Час від часу соцмережами ширяться моторошні правдоподібні анонімні історії та пости, від яких завмираєш. Після їх прочитання хочеться щось терміново вчинити, але ми так і сидимо, закляклі, біля екранів. З підвищеним тиском, зімкнутими щелепами, налитими кров’ю очима й порожнім серцем.
Гримуча суміш гніву та усвідомлення власної безпорадності перед злом породжує короткострокове сильне обурення. І ми, не маючи змоги допомогти авторам історій, а також часто не маючи навичок та бажання перевірити, чи ці історії справжні, в цей момент дуже щедрі на одне — на це обурення.
Воно клекоче зсередини та пнеться назовні, до інших, аби привернути увагу натовпу й розділити з ним спостереження та травму: «Подивіться, що коїться! Чи я один це бачу?! Чи ви обурені так само як я?!»
Хіба не час нам взяти на руки по шматочку суспільства?
Значна частина з цих історій виявляється морально виснажливими фейками. І всі вони породжують порожнечу, гнів і зневіру, порушуючи наш крихкий баланс уявлень про те, що є закономірним у світі. А він і так уже сильно розхитаний війною, цей механізм, бо війна не має ставатись ні з ким, і підвалини нашої довіри до світу зазнали незворотних руйнувань.
У школі були якісь ігри, які передбачали роль «замикаючого» гравця: на тобі все зупинялось. І, здається, час згадати, як це — зупиняти чужу погану гру. Поглинати біль. Стримувати руйнівні хвилі.
Одна з речей якої, на мою скромну думку, варто вчитися все життя, — бути цією останньою ланкою. Аби вольовим зусиллям спиняти на собі цунамі маячні й не давати йому йти далі.
Не множити зневіру, плітки, наклепи, поганий настрій, жорстокість, глупоту.
Уявіть, впихнули вам биту мензурку зеленки в руки, а ви подивились уважно на неї, мовчки загорнули в ганчірку і поклали в смітник, руки помили — і нема її більше.
І це таке диво завжди — знати, що твій секрет залишився секретом, бо людина тримає слово.
Що людина, на яку накричали на роботі, не накричала ні на кого вдома.
Що блогер не став розносити неперевірену інформацію заради клікбейту, хоча дуже емоційно нею перейнявся.
Що людина, яка розчарувалася, не множить чужий щасливий досвід на нуль «з благих намірів».
Що тато дитини, яка влаштовує істерику в супермаркеті, не дає їй запотиличник, а бере на руки, встановлює контакт і заспокоює малюка, який не здатний регулювати сам себе.
Хіба не час нам взяти на руки по шматочку суспільства, яке на відстані витягнутої руки? Хто так уміє — щиро дякую вам, що ви — дорослі, що спинили на собі й тримаєте цією ізострічкою самовладання суспільство.
Відкритими залишаються питання як:
— вміти захищати свої кордони від чужого надмірного ментального тягаря;
— не померти від інфаркту, спиняючи все на собі;
— зробити практики регулювання частиною базових знань дітей і дорослих про світ;
— навчитись процесити власні почуття, контейнувати чужі емоції та давати їм вихід, не руйнуючи все навколо;
— відрізнити, коли ти щиро ділишся болем і корисними висновками з травматичного досвіду, а коли просто виливаєш на близьких те, з чим маєш впоратися сама/сам, і женеш отруйну хвилю далі;
— жити з хронічним болем від втрат, не втративши радість життя?
І, зрештою, де брати сили, мужність, відповідальність, віру та любов, якщо у твоїй країні війна, яку ти маєш закінчити, як замикаючий гравець?
Текст публікується з дозволу авторки
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут