Старий прокльон та нова правда. Найцікавіші проекти Венеційській бієнале-2019

24 травня 2019, 19:53

В самому павільйоні перформери переказують відвідувачам усю карколомну історію творення проекту, у якій реальні факти скидаються радше на вигадку, а сам проект набуває присмаку легенди

«Мистецтво не ілюструє реальність, але пропонує свою точку зору на неї», — таку фразу ми знаходимо в описанні до роботи Люка Тюйманса, одного з найбільш важливих та уславлених живописців сучасності. Його велика персональна виставка проходить у Венеції паралельно із Венеційською бієнале, ключовим форумом світового сучасного мистецтва, який відкрився цього місяця. Окрім основного кураторського проекту та національних павільйонів, усі великі художні центри міста відкривають власні проекти, які так чи інакше продовжують задану бієнале смислову лінію. Знайшовши час і відвідавши головні з них, можна заміряти «градус» тенденцій сучасного мистецтва в цілому та визначити основні теми, які турбують суспільство і художників як найбільш чутливих його представників. Серед таких тем цього року — двоякість у відчутті реальності, маніпуляція фактами, тонкий кордон між правдою та фейками, знецінення старих механізмів пізнання світу, вплив медіа та віртуальності на усі аспекти життя.

Відео дня

Поняття пост-правди стало словом року за версією Оксфордського словника ще у 2016 році. Проте саме зараз ця тема, вочевидь, стала наріжною для великої кількості художниць та художників (якщо довіритися вибору цьогорічного куратора бієнале — лондонського американця, журналіста та керівника Hayward Gallery Ральфа Ругоффа). Тема двоякості, мінливості, неможливості єдиної точки зору навіть на буцімто очивидні речі проявилася на декількох рівнях кураторської роботи Ругоффа. Сам девіз бієнале — Нехай вам жити у цікаві часи є словесною грою зі старим китайським прокльоном из побажанням жити у часи змін. Чи є оновлена версія прокльоном, чи проявом доброзичливості на адресу сучасної людини — питання відкрите. Зрештою, і саме слово «цікаві» можна інтерпретувати по-різному.

Серед тем, які турбують художників — двоякість у відчутті реальності та маніпуляція фактами

Другий кураторський фокус по роздвоєнню уваги глядачів полягає в тому, що усі художники і художниці представили окремі роботи на двох майданчиках бієнале — центральному павільйоні в Садах Джардіні та у просторі старого Арсеналу. Глядачам необхідно самостійно скласти докупи смисловий пазл після огляду обох частин, уявно поєднати або, навпаки, співставити різні роботи одних і тих самих авторів.

Так, єдина українська художниця в основній програмі Жанна Кадирова представила свої фірмові об'єкти з кольорової плитки, бетону та граніту. Перша частина дотепно імітує товари на прилавку типового українського базарного намету просто навпроти вікна у кав’ярню в Джардіні. Друга — білизну та одяг, які сушаться на мотузці за вікнами будівлі Арсенале.

Євген Нікіфоров
Фото: Євген Нікіфоров

Інша українська присутність на бієнале — національний павільйон, куратором якого цього року виступили художники з колективу Відкрита група. Початкова концепція проекту була озвучена на першій прес-конференції запаморочливо амбітно. У день відкриття бієнале найбільший у світі транспортний літак Мрія мав пролетіти над Венецією та відкинути на всю територію бієнале величезну тінь. Подальша робота над проектом супроводжувалася скандалами та незапланованими перешкодами, які нашаровували на нього нові сенси. Були і наймані протестувальники під стінами Міністерства культури, і пост на офіційному фейсбук аккаунті тепер уже колишнього Президента України. Словом, усі звичні елементи медіа шуму, до якого за останні роки звикли українці. До цього проекту можна ставитися по-різному. В одних публікаціях його авторів закликали відмовитися від самого польоту, адже цей буквальний жест лише нашкодив би тонкій концепції. В інших художників звинувачували у нецільовому використанні держбюджету. Хай там як, але зрештою літак не піднявся у небо. А в самому павільйоні перформери нині переказують відвідувачам усю карколомну історію його творення, у якій реальні факти скидаються радше на вигадку, а сам проект набуває присмаку легенди, якщо не казки. І саме тому ідеально вписується у загальну канву бієнале. Найкраще це підмітила у своїй рецензії головна редакторка впливового видання ArtForum Кейт Саттон: «Похмуре небо здавалося б, унеможливило будь-які тіні, але все-таки чудесним чином опівдні усе розвиднілося, і я кинулася з камерою в руках до Віа Гарібальді, витягуючи шию від звуку кожного моторного човна. Через п’ятнадцять хвилин я офіційно зізналася собі: я все ще не дуже добре відрізняю факт від фантазії».

Євген Нікіфоров
Фото: Євген Нікіфоров

А Золотого лева за найкращий національний павільйон отримав проект Литви: у будівлі старого доку розмістився фейковий пляж, на якому курортники співають оперними голосами про цілком реальну глобальну загрозу, яку оминає увагою занепокоєна медійно привабливішими проблемами світова спільнота. Це проблема глобального потепління, яку сучасні вчені та соціологи закликають називати глобальним нагріванням через драматичне погіршення ситуації.

labiennale.org
Фото: labiennale.org

Обираючи з-поміж проектів паралельної програми поза Джардіні та Арсенале точно не варто пропустити виставки двох приватних фундацій — Піно та Прада, — які традиційного відкривають «під бієнале» масштабні проекти музейного рівня.

Відома своїми рафінованими кураторськими проектами, Fondazione Prada цього разу представляє ретроспективу Яніса Кунеліса — італійського художника, який належав до руху Arte Povera та розпочав свою практику у 1960-ті - періоді, коли формувалися усі основні прийоми та стратегії, досі притаманні сучасному мистецтву. А отже виставка Кунеліса може стати цікавою історичною прелюдією до перегляду основної програми бієнале. Адже «цікаві часи», про які говорить Ральф Ругофф, розпочалися одночасно з практикою Кунеліса — у 1960-ті роки, коли набирало обертів суспільство споживання та його головний інформаційний інструмент — телебачення. У розкішних залах старовинного палаццо Корнер делла Реджіна розмістилися інсталяції зі старого одягу, вугілля, грубих мішків, сусального золота, пляшок, металу, сажі, диму, каміння, старого дерева, музичних інструментів та меленої кави. Усі ці матеріали та об'єкти мають свої візуальні, тактильні та ольфакторні властивості, які уже самі по собі мають неабиякий емоційний вплив на глядачів поза закладеними у них концепціями. Всі ці матеріали, з якими художник працював на різний лад роками, асоціюються з індустріальною та до-індустріальною епохами в історії людства. І саме конфлікту між цими двома світами, який переживає людина у повоєнному світі (й дотепер), присвячене мистецтво Кунеліса.

Agostino Osio - Alto Piano/fondazioneprada.org
Фото: Agostino Osio - Alto Piano/fondazioneprada.org

На двох локаціях Pinault Collection розмістилися уже згаданий персональний проект бельгійського живописця Люка Тюйманса (палаццо Грассі) та групова виставка Lugni e Segni в будівлі старої митниці (Punta della Dogana). Перша виставка під назвою La Pelle (з італ. шкіра — цитата назви роману Курціо Малапарте 1949 року) наочно доводить, що улюблений широкою аудиторією живопис не лише не помер, як про це не раз говорили критики, але й здатен гостро реагувати на реальність, що нас оточує. Роботи класика сучасного живопису, бельгійця Люка Тюйманса оманливо реалістичні і візуально привабливі. З першого побіжного погляду ми ніби розуміємо, що зображено на його полотнах — наприклад, голуб, будинок чи портрет чоловіка з заплющеними очима. Проте одразу помітно, що у них є дещо неоднозначне, загадкове і навіть моторошне. Це відчуття лише укріплюється, коли ми трохи заглибилюємося в передісторію кожної роботи й поринемо у складний історичний наратив, що його роками вибудовує Тюйманс від картини до картини. Нове знання про зміст робіт цілком змінює наше сприйняття зображеного. Так, контури дерев на вишуканій масштабній мозаїчній підлозі центральної зали палаццо натякають на штучну лісополосу, яку висаджували для маскування нацистських концтаборів від місцевих жителів. А портрет чоловіка під абстрактною назвою Секрети опиняється портретом міністра Третього рейху Альберта Шпеєра, заплющені очі якого приховували цілком конкретні таємниці.

Євген Нікіфоров
Фото: Євген Нікіфоров

В цілому, вражаюча виставка Тюйманса лише посилює ідею про неспівпадіння «картинки» і змісту, до якої глядача уже підвели художники й куратор бієнале.

На сам кінець повернемося до слів із каталогу Люка Тюйманса, якими розпочинається цей текст. Вони відносяться до картини Натюрморт 2002 року. На гігантському полотні розміром 3,5 на 5 метрів, на однотонному білому тлі ми бачимо традиційний набір предметів — глек і фрукти. Банальність сюжету разюче контрастує з подією, якій присвячена картина — трагедією 9/11. Від Тюйманса очікували потужний політичний коментар — а він написав гранично нейтральний, мовчазний, «ніякий» натюрморт, який відсилає до віддаленої від нас на 100 років творчості Сезанна, а не до реальної катастрофи, яка заполонила думки людей та ефіри ЗМІ. Банальність зображеного (хоча й збільшеного до нереальних розмірів) та показова відстороненість натякають на неможливість прямо говорити про такі події засобами мистецтва. Так, мистецтво не ілюструє реальність, але пропонує свою точку зору. Щосили оберігає своє автономне право на неї, і пропонує нам робити те саме. Славетний Йозеф Бойс казав, що кожна людина — художник. Під цим твердженням він мав на увазі, що кожен із нас здатен безпосереднього впливати на політику та світ, як це роблять художники у своїх роботах. Тож будьмо як художники — творімо власне бачення світу поза нав’язаною нам зовні дріб'язковістю, що неодмінно мине.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X