальності: вона поєднує динамічність і статичність, комбінує форми і візуальні ритми. Її зооморфні сюжети – це фантастичні ілюстрації до книги сучасності.

"Весілля"
"Весілля" Фото:

Катерина Білокур

Не маючи академічної освіти, художниця Катерина Білокур з села Богданівка (Полтавська область) винаходить власну художню манеру в процесі експериментування. Незважаючи на невдачі, виборює право малювати. Після першої персональної виставки в 1940 році художниця отримує визнання, у неї з'являються учні, її роботи купує Музей українського народного декоративного мистецтва. В 1954 році її роботи показують на Міжнародній виставці в Парижі, де Пабло Пікассо виголошує фразу: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»

Фото: Еспресо.TV
Фото: Еспресо.TV Фото:

Художниці-модерністки межі століть

Здобуваючи полікультурний досвід, втілюючи ідеї авангарду в Україні і за кордоном, українські художниці інтегрували у свої мистецькі практики мотиви національної культури. Для їх образності властива декоративність і синтез мистецтв. Художня спадщина мисткинь виявляє різноманіття сфер їх роботи: графіка, скульптура, сценографіка, дизайн, а також різноманітні стильові напрямки: авангард, експресія Паризької школи, абстрактне мистецтво.

Соня Делоне

Головним акцентом практики Сари Штерн, уродженки Одеси, яка в майбутньому отримала ім’я Соні Делоне, стало розкриття потенціалу чистого кольору, самодостатності мови, яка апелює лише до нього.

У 1921 році Делоне швидко інтегрувалась у рух Дада. Малюнки і декорації Соні відповідали запиту дадаїстів на звільнення картини від статичності, а її бажання переживати своє мистецтво у всіх аспектах власного життя було співзвучне принципам Дада. Також дадаїстів надихало прагнення Делоне подолати різницю між дизайном і мистецтвом, адже це резонувало з їх установкою передачі вітальності сучасного життя.

Джерело: mylitta.ru
Джерело: mylitta.ru Фото:

Олександра Екстер

Олександра Екстер зуміла вийти за межі площини картини й організувати взаємодію форм і простору, у якому перебуває художник. У Франції Екстер досліджувала ідеї кубофутуризму і розповсюджувала їх в Україні.

Як сценографка Екстер досягла високого рівня під час роботи з динамічним середовищем кіно. У 20-х роках вона досліджує властивості напівпрозорості і відображення, продовжуючи втілювати свої ідеї в сучасних танцях і балеті. У 1925 році художниця вигадує наряди, що передбачають розписування оголеного тіла – так звані епідермічні костюми.

Навіть дистанціювавшись від України, Екстер вдалось синтезувати народне мистецтво і професійну образотворчу практику.

Олександра Екстер, "Три жіночі фігури
Олександра Екстер, "Три жіночі фігури Фото:

Марія Башкірцева

Кар’єра Марії Башкірцевої почалась у 1877 році, коли вона переїхала до Парижу. Рік за роком вона завойовувала славу та визнання. У своїх реалістичних картинах Марія документувала своє оточення і сучасників. Ще коли їй було 19 років, викладачі дивувалися, як в такому юному віці Башкірцевій вже вдалось стати настільки професійною мисткинею.

Марія знала кілька іноземних мов, з 13-річного віку сама складала для себе програму навчання, а у 14 читала в оригіналі Платона і Аристотеля. Славу їй також приніс щоденник, який вона писала з 15 років – у ньому вона була вражаюче відвертою.

Марія Башкірцева стала однією з перших жінок-художниць, чиї картини потрапили до Лувру.

Дощова парасолька
Дощова парасолька Фото:

Шестидесятниці-дисидентки

У 50-ті роки формується нова генерація художниць і художників, які вдаються до підпільних експериментів із формою і словом, розробляють власну систему кодів, створюючи модель ідеального світу. В протистоянні реальності жінки і чоловіки утворили нонконформістський рух «шістидесятників», які були каталізатором національних традицій.

Алла Горська

Алла Горська була членкинею Клубу творчої молоді, організовувала літературно-мистецькі вечори і свята. У 1964 році в співавторстві з однодумцями створила в червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати», що був знищений за вказівкою партійного керівництва як ідейно ворожий.

Художницю часто викликали в КДБ на допити, проте вона продовжувала брати участь у правозахисному русі. У 1968 році поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв'язку з закритими судами над дисидентами.

1970 року Аллу Горську було вбито. Її похорон на Берковецькому кладовищі в Києві перетворився на мітинг протесту проти комуністичного режиму в Україні.

Тетяна Яблонська

Художниця, яка в умовах соціалістичного реалізму інтегрувала у свою творчість народні традиції, а також актуальні течії світового та українського мистецтва. Яблонська несвідомо зверталась до імпресіоністичних барв, що переважали над соціалістичною установкою «передати правду життя». Офіційне визнання прийшло до неї зі створенням тематичної роботи «Хліб» (1949).

