Текст про щастя, якого немає.
Ось уже років, напевно, 10, як я вперше вирушив в інтелектуальну подорож у пошуках сенсу. До цього були якісь короткочасні спроби, але років десять тому це набуло системного характеру. І всі ці відповіді на запитання «А навіщо все це потрібно? У чому взагалі сенс?» почали докучати настільки, що звичайними «Ой, та треба відіспатися, і все стане, як завжди» або «У мене часу немає на цю нісенітницю, є справи й важливіші» відбутися вже було не можна.
Я почав щось читати. Зустрічатися з кимось зі старших товаришів. І на свій подив виявив, що те, що в літературі називається екзистенціальною кризою, відвідує далеко не всіх і не обов’язково після 35−40 років. Не знаю, з чим це пов’язано. Мені завжди здавалося, що насамперед поява подібних думок пов’язана зі стражданням. Ти не будеш фанатично шукати відповідь на якесь питання, якщо воно не принесе тобі задоволення, не позбавить від болю, не дасть змоги випробувати довгоочікуване полегшення. Але згідно з цією логікою, кожен другий українець мав би перебувати в глибокій екзистенційній кризі незалежно від віку. Чого-чого, а страждань в останні 10 років у нас у всіх тут вистачало. Але відсоток людей, які страждають і мучать себе екзистенціальними питаннями, не більший і не менший, ніж у будь-якій іншій точці планети.
Потрібно було шукати в іншому місці.
Усі хочуть бути щасливими
Відповіді на запитання, чому одні страждають і шукають, а інші ні, навіть за однакових соціальних і матеріальних умов, я так і не знайшов. Однак способи позбутися болю і відповіді на головні питання знаходив регулярно. Проблема лише в тому, що жодна з цих відповідей не працювала вічно. Буває, вичитаєш мудру думку в Ніцше якогось, і в тебе аж мурашки: «Господи, як же все було просто!» — і живеш собі далі щасливий. Буває, тиждень, або два, або навіть цілий місяць. А потім усе кудись випаровується, і ти знову вирушаєш на пошуки. Як наркоман, який знаходить наркотик, що працює лише один раз і недовго. А далі для того, щоб відчути те ж саме, потрібно знову шукати, але вже інший наркотик. Тут навіть дозу збільшити неможливо. Працює лише один раз.
У психотерапевтів, напевно, є на це проста відповідь, щось у дусі біохімія, мовляв, у всіх різна. Тому комусь допомагає міцний сон, комусь — пляшка пива, а комусь — антидепресанти. Можливо, це й так, але всі, хто переживає душевні страждання, вірять, що можуть знайти якусь інформацію чи пояснення, що допоможе їм повернутися до стану щастя, як у юності.
Тоді кожен день був наповнений неймовірними емоціями і щастя лилося через край. Щастя виникало під час купівлі нових кросівок, під час перегляду нового класного кіно, під час отримання зарплати, під час погляду на посмішку красивої незнайомої дівчини на вулиці. Але потім усе це десь губиться. А потреба в щасті нікуди не йде.
Усі хочуть бути щасливими. Усі хочуть, щоб їх ніщо не мучило. Особливо всі ці дурні запитання: «У чому моє призначення?», «Який у мого життя сенс?», «Чому так важко на душі, навіть коли причин начебто немає?»
Загалом, якщо ви зараз у такому стані, то ось вам моя нова гіпотеза: головний і ключовий компонент у виникненні стану щастя — це надія.
Хоч би як просто і примітивно це звучало, але це так. Тільки коли людина сподівається, у неї виростають крила. Тільки в стані надії вона відчуває щастя. Неважливо, на що ти сподіваєшся, важливо, що сподіваєшся. Так тінейджер може всю старшу школу проходити щасливим, сподіваючись на те, що дівчинка, яка йому подобається, одного разу буде з ним. Йому навіть нічого робити для цього не потрібно, але якщо вона не буде ні з ким іншим, то йому цих фантазій про світле, пристрасне і солодке майбутнє з нею буде достатньо. Молодий хлопець, років 25, який щойно почав будувати свою кар'єру і в якого непогано виходить, може роками ходити щасливим, сподіваючись на абсолютно неможливі речі, на те, що він стане таким самим успішним і багатим, як Ілон Маск. Нічого особливого для цього йому теж навіть робити не обов’язково, сама думка про омріяне майбутнє, на яке є надія, тримає в стані щастя. Молодий співробітник ГУР або СБУ, надивившись фільмів про Джеймса Бонда і працюючи при цьому звичайним клерком в організації, теж щасливий, сподіваючись одного чудового дня рятувати світ, розсікаючи вулиці Парижа на Феррарі разом з Ольгою Куриленко.
Однак 30 років потому всі ці старі надії не працюють. Найцікавіше, що не працюють ні в тих, хто отримав те, чого хотів, ні в тих, хто не отримав. І тут усе просто: той, хто отримав, уже не сподівається на щось абстрактне, світле й обов’язково в майбутньому, бо це в нього вже є, а нове знайти не так просто. Старшокласник таки почав зустрічатися з тією самою дівчинкою, навіть одружився, народив із нею двох дітей, але вже не щасливий або розлучився. Молодий кар'єрист став таким самим успішним, як Ілон Маск, але що далі — не знає, а молодий перспективний співробітник ГУР, хоч і став шпигуном, але в реальності все виявилося не так, як у кіно, і на Феррарі з Куриленко по Парижу він так і не прокотився. Водночас ті, хто нічого не отримав із того, про що мріяли півжиття, розуміють, що, по-перше, і часу вже немає на все це, середина життя все-таки, енергії стало менше, та й розуміння прийшло, що всі ці мрії більше не цікаві.
Так і перші, і другі опиняються на одному й тому самому перехресті. У тому самому місці, де в них немає надії на щось далеке, обов’язково туманне й абстрактне, через те, що старі мрії вже не цікаві, а нові знайти не виходить. Усе, що спадає на думку, — якась дурниця: машину нову купити? Нісенітниця якась. Будинок новий побудувати? Дурниця. Ще більше грошей заробити і на Мальдіви полетіти? Ха-ха-ха три рази.
Головний парадокс цього стану в тому, що заради надії люди готові повірити в цілковиту ахінею. У будь-яку брехню, аби вона дала їм змогу сподіватися. Примкнути до Великої жовтневої революції 1917 року, яка пообіцяє надію на будівництво світлого комуністичного майбутнього, де всі будуть рівні. Записатися на курс «розбагатій силою думки». Боротися з найскладнішими змовами світового уряду.
І це зрозуміло: коли болить душа і неможливо нічим вгамувати цей біль, то готовий на що завгодно, аби в душі оселилася надія. Ще парадоксальніше те, що навіть якщо усвідомлюєш, що ця нова віра в щось — нісенітниця, але водночас вона подарує надію і дасть змогу випробувати щастя, то з легкістю заплющуєш очі на той факт, що це цілковита маячня. Тому що від такого задоволення, як надія, відмовитися просто неможливо.
І що робити, запитаєте ви?
Ну, відповідь очевидна. Прийняти неминучу реальність, змиритися з тим, що щастя немає, що те, що ми вважаємо щастям, лише баг нашого розуму, який виникає тоді, коли в нашому житті з’являється надія на щось недосяжне й абстрактне. Але ця реальність така огидна, що про неї не те що читати, про неї навіть писати не хочеться.
Тому, якщо завтра ви, гортаючи стрічку о 2-й годині ночі, натрапите на рекламу якогось гуру, який подарує вам надію на щось недосяжне в обмін на купівлю його курсу, погоджуйтеся. Я відпускаю вам усі гріхи.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут