130 років з дня народження. Тріумф і трагедія Гомера українського кіно Олександра Довженка

Крім того у наступному році виповниться 95 років відтоді як на екрани вийшов його фільм Земля. Через кілька днів його заборонили за неправильне трактування колективізації. У 1958 році зарубіжні критики назвали картину однією з десяти найкращих у світовому кіно.

Навряд чи який-небудь ще український фільм залишив настільки ж значний слід у світовому кінематографі, як Земля Олександра Довженка. Причому йдеться не тільки про нагороди, яких було достатньо, а й про визнання іншого роду.

Так, у фільмі Мангеттен американця Вуді Аллена головний герой дивиться довженківську стрічку. А в поляка Анджея Жулавського в картині Головне любити з Ромі Шнайдер у головній ролі афіша Землі висить на стіні будинку, в якому відбуваються основні події.

Помилився дверима

У селянського подружжя Довженків, яке жило на хуторі В’юнище в Чернігівській губернії, народилося 14 дітей. З них вижили тільки двоє - Олександр і Поліна. Про матір режисер писав: «Народжена для пісень, проплакала все життя, проводжаючи назавжди». Батьки Довженка були неписьменні, але синові забезпечили добру освіту. У Глухові він закінчив педагогічний інститут, а 1917-го вирушив за університетським дипломом до Києва.

Головне українське місто в той період переходило з рук у руки, через що навчання постійно переривалося. Довженко і сам записався добровольцем до армії Української Народної Республіки, навіть брав участь у боях із більшовиками.

Пізніше він напише: «Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені на той час крайнім революційним рухом, а відтак — найкращим. Про комунізм я нічого не знав і, якби мене запитали тоді, хто такий Маркс, відповів би, що це, мабуть, видавець книжок. Таким чином, я увійшов у революцію не в ті двері».

Коли більшовики остаточно зміцнилися в Україні, Довженко вирушив до Харкова — тодішньої столиці УСРР. Місто вабило майбутнього режисера ще й тим, що там була найпотужніша українська культурна тусівка. У Харкові він вступив до компартії. Естетське середовище тоді сприймало більшовизм романтично і вважало його єдиним шляхом відродження української культури.

У 1922 році Довженко попросив керівництво партії дати йому можливість поїхати в Берлін вивчати живопис. Йому дозволили, і в німецькій столиці він вступив до приватної школи художника-експресіоніста Віллі Геккеля, отримавши стипендію в $40 — у розореній війною Німеччині на таку суму можна було прожити кілька місяців. Однак навчання виявилося недовгим — не пробувши за кордоном і року, Довженко повернувся.

Радянським Союзом тоді прокотилася перша партійна чистка, і, щоб залишитися в партії, потрібно було документально підтвердити своє членство. Папери ж, відіслані Довженком для цього з Берліна, дорогою загубилися. Майбутньому кінорежисеру довелося самому їхати до Харкова розбиратися в ситуації.

Не допомогло — місцеві комуністи не визнали його аргументи переконливими. Повторно ж вступати до партії Довженко не став. Натомість отримав посаду карикатуриста в головній партійній газеті України — Вісті КП (б)У.

З 1925 року Довженко як стажер і сценарист співпрацює зі Всеукраїнським кінофотоуправлінням, на балансі у якого перебували кіновиробництва Ялти й Одеси.

Початок його кінокар'єри оповитий легендами. Згідно з однією з них, 1927 року житомирські чекісти нібито виявили документи, які свідчили про те, що режисер у молодості служив у петлюрівських військах. Їх передали до ЧК Одеси, де на той момент Довженко знімав фільм Сумка дипкур'єра. Режисер здружився з місцевими бандитами, які дізналися про неприємності, що загрожують йому, і викрали компромат у чекістів.

Так це чи ні — невідомо, проте документальні свідчення причетності кінокласика до українського буржуазного націоналізму зникли.

Проте Довженка стали ще активніше підозрювати в прихильності до національній ідеї. Сталося це після появи в 1930 році його ключового фільму — Земля.

Тріумф і трагедія

Даючи добро на зйомки, партійне керівництво чекало від Довженка фільм про необхідність і успішність колективізації. За сюжетом він таким і вийшов: сільські бідняки відбирають землю в куркулів і, поділивши її, сумлінно розорюють. Для цього селяни домагаються, щоб селу виділили трактор, і довіряють його найпоказнішому хлопцеві — головному герою Василю. У фіналі він гине від куль колишніх власників колективізованої землі. Ось і весь сюжет німого чорно-білого фільму.

Однак Довженко за простим сценарієм зняв півторагодинну картину. Довгі плани української природи, сільських пейзажів, сади з яблунями, що гнуться від плодів, фактурні обличчя акторів на весь кадр — увесь цей живопис відсував схвалений партією сценарій на задній план.

Однією зі сцен, що найбільше запам’яталися, стала та, в якій Наталка, наречена Василя, дізнавшись про його загибель, збожеволіла від горя і метається по хаті. Абсолютно оголена, заламуючи руки — з жестами в найкращих традиціях художників-експресіоністів.

Глядач часом взагалі забував, що картина про колективізацію. Цей ефект досягався ще й тим, що фільм німий, і довгі плани перебивалися лише зрідка короткими титрами з мінімумом діалогів.

Історики сперечаються про те, чи свідомо Довженко побудував так картину. Сам режисер пояснював: «Мені хотілося донести до свідомості глядача, що перехід на колективний обробіток землі - логічне й неминуче звершення волі робітників і селян, які переобладнують свої господарства й життя».

Фільм переглянули 32 комісії. Формально до картини вони не змогли придатися. Тому почали вигадувати приводи для обурення. Так, у кадрах із великими яблуками та кавунами критики побачили вихваляння куркульства.

Сцену ж з оголеною героїнею лаяли всі, навіть люди, не пов’язані з кіно. Поет Дем’ян Бідний, подивившись Землю, вибухнув фейлетоном у віршах, який 4 квітня 1930 року опублікували столичні Известия.

Фільм ще не вийшов на екрани, а майбутні глядачі вже читали про нього: «І невже ми ці статеві гримаси/ Будемо гнати, „просувати“ в пролетарські маси? / Ну а якщо картина дійде до села, / Чи не додасться це сили в куркульським погрозам:/ Браття, бачите? Дівчат і баб до гола / Комуністи роздягнуть у безбожних колгоспах!»

Дем’ян Бідний був не просто поетом-більшовиком, а придворним кремлівським віршотворцем, причому в буквальному сенсі. За проникливі вірші про вождя світового пролетаріату Володимира Леніна і підтримку сталінського курсу він отримав квартиру в самому Кремлі.

Для творчих поїздок партія виділила йому Ford з особистим шофером, а для далеких — спецвагон. Коли того ж 1930-го у Бідного загострилася хвороба шлунка, йому оплатили лікування в Німеччині, а його родині - проживання і перекладача.

Тому саме відгук Бідного Довженко сприйняв як вирок. Режисер писав: «Радість творчого успіху була жорстоко пригнічена жахливим фейлетоном Дем’яна Бідного. Мені було настільки соромно ходити вулицями Москви, що я буквально посивів і постарів за кілька днів».

У розпачі він навіть погодився перемонтувати фільм і вирізати оголення. Але отримав несподівану підтримку від колег із Харкова.

Всеукраїнське об'єднання працівників революційної кінематографії (ВУОРРК) терміново зібралося на обговорення фільму і за два дні після виходу фейлетону Бєдного ухвалило: «Фільм тов. Довженка Земля не є куркульським і не містить у собі жодних елементів контрреволюційності. Твердження про наявність таких моментів в окремих кадрах безпідставні. Збори ВУОРРК вважають неможливим викреслювати кадри з голою жінкою, оскільки вони не містять у собі нічого порнографічного і цілком пов’язані із загальним характером Землі».

