Не тисніть на мене! П’ять книг про свободу, які варто прочитати

9 серпня 2019, 21:27

Автори цих книжок представляють майже всі існуючі моделі вільного життя, як його уявляли за всі часи — від консерватизму до лібертаріанства.

НВ
Фото: НВ

Адже головне для будь-якої людини в сучасному суспільстві - це мати вибір, щоб змоделювати своє власне майбутнє. За яке, власне, й змагатись.

С.Башлаков, В. Золоторьов, В. Хохлов. Лібертаріанська перспектива. Від посткомунізму до вільного суспільства. — К.: Ніка-Центр, 2019

Відео дня

Ніка-Центр
Фото: Ніка-Центр

Без цієї книжки будь-яка розмова про свободу насправді неможлива. Адже шлях, який пройшло наше суспільство, не впирається в якусь ефемерну загальну перемогу, а насамперед означає свободу для кожного. Недаремно змія на обкладинці книги не радить її ображати, та й будь-чий добробут не має спиратися на занепад сусідів. Адже першоосновою своєї філософії лібертаріанці вважають право на самоналежність. Тож перший автор збірки представляє лібертаріанський погляд на основні проблеми сьогодення, другий розглядає відмінний від партійного погляд на лібертаріанську стратегію, третій аналізує результати соціологічного опитування, в якому респонденти мали відповідати на запитання, пов’язані з лібертаріанськими ідеями. Результати опитування виявились на диво оптимістичними для лібертаріанців, що дозволяє їм будувати далекосяжні плани. І це не дивно, якщо зважити на самі лише заманливі назви розділів збірки: «Не баг, а фіча, або Чарівна тарілочка для розуміння держави», «Приборкання агресії», «Узаконений грабунок і ринки» і навіть «Рецепт багатої України». До речі, щодо України найцікавіше, бо актуальніше. Тож які маємо перспективи у нинішньому посттоталітарному суспільстві? Зокрема, як свідчать свіжі опитування, «більшість киян схиляється до думки, що корумпована та неповоротка держава сильно ускладнює життя громадян. Це підтвердили відповіді 45,4% опитаних. Найбільш переконані в цьому молодь, працівники приватного сектора і студенти. Вони — помірковані противники державного контролю, ті, хто обрав альтернативу «держави в нашому житті має бути трохи менше».

Вінстон Черчілль. Саврола. — К.: Видавництво Жупанського, 2018

Видавництво Жупанського
Фото: Видавництво Жупанського

Щодо цього роману, автор якого — державний діяч Великої Британії, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни — несподіванка полягає навіть не в самому його написанні. Все-таки Вінстон Черчілль — лауреат Нобелівської премії з літератури 1953 року, хоча цим своїм романом він здивує навіть того, хто добре знається на його творчій спадщині. По-перше, це зразок чудової прози з-під пера публіциста. По-друге, її автор — незламний апологет британської колоніальної імперії, противник демократії та свободи поневолених націй — виступає у своєму романі проти тиранії. Точніше, виступає, за сюжетом, народ — проти правлячого в країні Лавранії режиму. Так само загадково виглядає «переорієнтація» письменника не те що на демократичний, а навіть ліберальний характер стосунків з «капіталістичною» дійсністю. Виступи головного героя нагадують класичні зразки революційної риторики в дусі Троцького і Леніна. Лунають заклики друкувати відозви, роздавати гвинтівки, штурмувати палаци і влаштовувати революцію. Делегати, відповідно, мають збиратися, солдати на фронті брататися, а пролетарі об'єднуватися зі страшною, ніколи небаченою у Рузвельта силою. У цьому, власне, й полягає загадка його творчості.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Ален Бадью. Похвала політиці. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2019

