Кола отрути. Коли вам потрібен психологічний детокс
Навіть найближчі люди можуть отруювати нам життя
Поговорити про «психологічну токсичність» із наукового погляду неможливо. У науці психології такого поняття просто не існує.
Проте метафора «психологічна отрута», коли хтось може отруювати наше життя аж до фізичних симптомів: нудоти, слабкості, головного болю і запаморочення, — прижилася й активно використовується навіть у кабінеті психотерапевта. Щодня я обов’язково слухаю історію про когось «токсичного». І знаєте, що відчуваю? Ні, не співчуття. Я серджуся!
Погодьтеся, є щось обурливе, коли у стосунках одна людина робить з іншою що-небудь таке: постійно звинувачує, знецінює її саму або її дії, критикує, маніпулює, скаржиться, зображує жертву, нав’язуючи настрій, якого інша сторона абсолютно не хоче.
Це основний набір токсичного поведінки.
Психологічне насильство у нормальної людини має викликати здорове бажання протистояти, захиститися! Бо — з чого б це?
Із чого б терпіти приниження, маніпуляції, звинувачення, критику? Із чого б ставати донором своїх нервів, часу, фінансів і здоров’я для якогось нарциса, психопата або інфанта? Навіть у разі коли «він мій батько/начальник/друг»!
Однак частина проблеми саме в тому й полягає, що жертви токсичних атак рідко відчувають обурення. Як правило, вони не вміють «розприскати протиотруту», оскільки відчувають провину, сором, відчувають себе повним нікчемою, вічно неправильним, нікому непотрібним і недостойним у взаєминах із токсичним людиною.
Здорове обурення жертви витісняють. Воно є, але десь дуже глибоко, під усіма цими муками, а ще — під великою кількістю страхів. Через що самі жертви перебувають у постійному напруженні до, під час і після зустрічі з токсичними людьми.
Чому так виходить? Питання складне. Коротка відповідь така: терпіти знущання, а іноді й не помічати їх тривалий час, вважаючи чимось нормальним, людину може змусити лише якась дитяча поломка, спотворення у розумінні того, що таке нормальні стосунки. Як це виглядає, коли до мене ставляться з повагою до мого вибору і цінностей. Цю норму ми беремо з родини, з того, як до нас звично ставилися найрідніші люди.
«Моя мама завжди була нещасною. Завжди. Що б хорошого не відбувалося, в якому б прекрасному настрої я не впурхувала до будинку, — вона завжди могла вбити мою радість своєю вічною нещасністю».
«Він навіть делегує мені так, що я почуваюся нікчемою. Я розумію, що він начальник, але необов’язково ж принижувати. Я найдовше сиджу на роботі, перевіряю ще все по сто разів. А він за сім років навіть не похвалив. Одна критика і приниження. Відчуваю себе повним невдахою. З дитинства доводжу, що я не невдаха, і знову…»
«Знову позичила їй грошей. У мене поки є, а вона каже, що я її остання надія, найкраща подруга. Називає „сонечко моє“. А коли я сказала, що подумаю і що у мене зараз не дуже з фінансами — перестала телефонувати. Образилася. Засмутила її».
Я знаю таких історій тисячі. Впевнена, ви теж. Це історії про стосунки, які ми називаємо токсичними. Бо одна зі сторін страждає.
Чого точно не потрібно робити в таких ситуаціях?
Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.
матеріалів розділу Life
