«Нам нагадали, як виглядає, коли нема бомб над головами». Дмитро Сухолиткий-Собчук про прем'єру в Каннах і паралельну фестивальну реальність

26 травня, 20:30
Дмитро Сухолиткий-Собчук (Фото:Pamfir / Facebook)

Дмитро Сухолиткий-Собчук (Фото:Pamfir / Facebook)

Український режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук в інтерв'ю Радіо НВ розповів про нещодавню прем'єру свого фільму Памфір на 75-му Каннському кінофестивалі.

Дмитре, по-перше, вітаю із прем'єрою!

Гарно дякую, Слава Україні! І думаю, що важливо, що, власне, наш голос, і голос не тільки картини, а ще і того, що тут присутня і українська делегація, і дуже багато подій, тому це важливо — бути присутніми на всіх мапах. Бо це протистояння дуже важливе.

Відео дня

Дійсно, не можу не погодитися. Особливо, якщо стежити за тим, які заяви лунали на Канському кінофестивалі, які позиції зокрема з боку російських режисерів лунали, то важливо, щоб український голос звучав, і голос ваш і вашої стрічки, наскільки я знаю, прозвучав минулої неділі дуже гучно. Розкажіть, як зустрічали фільм?

Як вам сказати? Зустрічали фільм довгими і протяжними оваціями.

Коли ми сюди приїхали — взагалі делегація була невелика: були продюсери фільму, Олександра Костіна, Євгеній Яцута і ще з чоловічого складу випустили декілька чоловіків — я би так сказав, у нас [був] якийсь воєнний джетлаг, воєнний від слова «війна». Те, що тут відбувається — це якась паралельна реальність, в яку ми потрапили.

Кадр з фільму (Фото: Pamfir / Facebook)
Кадр з фільму / Фото: Pamfir / Facebook

Зазвичай, коли я представляю кіно, є хвилювання. А от перед прем'єрою Памфіра в мене взагалі не було. Я настільки був здивований, що просто заснув без жодних думок про наступний день. У мене було просто відчуття того, що я можу хоча би тихо поспати, відключити публікації з воєнними тривогами, з усім, і просто спокійний тихий сон прийшов.

Наступний день був у нас теж дуже насичений, знімальна група мала зібратися в одному місці. І ми мали прийти і [вийти] на сцену з усією знімальною групою: запросили режисера, акторський склад. Сказали, що за регламентом це три-чотири хвилини промова. Ось це єдине, що я підготував, і переживав не забути сказати головні меседжі. Вони, звичайно, стосувалися перебування України у війні і, звичайно, в контексті цього нашої картини. І власне, знаючи, яка критична публіка в Каннах, тому що це мої другі Канни, я був тут три роки назад з цим же проектом, тільки це була презентація самого сценарію. То я вже знав, що ця програма найвимогливіша. Тут приходять критики, фестивальні відбірники. І там дуже не жалують, якщо кіно не вдалося. Або не те, що не вдалося… Тут всі фільми супер. Тут треба ще сказати, що з 2400 фільмів відібрали 23 картини, тому тут найкращі з найкращих. Але навіть не дивлячись на це, тут публіка дуже вимоглива. Подивилися — сказали клас. Комусь поаплодували, розвернулись і пішли. А в нас стало так, що аплодують, і я вже бачу, довжина титрів в нас майже шість хвилин, і хлопають, і всі титри вже відхлопали. Свистять. І тут ми розуміємо, що це не українська делегація, нас неймовірно мало, це просто люди, які прийшли подивитися кіно. І овації тривали сім хвилин, це в залі, і потім уже ми вийшли в хол, і ще там продовжувалося. І якось вони розтопили наші холодні серця, які, власне, майже емпатійно окам’яніли до якихось звичних речей. Тому що те, що відбувається тут, на Канському кінофестивалі - це те, що зазвичай відбувається в мирний час. І приїхати сюди — це такий місточок між тим, що в нас теж має бути, і чого ми маємо прагнути. І тому мир і перемога — це наша ціль. Тут якось нам нагадали, як воно виглядає тоді, коли немає бомб над головами, не літають ракети, не знищують міста, і ми не читаємо про ці жахливі злочини російської армії, яка просто безчинствує на окупованих територіях.

Тому так, тому це такий дисонанс, він нас, напевно, розчулив всіх. І тих, хто прийшли як глядачі, і ті, хто був членами команди: актори, продюсерська група, творча група. Це був якийсь неймовірний момент, від якого, напевно, всім нам стало тепло.

А можете трошечки розказати, про що була ваша промова перед публікою в Каннах? Які меседжі?

В першу чергу я сказав про команду. І головний меседж — це поняття колективного досвіду. І ми отримали цей колективний досвід спершу з ковідом, цей колективний досвід був для всієї планети. Всі зрозуміли, як важливо об'єднатися і боротися з одним недугом.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

І у нас тепер є національний колективний досвід, коли ми всі, як один, об'єднуємося і протистоїмо російській агресії. І це, власне, той досвід, який змінить нас, і змінив, і змінює назавжди. Якщо говорити про головну думку, то це, напевно, була вона.

На зйомках фільму (Фото: Pamfir / Facebook)
На зйомках фільму / Фото: Pamfir / Facebook

Можете трохи розказати про саму роботу над фільмом? Ви сказали, що ви спочатку представляли саму ідею в Каннах, тепер вже готове втілення цієї ідеї. А що було поміж? Що було найскладнішим? Та і взагалі про сам фільм для всіх наших слухачів? Як над ним тривала робота? І чому його варто подивитися?

Ого, скільки питань в одному блоці. Три роки назад це була не ідея, це був проект на доволі такій активній стадії розвитку, так званого девелопменту. Ми мали можливість тут представити сценарій на його другому драфті, другий варіант сценарію, друга редакція. І власне, тут ми отримали партнерів, отримали ще якусь зацікавленість різними фондами. Тут в Каннах був пітчинг Держкіно, і ми отримали ще фінансування Держкіно. І зняли картину.

Що було [найскладнішим]? Зазвичай в кіно важко, по-перше, знайти фінансування, особливо якщо це дебютний фільм, і це доволі така дороговартісна картина. І до війни це було складно.

Мені здається, зараз після війни це взагалі буде на грані фантастики, хоча ми розуміємо, що нам потрібно робити своє кіно. І це є важливий елемент культурного супротиву. Тому що наші агресивні сусіди це розуміли, заполонили телевізійний та кінематографічний простір своїм контентом в ранні роки нашої незалежності. І власне, тим самим привчили до того, що їхнє кіно є, а наше кіно десь там позаду.

І крайні 10 років цей стан речей неймовірно змінився, і в нас було декілька років, в які була навіть конкуренція за те, щоб реліз вийшов так, щоб не конкурувати українському фільму з українським фільмом. Тобто були роки, коли [було] 54−56 прем'єр ігрових фільмів в кіно. І це не просто повертає віру в національний кінематограф, а це є важливим ідентифікатором себе на екрані, своїх кодів культурних, які ми можемо побачити і прочитати.

Якщо ми звернемося до радянського кіно, то в часи війни його виробляли неймовірно багато. В порівнянні з тим, що робилося до війни. І після війни ця міфотворча складова, яку створив радянський кінематограф про Другу світову війну, яка у нас у багатьох закарбувалася як велика вітчизняна, хоча в самому цьому понятті як раз і законсервовано ось цей такий код вітчизни однієї на всіх.

Кадр з фільму (Фото: Pamfir / Facebook)
Кадр з фільму / Фото: Pamfir / Facebook

І його деконструювати ми почали доволі таки недавно, тобто з часів Революції Гідності. І ми розуміємо, що ця консервація дуже сильно засіла в глядацькій аудиторії. І для того, щоб це все побороти, це мають бути такий поступовий і наповнений новими сенсами культурний рух на всіх пластах. І література, театр, взагалі культурний і медійний сектор. І, власне, кіно, в яке кожна держава вкладається, як в акт мистецтва — авторське кіно, глядацьке кіно. І не знаю, як нам вдалося, що авторська картина здобула зараз дуже багато відгуків. І коли Канни пройдуть, уже агенти скажуть, скільки у нас пропозицій, в скількох країнах. Але я можу вже сказати, що це дуже велика цифра. І якщо вимірювати дистриб’юторами, які звернулися, і країнами, які зацікавилися, і уже підписують договори на показ Памфіра в їхніх країнах, це важливо.

І мені приємно, що моя робота — в скарбничку нашої внутрішньої самоідентифікації, нашого національного ДНК, в якому ми є самобутніми. І якщо взяти такий маленький спойлер, в картині всього два речення іноземною мовою. Одна іноземна мова російська, а інша — уже побачите в кіно.

Яка доля в українського прокату? Я знаю, що це дуже важко спрогнозувати, і умови постійно змінюються, і взагалі довгострокове планування в Україні якась зараз така штука із області фантастики. Але все ж за оптимістичним сценарієм, коли український глядач може побачити?

Мені, звичайно, хотілося б, щоб глядачі побачили його в листопаді - на початку грудня. Тому що у нас таким одним з магнетичних елементів є наше народне карнавальне дійство, яке називається Маланка. І було б, звичайно, чудово як раз десь під новорічні свята, щоб цей такий дух, який в повітрі перед новорічними святами, він якось вплинув на те, щоб глядачі побачили цю картину. Десь так в планах. З кінотеатрами, напевно, зараз буде важче.

Я можу про себе сказати, що самоціль проекту — це не касові збори, а кількість людей. Тому що касові збори — це фіксовані глядачі, які приходять, платять за квитки. От мені здається, на ті фільми, які зараз будуть виходити в прокат, на них покладена місія для того, щоб ми [показували] для нас і про себе. І якщо буде можливість показувати кіно в школі десь на білій стіні, то нехай воно так і буде. Кількість глядачів в більшому пріоритеті, аніж касовий збір.

Тому з таким меседжем, мені здається, треба виходити не тільки нам, але і всім українським картинам для того, щоб знайомити і приваблювати українську публіку дивитися наше, і ні в якому разі не вертатися до попереднього сценарію і шукати можливості російського контенту, де б то не було, телебачення чи кіно.

Редактор: Марія Кабацій
Показати ще новини
Радіо НВ
X