Видавництво Анетти Антоненко
Фото: Видавництво Анетти Антоненко

Автор цієї книжки, аналізуючи таке явище, як «політика», спершу цитує Мак’явеллі, який визначав «політику» як довершене мистецтво омани, а потім розповідає, що це насправді. З одного боку, нібито так — Майдан, якщо вже тулити наші реалії, здатен радикальним чином модифікувати саму ідею, бо в народному русі залучена інша практика політичного, ба навіть відбувається скасування політичного. Інакше кажучи, доводить автор, рух — це взагалі неполітична практика політичного або навіть політика, що ліквідовує політичне. З іншого боку, доводять нам, політичного як такого взагалі-то не існує, бо це винахід сучасної політичної філософії. Що існує насправді, то це не «політичне», навіть не політика. «Зрозумійте правильно: — закликають нас, — те, що я називаю „політикою“, — це насправді завжди конфлікт політик, і будь-який народний рух не може ліквідувати політику, тому що „політики“, яку хотіли б прибрати, не існує». А що ж, спитаймося, існує? «Уряди, як праві, так і ліві, — підказують нам, — чинять одну й ту саму політику, повністю підпорядковану інтересам європейської та світової капіталістичної олігархії. Я запропонував назвати цю фальшиву єдину політику, цей менеджмент, управління бізнесом олігархії «капітало-парламентаризмом».

Сергій Дзюба, Артемій Кірсанов. Історія життя і боротьби Василя Стуса. — Х.: Фабула, 2019

Фабула
Фото: Фабула

Герой цього роману все життя мріяв перестати бути забороненим на Батьківщині. А проте відмовився бути «дозволеним». «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину», — писав він у записах «З таборового зошита». Тож поет волів краще залишитися «забороненим», ніж зрадити свої принципи, і навіть за незалежного часу вийшла збірка «Нецензурний Стус». Натомість за сюжетом цього роману колишній аспірантці, яка працювала над дисертацією про життя і творчість видатного поета Василя Стуса, а нині за волею обставин стала медсестрою, запропонували доглядати помираючу від важкої хвороби жінку. Як виявилося важкохвора у минулому була полковником КДБ і багато разів зустрічалася зі Стусом, особливо в останні дні його життя. «- Вони хотіли його смерті, а я — ні. Я над усе прагнула, щоб він жив, — повільно проказала Віра Іванівна, дивлячись кудись повз мене. «Ну ж бо продовжуй», — підганяла я подумки стару. Відчула, що необхідно поставити одне влучне запитання, яке змусить Віру Іванівну довіритися мені. Загалом у романі змальовано життя поета на його рідній Донеччині, в оточенні друзів, педагогів і літераторів, і в концтаборі — де утримували в’язнів совісті, ставлячи їм у провину їхні переконання.

Сергій Громенко. 250 років фальші: Російські міфи історії Криму. — Х.: Фоліо, 2019

Фоліо
Фото: Фоліо

Анексія Криму, яка викликала найбільшу політичну кризу в Європі з часів Другої світової війни, зумовила й небачений розквіт політичної міфології. 2014 року з безлічі окремих міфів і сфальсифікованих фактів на світ з’явився так званий Міф про «КримНаш», що мав на меті виправдати в очах світу агресивну політику Російської Федерації. «Міфи про історію Криму, яким присвячена ця книжка, виникли саме в результаті зусиль російського уряду обґрунтувати свої претензії на півострів, — свідчить автор. — Перші його елементи сформувалися наприкінці XVIII століття, напередодні й одразу після ліквідації Кримського ханства та анексії його території Російською імперією. Тоді така політика подавалась як тріумф «цивілізації» над «варварством». Додатковим стимулом для міфотворчості стала необхідність виправдати поразку Росії у Кримській війні у середині наступного сторіччя, завдяки чому з’явилася теза про «героїчну оборону» Севастополя — «міста російської слави». Тож невже Крим — споконвічно російська земля? Чи правда, що кримські татари — геть усі зрадники? Чи дійсно півострів став частиною України незаконно? І чи реально всі кримчани як один проголосували на референдумі за приєднання до Росії? Відповідям на такі запитання й присвячена ця книга.

Показати ще новини
Радіо NV
X