Ще через два дні, 8 квітня, фільм пустили в прокат у Києві. Але вже через дев’ять днів його все-таки заборонили — «за натуралізм». Хоча Кремль зумів заробити — картину купили європейські прокатники. У підсумку в Берліні про Довженка вийшло 48 позитивних рецензій, а венеціанські кінокритики назвали режисера Гомером кіно.

З вогню в полум’я

Землю заборонили нібито за особистим розпорядженням Йосипа Сталіна. Російський історик Микола Сванідзе в одному з документальних фільмів стверджує, що вождь після перегляду кинув: «Приберіть цю порнографію».

Реабілітуватися Довженку довелося фільмом-бойовиком про червоного командира Миколу Щорса. У 1934 році країною з великим успіхом пройшов фільм братів Васильєвих Чапаєв.

Українського режисера запросили в Кремль і сам Сталін запитав у нього: «Чи зможете ви зняти кіно про українського Чапаєва?»

Довженко не міг не погодитися — в СРСР уже щосили розгорнулися репресії.

За створенням сценарію господар Кремля стежив особисто, вносячи свої пропозиції та правки. Але ця жертва була виправдана хоча б тим, що кіностудія в Києві отримала хороше фінансування, і для неї добудували павільйон, який вважається найбільшим у Європі. Тут і понині можуть одночасно працювати 10 знімальних груп.

Фільм про «українського Чапаєва» вийшов у 1939-му, і в перший тиждень прокату його подивилися 31 млн глядачів. Довженко отримав за нього орден Леніна.

На цьому контакти зі Сталіним для режисера не закінчилися. У розпал війни, у 1941−1943 роках, він вирішив зняти ігровий фільм Україна у вогні. Але радянський вождь, прочитавши сценарій, розлютився.

З питання Довженка навіть терміново скликали політбюро ЦК Компартії. «Товаришу Довженку, ви — український націоналіст. Судячи з вашого сценарію, у війні б’ються тільки українці», — приблизно так оцінили в Кремлі задум режисера.

Московське керівництво озлобилося не тільки через націоналізм. Довженко хотів розібратися в причинах поразок і дезертирства, що переслідували радянські війська на початку війни.

У його сценарії два молодих солдати, які втекли з поля бою, пояснюють батькові: «У нас генерал пропав. Застрелився, щоб його сира земля не прийняла. Розгубилися ми. Мости підірвані. Плавати не вміємо».

А на військових, які тікають, і вервечки техніки, що відступає, українські селяни у Довженка реагують так: «А куди ж вони їдуть, щоб їм порожньо було! І навіщо їх везуть машинами? Може, машини й на інше знадобилися!»

Знімати фільм заборонили, публікувати навіть уривки зі сценарію — теж.

До цієї теми Довженко повернеться вже після смерті Сталіна. У своїй кіноповісті «Зачарована Десна», закінченій 1955 року, режисер написав: «Єдина країна у світі, де не викладали в університетах історію цієї країни, де історію вважали чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним — це Україна. Де ж народжуватися, де плодитися дезертирам, як не в нас? Де рости слабкодухим і продажним, як не в нас?»

Через рік Довженко помер. Георгій Натанзон, актор, який знімався в його фільмах, згадував: «Прощалися з ним у Будинку літераторів. Людей було море. Ця картинка в мене досі стоїть перед очима: Довженко лежить, обкладений яблуками».

А ще за два роки про режисера та його фільм Земля згадають у Європі - під час першої повоєнної Всесвітньої виставки, що відбулася в Брюсселі. Хтось із радянських чиновників, згадавши про довоєнний міжнародний успіх довженківської кінострічки, вирішив відвезти її на виставку. У підсумку 117 кінокритиків із 23 країн занесли Землю до списку 12 кіношедеврів усіх країн і народів.

Матеріал опубліковано в № 13 журналу Новое Время від 10 квітня 2015 року