До повномасштабної війни Олена Риж працювала в ресторанній індустрії й навіть не думала, що колись опиниться на передовій у «пікселі». Але 24 лютого 2022-го перевернуло звичне життя догори дригом. Спочатку Риж, як і багато хто з українців, волонтерила, а потім вирішила сама доєднатися до лав ЗСУ.

Мріяла потрапити в 47-му окрему механізовану бригаду Маґура. Врешті так і сталося — прийшла туди на посаду стрільчині-санітарки.

NV поговорив з 43-річною військовою про те, чому вона хоче залишитися в Збройних силах навіть після перемоги України, з якими страхами на полі бою доводиться мати справу та як змінилась сама війна за два останніх роки.

Читайте також:

«Як я стала Коброю». 50-річна військова — про власну жорсткість, стосунки з чоловіком і бої за Піски та Бахмут

— Що ви дізналися про саму себе за час повномасштабної війни, чого не усвідомлювали раніше?

— По-перше, до 2022 року я ніколи не думала про те, що можу бути військовою. Це взагалі був для мене дуже дивний, далекий, невідомий світ. Світ, що асоціювався з дурними, беззмістовними завдання на кшталт фарбування трави, з такою радянщиною. І я була впевнена, що уся служба саме про це.

Ну, так воно в армії в більшості і було, я думаю. Але зараз це вже не просто служба, це війна, це боротьба з ворогом, тому це зовсім про інше.

Друге, що я дізналась про себе, можна, в принципі, додати до першого. Наразі військова служба — це саме те, чим я хочу займатися [в майбутньому].

Якщо говорити, наприклад, про пошуки себе як особистості, про пошуки розуміння, що я є в цьому світі та для чого я тут, то служба поставила крапку всім цим пошукам.

Все моє життя готувало мене якраз до того, аби я стала військовою. Зараз я на війні, зараз я воюю, зараз я на передовій. І я вирішила для себе, що після перемоги [України] я залишусь на службі.

В армії необхідні великі зміни, але самі по собі вони ніколи не настануть. Звичайно, вони вже відбуваються, прямо сьогодні, прямо зараз, і будуть відбуватися й надалі. Але потрібні люди, які хотітимуть це робити, такі, в яких на це дістане сміливості. Бо завжди знайдуться й ті, хто казатиме, що ти нікчема, що нічого не розумієш і нічого не знаєш. І таких буде дуже багато, насправді.

Після війни Риж планує залишитися на військовій службі / Фото: Олександр Медведєв

Армія — це в цілому дуже велика, неповоротка машина, яка рухається по якомусь вже заданому вектору, і якій важко змінюватись. Але ці зміни потрібні нам, бо ми мусимо стати більш сучасними, більш гнучкими, більш схожими на новий світ.

І от я готова бути однією з цих людей, які допомагатимуть нашій країні змінюватися саме в рамках армії.

І третє, що б я ще виділила, — це те, що я ходжу на передову, прямо на «нуль». І це не те, щоб відкриття для мене. Просто раніше я про таке взагалі ніколи не думала. А тут виявилося, що я можу це робити.

Ось такі три пункти того, що я про себе дізналася після початку повномасштабного вторгнення.

— Чим ви займаєтеся на фронті в поточний момент?

— З того, що я можу сказати: я продовжую бути людиною в піхоті та ходжу разом з хлопцями на «нуль» — як стрільчиня, як штурмовичка. Але зараз виконую функції бойової медикині.

Читайте також:

«Дуже важко бачити, як гинуть свої». Операторка БПЛА бригади Лють — про те, як воює на рідній Донеччині, і про власні 20 днів у Маріуполі

А коли ми готуємося до операції, то я навчаю хлопців такмеду, проганяю новачків, слідкую за наповненням аптечок і таке інше.

— В грудні 2022-го ви мобілізувалися та прийшли в 47-му окрему механізовану бригаду Маґура як стрільчиня-санітарка. Якщо пояснювати простими словами, то що це за посада така?

—  Стрілець-санітар — це той самий стрілець, але в нього трохи більше навичок з надання домедичної допомоги. В нього з собою може бути більше бандажів, більше турнікетів, більше гемостатичних бинтів. Ось це і є стрілець-санітар.

Він йде разом з усіма, стріляє або штурмує, тобто працює як піхотинець. Але якщо в когось поранення, то він першим починає надавати допомогу. Тоді цей стрілець-санітар вже знімається зі свого сектору та починає працювати з пораненим.

Зараз у мене посада бойової медикині. Це те ж саме, просто мої знання [з надання першої допомоги] дуже сильно виросли.

— Багато з героїв, про яких пише NV, мобілізувалися в перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді у людей був такий сильний порив, коли вони просто йшли в військкомати. У вас трохи інша історія. Ви спочатку займалася волонтерством і майже через рік долучилися до лав Збройних сил. Що тоді вплинуло на ваше рішення?

— Волонтерила я до тих пір, поки не звільнили Чернігівщину та Київщину, і потім ще трішки. Я їздила по областях, по селах з гуманітаркою і в якийсь момент зрозуміла, що ситуація змінюється. Зʼявилось дуже багато волонтерів, і вже такої великої потреби в цьому не було.

Тому я почала займатися собою, своїм відновленням. В мене це завжди так: в моменті в мене немає часу на рефлексію, на роздуми. Тобто я бачу смерті, бачу розбиті села, бачу одне, бачу інше, але немає часу на емоційні гойдалки. Я просто беру та роблю те, що треба. А потім, коли цей процес зупиняється, то мене все це наздоганяє.

Олена Риж мріяла потрапити в 47-му ОМБр Маґура й в грудні 2022 року прийшла в підрозділ на посаду стрільчині-санітарки / Фото: Олександр Медведєв

Так було і з волонтерством. Коли я зупинилася, то охрініла від того, як мені стало погано. Мене дуже сильно накрило, тому я намагалася відновитися. Однак самостійно зробити це в Києві не вийшло, тому я поїхала до батьків. Я обожнюю роботу з землею, роботу руками, плюс я була з батьками, з рідними — мене це дуже сильно відновило. І я повернулася в Київ вже наповненою, дуже енергійною, позитивною. Я фантастично себе відчувала, попри те, що в країні розгорнулася війна. І в якийсь момент я зрозуміла, що мені недостатньо [того, що я роблю].

На той час я вже пішла працювати, в мене були свої проєкти, але мені все було не то. Я розуміла, що не можу продовжувати жити далі так само, як жила раніше, начебто нічого не трапилося. Це не означає, що я когось засуджую. Я просто для себе зрозуміла, що не можу так, не можу робити вигляд, що моє життя не змінилося.

І далі був довгий шлях прийняття рішень, тобто ще місяці два я думала йти чи не йти [в ЗСУ]. Я намагалася зрозуміти, чи зможу я взагалі бути військовою.

Тому я знайшла компанію, яка навчала цивільних військовим справам. Я спробувала та зрозуміла, що в мене все виходить. Десь на початку вересня [2022 року] я прийняла рішення, що точно йду [служити]. А далі я просто довго шукала можливість потрапити саме в 47-му [Маґура створювалась в квітні 2022 року як батальйон, наприкінці червня 2022-го розширилася до окремого штурмового полку, і стала окремою механізованою бригадою 15 листопада 2022 року].

— Чому ви хотіли саме туди?

— На той момент Валерій Маркус [від початку створення батальйону Маркус, що обіймав посаду головного сержанта, став обличчям Маґури. Він займався відбором військових і розбудовою сержантського корпусу] був одним з, а може й взагалі єдиним, хто максимально гучно говорив про рекрутинг в свій підрозділ. Він розповідав, яким саме буде підрозділ, що там буде, яка буде культура тощо. І все, що Маркус говорив, дуже мені відгукувалося, навіть якщо деякі речі я не розуміла. Але було ясно, що він розповідає про гідне ставлення людини до людини. Для мене це стало головним, тому що я завжди про людей.

Це зараз вже просто величезна кількість інформації про різні підрозділи, тобто є розуміння, до якого командира ти би хотів потрапити. Тепер їх дуже багато.

Читайте також:

«Я була маленька на їхньому тлі». Як акушер-гінеколог створила потужну медслужбу 3-ї штурмової, — вражаюча історія Вікторії Ковач

— В цих перших інтерв'ю Маркус розповідав про доволі жорстку підготовку в підрозділі. Зокрема й фізичну. Як і де ви її проходили?

— Я потрапила в 47-му вже тоді, коли вона стала бригадою. Тобто в той момент туди можна було потрапити не тільки через співбесіду. Бо насправді неможливо набрати таку велику кількість добровольців через жорсткий відбір, на якому відсіюється неймовірна кількість народу.

На той час вже змінили підхід, цивільних набирали в дуже індивідуальному порядку. От такий індивідуальний підхід був і до мене.

Я пройшла інтерв'ю у командира роти — тоді це був Бєлєнков [Артем Бєлєнков], і він мене погодив. І вже потім в самому підрозділі я брала участь в різних типах підготовки.

Там був і цей відомий крос, коли біжать 10 км, плюс підтягування та канат. Але я не брала в тому участь, тому що в мене якраз була доба чергування, здається. І фізично я б не змогла то потягнути після того, як ніч не спала.

— Яке військове навчання у вас взагалі було?

— Десь протягом двох тижнів я брала участь в навчаннях саме в підрозділі. А потім ми поїхали в Німеччину. Там вже нас навчали як користуватися зброєю, як її чистити, як стріляти, як ходити. В Німеччині ми пробули, якщо я не помиляюся, п’ять чи шість тижнів. А коли повернулися до України, то тут з нами постійно працювали інструктори.

— Що для вас було найскладнішим в процесі навчання?

— Повзти назад. Береш всю амуніцію, зброя в руках, і ти по якомусь рельєфу — трава, якісь ямки, сніг, та все, що завгодно, — маєш повзти назад. Це дуже важко! Вперед важко повзти, а назад ще важче.

Читайте також:

«Війна затягує». Як 26-річна поліцейська спочатку виховувала собак, потім воювала штурмовичкою, а нині стала розвідницею — інтерв'ю NV

— До речі, про фізичні навантаження. Робота бойового медика дуже важка, тому що тобі треба не просто надавати допомогу, а ще й витягати поранених з фронту. Як дівчині справлятися з такими навантаженнями саме на такій посаді?

— Я не знаю, як у інших, але у нас я жодного разу не бачила, щоб витягування пораненого лежало виключно на медиках. Пораненого тягнуть всі.

Це, звісно, не означає, що я не тягаю поранених. У мене був побратим десь кілограмів 110. І от сталось, що він підірвався в бліндажі. А він ще й марксменом був.

Марксмен [або піхотний снайпер, тобто стрілець на малій і середній дистанціях] — це людина, яка носить важчу «спорягу», важчу зброю. Тобто він сам важить 110 кг, плюс на ньому амуніція. Але коли він підірвався, я взяла за лямки броніка, витягнула й навіть не відчула цього. Тому що там адреналін херачить, повністю включається все тіло.

Зрозуміло, що я би сама далеко його не потягнула. Але мені в даному випадку і не треба було. Я його витягнула з бліндажа та надала допомогу. А далі його вже забирали побратими. Він не вижив, але вже з іншої причини.

Тобто якщо говорити про те, щоб самій тягнути людину, то я жодного разу не витягувала пораненого самостійно. Але чи потрібне фізо? Звичайно. Тому я постійно тренуюся. Зараз, наприклад, бігаю з тренером, щоб напрацювати більше витривалості.

— Того навчання, яке ви проходили спочатку в Німеччині, а потім з інструкторами, було достатньо, коли ви вже виїхали на бойові позиції?

— Як би ви не готувалися, навіть якщо йдеться про якусь конкретну операцію, завжди все піде не так. На війні неможливо продумати все по максимуму.

Читайте також:

Мавка, що стала Вбивцею. Як бажання помсти і одночасно любов допомагають дронщиці Анжеліці Волович нищити ворожу техніку, — інтерв'ю NV

Але це не означає, що не треба планувати. Треба. Просто дуже часто воно йде не так, як думалось.

Нас готували дуже довго й дуже добре. Однак, згадуючи наш перший бій, який став одним із найважчих боїв першого бату [батальйону] 47-ї бригади, можу сказати, що він був наповнений помилками.

— Про який саме бій ви говорите?

— 17 червня [2023 року] на Реалі [кодова назва позиції біля Роботиного під час контрнаступу ЗСУ на Запорізькому напрямку]. Зараз командир [командир штурмової роти 47 ОМбр, відомий український кінорежисер Олег Сенцов] якраз перебуває за кордоном з фільмом про фрагмент цього бою [інтервʼю з Риж було записано 7 липня 2024 року, коли Сенцов презентував на міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах свою документальну стрічку Реал, яка показує бій за участі його роти].

Для багатьох з нас це був перший бій, тому всі були на стресі, всі були в стані шоку — не фізичного шоку, а психологічного. Серед нас були АТОшники, але навіть вони після цього бою сказали, що він взагалі не схожий на те, через що вони проходили раніше. Тобто вони були в такому ж шоці, як і ми — ті, хто зайшов перший раз.

Була велика помилка, про яку вже мільярд разів розповідали, що нас перед цим не «обстріляли». Треба було потрошку заводити нас на якусь другу лінію, щоб ми зрозуміли, що таке життя в окопах. Щоб ми зрозуміли, як це, коли стріляє. Щоб зрозуміли, далеко цей снаряд від тебе падає, чи близько. Коли ти вже «обстріляний», коли ти вже бував в бою, то для тебе все буде по-іншому. Я не скажу, що легше, але по-іншому. Можливо, якісніше.

Олег Сенцов зняв документальний фільм Реал про бій за участі його роти на Запорізькому напрямку / Фото: DR

Ще треба врахувати той момент, що війна сама по собі сильно змінюється. Тоді, коли ми приймали цей бій 17 червня, він був в окопах, які зверху не мали жодних настілів. Це означає, що тоді ніхто з нас особливо не боявся FPV.

Вони вже були на той час, але полювали тільки на техніку. А ми як піхота їм були не цікаві. А зараз по одному бійцю може прилетіти два-три-пʼять FPV. Тобто це дуже різна війна.

— Можливо я зараз неправильно сформулюю, виправте мене, але раніше в інтервʼю NV ви казали про те, що зараз вже начебто не хочете виходити саме на поле бою…

— Ні, я казала не так. Я казала, що зараз мені важче виходити на поле бою. Це трошки про різне.

— Це теж пов’язано з тим, що війна змінюється?

— З цим також. Ми зараз все більше й більше боїмося не так арти [артилерії], як FPV. Їх бояться в будь-якому бою — що в лісі, що в місті, що в селі, що в окопі, що в посадці. FPV зараз дуже сильно впливає на війну в цілому. І КАБи [керована авіабомба]. FPV і КАБи.

Коли ми почали працювати на Запорізькому напрямку, КАБів теж не було. Вони з’явилися там вже всередині літа [2023 року].

А ще оцей момент, що стало важче виходити, пов’язаний з тим, що в цілому психологічний стан дуже сильно змінюється. Ментальне здоров’я погіршується.

Є два основних страхи. Перший — це страх невідомості, коли мозок починає малювати, фантазувати щось. А другий — це вже страх знання того, що там на тебе чекає.

У мене [бувають] різні операції — і я відчуваю різні страхи.

Коли ми були на останній операції в Часовому Яру, то для мене це спочатку було щось нове. Тому що це робота в місті. А коли перший раз сходила — о, я вже краще розумію. І далі починається страх того, що ти знаєш, що з тобою може трапитись.

Ось сходили наші хлопці [на завдання], і там загинуло троє моїх близьких побратимів. І мій мозок вже малює страх на тлі того, що я тепер знаю, що там зі мною може трапитись.

Читайте також:

«Обличчя не жіночої війни». Операторка FPV-дрона Яна Залевська отримала поранення на фронті

У кожного свої страхи. Але я виділяю саме два таких основних.

— Ви розповідали, що працюєте з психологом. Тобто якраз пропрацьовуєте ці страхи?

— Так, я працюю з психологом. Але зараз це відбувається за конкретним запитом, коли я відчуваю таку потребу. Він допомагає мені зрозуміти речі, які мене дуже турбують і на які я сама не можу знайти відповіді.