Кола отрути. Коли вам потрібен психологічний детокс

9 березня 2020, 20:50
НВ Преміум

Навіть найближчі люди можуть отруювати нам життя

Поговорити про «психологічну токсичність» із наукового погляду неможливо. У науці психології такого поняття просто не існує.

Проте метафора «психологічна отрута», коли хтось може отруювати наше життя аж до фізичних симптомів: нудоти, слабкості, головного болю і запаморочення, — прижилася й активно використовується навіть у кабінеті психотерапевта. Щодня я обов’язково слухаю історію про когось «токсичного». І знаєте, що відчуваю? Ні, не співчуття. Я серджуся!

Відео дня

Погодьтеся, є щось обурливе, коли у стосунках одна людина робить з іншою що-небудь таке: постійно звинувачує, знецінює її саму або її дії, критикує, маніпулює, скаржиться, зображує жертву, нав’язуючи настрій, якого інша сторона абсолютно не хоче.

Це основний набір токсичного поведінки.

Ви маєте повне право жити так, як вважаєте за потрібне

Психологічне насильство у нормальної людини має викликати здорове бажання протистояти, захиститися! Бо — з чого б це?

Із чого б терпіти приниження, маніпуляції, звинувачення, критику? Із чого б ставати донором своїх нервів, часу, фінансів і здоров’я для якогось нарциса, психопата або інфанта? Навіть у разі коли «він мій батько/начальник/друг»!

Однак частина проблеми саме в тому й полягає, що жертви токсичних атак рідко відчувають обурення. Як правило, вони не вміють «розприскати протиотруту», оскільки відчувають провину, сором, відчувають себе повним нікчемою, вічно неправильним, нікому непотрібним і недостойним у взаєминах із токсичним людиною.

Здорове обурення жертви витісняють. Воно є, але десь дуже глибоко, під усіма цими муками, а ще — під великою кількістю страхів. Через що самі жертви перебувають у постійному напруженні до, під час і після зустрічі з токсичними людьми.

Чому так виходить? Питання складне. Коротка відповідь така: терпіти знущання, а іноді й не помічати їх тривалий час, вважаючи чимось нормальним, людину може змусити лише якась дитяча поломка, спотворення у розумінні того, що таке нормальні стосунки. Як це виглядає, коли до мене ставляться з повагою до мого вибору і цінностей. Цю норму ми беремо з родини, з того, як до нас звично ставилися найрідніші люди.

«Моя мама завжди була нещасною. Завжди. Що б хорошого не відбувалося, в якому б прекрасному настрої я не впурхувала до будинку, — вона завжди могла вбити мою радість своєю вічною нещасністю».

«Він навіть делегує мені так, що я почуваюся нікчемою. Я розумію, що він начальник, але необов’язково ж принижувати. Я найдовше сиджу на роботі, перевіряю ще все по сто разів. А він за сім років навіть не похвалив. Одна критика і приниження. Відчуваю себе повним невдахою. З дитинства доводжу, що я не невдаха, і знову…»

«Знову позичила їй грошей. У мене поки є, а вона каже, що я її остання надія, найкраща подруга. Називає „сонечко моє“. А коли я сказала, що подумаю і що у мене зараз не дуже з фінансами — перестала телефонувати. Образилася. Засмутила її».

Я знаю таких історій тисячі. Впевнена, ви теж. Це історії про стосунки, які ми називаємо токсичними. Бо одна зі сторін страждає.

Чого точно не потрібно робити в таких ситуаціях?

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X