Однак після твору «Життя триває» (1971) Яблонську знімають з посади голови Спілки художників України, але її творчість завжди продовжувала розвиватись, живопис залишався яскравим, а теми – продуманими і підкресленими стрімким мазком.


"Життя триває"

"Життя триває" Фото:

Пізньорадянська та пострадянська епоха. Сучасність

У період кінця 80-х - початку 90-х років формується нова незалежна від держави художня система, автори та авторки якої починають працювати з темами самоідентифікації і переосмисленням художньої традиції. Під впливом міжнародних мистецьких практик на українських теренах з’являються акції у публічному просторі, художні угрупування, які межують з активізмом. Починає формуватися поле жіночого українського мистецтва, яке працює над створенням власної мови, що дасть можливість висловлюватись поза рамками патріархальної риторики.

Українське суспільство кінця XX століття перебувало в атмосфері передчуття глобальних зрушень. На зміну відлизі 60-х та застою 70-х приходять роки перебудови, яка пустила перші паростки демократії. Дух свободи змінює світогляд молодих митців та мисткинь. Починають з’являтися постмодерні твори, пов’язані з передчуттями геополітичної катастрофи та тотальних змін соціального життя.

Одним з яскравих прикладів цього передчуття є, наприклад, символістський твір Валерії Трубіної «Котик поранений іде, вушко песика гризе», який можна інтерпретувати, як знакову метафору життя початку 90-х років, а також один з важливих витків гендерної історії, адже паралельно з наближенням, а потім і настанням, довгоочікуваної незалежності актуалізується питання жіночої емансипації та починає розвиватися феміністичний дискурс.


"Котик поранений іде, вушко песика гризе"
"Котик поранений іде, вушко песика гризе" Фото:

На початку 1990-х років проблема гендерних досліджень починає актуалізуватися низкою літературознавиць: Соломією Павличко, Вірою Агєєвою, Нілою Зборовською, Тетяною Гундоровою та письменницею Оксаною Забужко. Павличко вперше інтерпретувала тексти Лесі Українки та Ольги Кобилянської як феміністичні, а також показала, що вони були першими представницями модернізму в українській літературі. Теми, підняті Павличко, розвивалися її колегами: Гундорова робила детальне дослідження творчості Ольги Кобилянської, а Агєєва розглядала творчість Лесі Українки, спираючись на феміністський аналіз тексту.

Проблема відсутності голосу

Жіноче питання все ще лишалося відкритим, а голос жінки у 1990-х роках все ще було ледве чутно. Для прикладу можна згадати роботу Марини Скугарєвої «Оголена з папугою». На ній зображено загадковий силует жінки, поряд із яким, на передньому плані, присутнє зображенням папуги, що є символом сліпого повторення чужої мови.

Проблему відсутності голосу та волі піднімає й Оксана Чепелик в своєму фільмі «Хроніки від Фортінбраса» (2001), в основу якого покладено однойменну збірку філософської есеїстики Оксани Забужко. В ній письменниця виводить образ України, ґвалтованої чужинцями. Художниця піднімає тему пасивності та обмеженості жінки в українському суспільстві.

За кілька років у своєму перфомансі «Суджений мій, ряжений, з’явись мені у дзеркалі» (2006), Алевтіна Кахідзе досліджує пасивність жіночої долі, апелюючи до давньої традиції українських жінок ворожити, щоб побачити образ свого нареченого.

Обмеженість і невидимість

Аліна Копиця в роботі «Колодки» (2011) актуалізує проблеми небезпеки і обмеженості. Проект представляє собою об’єкт для тортур, який знерухомлює голову та руки людини. Але художниця перетворює його на гламурний аксесуар, прикрашений квітками в техніці декупажу. Цей метод дуже популярний серед домогосподарок, тож художниця натякає на прикрашенні та оздобленні ними «прутів своєї золотої клітки».

Почасти, до образу жінки-домогосподарки звертається також Анна Звягінцева в роботі «Фрагмент» (2013). Це своєрідний пам'ятник невизнаній, домашній праці, яка майже позбавлена видимості і визнання.

Марина Скугарєва в серії робіт «Добрі домогосподарки» (2009) намагається надати цьому образу сексуальності та романтики.


Марина Скугарєва. Фото Олени Іллєнко
Марина Скугарєва. Фото Олени Іллєнко Фото:

Наразі жіноча тема розвивається надзвичайно активно, а число художниць та культурних діячок росте.

Феміністичною проблематикою в культурі займаються численні дослідниці, такі як Оксана Кись, Тамара Злобіна, Оксана Брюховецька, Надія Парфан, Тетяна Журженко та інші. Жінки отримають більше прав та засобів самовираження.

Не останньою, хоч і сумною причиною для цього стала війна на Сході України, в якій жінки задіяні в новій для себе ролі — жінки-воїна. Якщо раніше жіночі твори мистецтва були лише констатацією гендерної проблематики, зараз спостерігається позитивна тенденція у спробі вирішення і «відвойовування», зміни положення жінки в суспільстві на краще.

Показати ще новини
Радіо НВ
X