Я перепливла Босфор. Блог Ірини Озимок

31 липня 2017, 18:38
На жаль, це більше ніколи не повториться. Я вже ніколи не зможу сказати, що перепливла Босфор, а ще півроку тому не вміла плавати. У цьому неперевершені та неповторні відчуття першого разу

4 січня 2017 року, в зимово-святковій атмосфері, о 23:00 у понад двох десятків людей була віртуальна зустріч у FB Messenger. Поруч – закордонний паспорт і платіжна картка. Всередині зашкалював адреналін. На обличчі – усмішка. У переписці все: від вагань і страхів, до чорного гумору і розмов про пельмені. Годину нічого не відбувалося, хтось говорив, що то національна культурна неорганізованість, хтось перевіряв, чи є різниця в часовому вимірі між двома країнами. А опівночі хтось написав - реєстрація відкрита. І всі замовкли. Бо квота для українців не така велика, зазвичай місця розкуповують швидко, а всім нам кортіло пережити турецьку пригоду. І не важливо, що два тижні тому я пропливла свій перший кілометр кролем, з яких понад 700 м я вигребла на спині, бо дихати під воду я так і не навчилась. Але ж людині властиво вірити і мріяти, і тут я себе не лімітую.

Відео дня

_
_ Фото:

Отримувала задоволення від кожного тренування до моменту, коли в мене не почалась алергія від води. За годинки три після заняття, мені закладало ніс і горло, і дихати, говорити й їсти було складно. Так з тренувань випав місяць. З дорогоцінних шести. Допоки я не почала застосовувати ліки. Вони допомагали частково лише, але час невблаганно наближав день, коли Олімпійський комітет Туреччини перекриває Босфор для кораблів – лише раз на рік.

Особистість тренера – ключове для мотивації і віри в себе. Мені пощастило попрацювати з 5. І всі вони круті. З кожним я навчилась чогось іншого. Вони майже ніколи мене не хвалили. Але один комплімент я пам'ятатиму довго. "Купальник у тебя так себе, но плывешь ты хорошо". І це при тому, що я купила його в Лондоні, вибирала, щоб не як у всіх, спина в ньому дуже гарна, і шапочок докупила на будь-який смак. Інший тренер з залізним обличчям корегував мені техніку, і мовчазливо проводжав з занять, згадуючи свого власного тренера. Підхід останнього виправдав себе: "якщо буде легко, ніколи не буде прогресу". І тоді він без краплини жалю наказово сказав зареєструватись на заплив «Аквамен» на 3800м у Києві. «Це буде реальним тренуванням перед Босфором», - додав він. Це було пекло для мене, не фізичне, а психологічне. Це був мій перший справжній challenge, де я хотіла з перших метрів кликати на допомогу, мені було байдуже втратити репутацію, просто моя підсвідома паніка заблокувала дихання. Але цей тренер так в мене вірив, і що я сказала б йому на фініші? Тому я гребла, намагаючись заспокоїти не дихання, а думки. Я розуміла, що я одна з останніх, але коли обійшла якусь жінку, мої «крила» просто розкрились. Вперше в житті я так вдячна за муки.

Тепер я точно знаю, як смакують бризки холодного шампанського на фініші і які дорогі слова "Я зробила це"

Ну час. Бориспіль у п'ятницю зранку, 21 липня виглядав чимось схожим на місця після робочих тусовок. Там всі тільки обіймались, цілувались, зустрічали заступників міністрів, які летіли одні в Німеччину, інші в Грецію, і це звучало так не модно.

В аеропорту Ататюрка було справжнє танцювальне зборище. І не важливо, що вступною піснею стала "Welcome to New York". Кожен, хто проходив повз нашу групу, усміхався, і це сильний соціальний вплив на громаду, як на мене. Стамбул прекрасний. Я люблю його до цікавих закутків, до смаку фініків, до численних видів на Блакитну мечеть, до кафе в районі Каракой, до нерозуміння англійської мови, до хвиль Босфору. В п'ятницю ввечері вони були такі сильні, що уявити, як твоє тіло боротиметься з ними через два дні, було так моторошно.

Адреналін така штука, яка навіть при отриманні маленького чіпу на ногу, змушує твоє тіло стрибати. Від радості? Очікування? Мабуть, все ж від розуміння, що назад вже ніяк. А потім Босфор. Ще разочок з палуби корабля. Орієнтири: тут прапор на мосту, тут вежа, тут провисаючі лінії електропередач, там далі права опора моста. І все так просто і логічно, якби не ширина Босфору. Максимально вона становить 3420 м. Гарний, правда, і величний! Аж раптом з нього виринає групка дельфінів. «А завтра вони пливтимуть поруч?», - промайнуло в голові.

Наступного ранку я прокинулась перелякана. Ну не те, щоб мені просто було лячно, а кожна моя клітина відчувала холодний сковуючий страх. Його помітили всі на сніданку, але я не чула їх підбадьорюючих слів. Я просто підійшла до того, кого за ці дні ми прозвали нашим діджеєм і попросила включити пісню, під яку ми танцювали в аеропорту. Я знайшла свій справжній антистрес – танці замість сніданку, наодинці з собою. А далі вже не було часу думати: спочатку причепити чіп, потім нанести сонцезахисний крем, вазелін на плечах, щоб не тер купальник у солоній воді, протестувати шапочку та окуляри, зробити розминку під музику в зоні для атлетів, а ще не забути пити воду і з’їсти гель з тюбика для зубної пасти. Словом, справ стільки ж як в офісі зранку.

Пропускна спроможність корабля здавалась нескінченною. Всього 2277 учасників з 49 країн світу. І я. А довкола міжкультурний ансамбль напівголих людей. Я вийшла на верхню палубу і здавалося, опинилась на концерті. Сотні вболівальників (десь там були і мої) аплодували, свистіли, підбадьорювали своїх сміливців на кораблі, що відпливав, грала драйвова музика, зйомка дронами… А тоді я побачила інший Босфор, спокійний, без хвиль, неймовірно гарної блакитної гладі, яка здавалось обійме тебе і понесе до мрії. До 10 год ранку я вже випила півтора літри води (часом за день я стільки не випиваю), мені дуже кортіло стрибнути у воду.

Свисток, гора готельного взуття, стрибок… А далі щастя. Просто від усвідомлення, що ще півроку тому я не вміла плавати, а завтра я вже шкодуватиму, що все так швидко минуло. Мабуть, до певної міри це егоїстично, але про Босфор круто говорити. Це щось, чим можна вразити чоловіків, виправдати сонливість, посилаючись на сліди від окулярів, але плисти по ньому – неймовірний кайф. Ще вчора ми там бачили дельфінів. Ще вчора і всі інші 364 дні в році тут ходять кораблі. Ще вчора мені на кухні в офісі колега сказала «навіщо ставити собі такі нереалістичні цілі?», а я вже чую музику на фініші. Я не поспішала з двох причин: бо не можу плисти ще так швидко, і бо хотіла посмакувати кожну мить.

З цього досвіду я засвоїла найцінніші уроки:

- Не варто чекати 33 роки, щоб реалізовувати власні мрії. Це надто довго. Але цього разу було принаймні вчасно.

- Голова – це неймовірний орган: нею можна контролювати навіть судоми на ногах, страх, силу, витривалість (важче лише з коханням).

- Часом важливо мати лише план А, і жодних запасних. Вже в літаку по дорозі додому я зрозуміла, що в мене навіть жодного разу не було думки «а що якщо не вийде?».

- Важливо мріяти разом, з такими ж божевільними як ти. Важливо знати, що хтось тебе чекає на фініші, такий же божевільний, бо вірить в тебе.

- Кожна недоспана ніч через ранкові тренування була варта того відчуття. Результат без зусиль неможливий.

- В спорті, як і в кар’єрі, та зрештою і в житті, потрібні цілі, прагнення, вершини. Плавати для рівної спини і тонусу – це інші емоції.

- Немає меж «кращої версії себе»: мріяла проплисти хоча б за 1:59 (слот відкритий лише 2 год), пропливла за 1:38 і незадоволена. Бо відчула, що можу краще.

- Медалі мають сильну енергетику. І їх можна вішати на ялинку взимку .

- Круто бути однією з 338 жінок, які це зробили цього року.

Тепер я точно знаю, які відчуття у чемпіонів. Тепер я точно знаю, як смакують бризки холодного шампанського на фініші і які дорогі слова «Я зробила це».

P.S. У Стамбулі якось за вечерею і жартами я зареєструвалась на чемпіонат з плавання в Бенідормі. У жовтні цього року.

Показати ще новини
Радіо НВ
X