«Я єдина не знала, що син загинув». Світлана Поваляєва, мати воїнів Романа та Василя Ратушних, — про те, звідки бере сили жити далі
Письменниця Світлана Поваляєва в інтерв'ю NV розповіла про найбільшу втрату у житті, про заповіт свого сина-героя Романа Ратушного, про щоденне переживання за старшого сина Василя, який також служить у ЗСУ.
«Вони обоє були дуже романтичними, відкритими, щирими і чесними дітьми. Дуже світлими. Мені було дуже страшно, як вони будуть жити», — каже 48-річна літераторка. Вона згадує, як із дітьми ходила на обидва Майдани, чому Роман став на захист Протасового Яру в Києві, якою була остання зустріч із молодшим сином перед його загибеллю у червні 2022-го та що пише їй старший із передової.
Далі — пряма мова Світлани Поваляєвої.
Ми з Тарасом Ратушним — батьком Василя і Романа — познайомилися, коли вчилися обоє в університеті, тільки він на філології, я на журналістиці. Закінчували якраз університет, я здавала іспити вже з Василем. Коли я зрозуміла, що вагітна, я дуже хотіла, щоби був хлопчик. І щаслива була, що народився син.
Коли завагітніла Романом, я себе вмовляла, що не треба хотіти дитину конкретної статі, бо дитина все відчуває, якщо вона іншої статі, в неї будуть комплекси, вона образиться. Але потайки я все одно так хотіла, щоб це теж був син. І коли народився Рома — я така: а, хлопчик, фух, клас!
Рома взагалі був ідеальною дитиною. Ідеальною. Я його вдома народила, у воду в ванній — і він одразу усміхався такою дуже сформованою, дорослою усмішкою. Він був дуже спокійний.
Насправді вони обоє були дуже романтичними, відкритими, щирими і чесними дітьми. Дуже світлими. Мені було дуже страшно, як вони будуть жити. Просто я мізантропка і соціофобка, не дуже люблю цей світ і не дуже люблю людей, в мене немає жодних ілюзій про єдинорогів і рожевих поні і про те, що світ прекрасний. У мене була така idea fix мамська — їх не сильно оберігати, намагатися соціалізовувати одразу, вже змалечку, щоб їм потім було легше.
***
Під час Помаранчевої революції, коли моїм синам було 7−8 років, я після ліцею забирала їх на Майдан. Вони відчували цей дух, бачили, що відбувається, і, звісно, запитували чому — ми їм пояснювали. Вони прекрасно розуміли, що в країні робиться несправедливість, що люди вийшли проти цієї несправедливості.
У 2013 році був Мовний майдан. У цей час паралельно відбувалася битва за Гостиний двір, і Рома там практично жив. Ви ж розумієте, в яке середовище він потрапив. Просто неможливо, щоб там не сформувався певний тип свідомості.
***
На Майдан [восени 2013 року] мене практично Рома витяг. Прийшов і сказав: мать, пішли на Майдан. Я кажу: Ромо, після Мовного майдану, після того як його злили, я не вірю вже просто ні в які протести, постоять та й розійдуться. Рома мене все-таки вмовив, і ми пішли з ним пішки під дощем.
Роман зі своїми друзями завжди був на вістрі, в найгарячіших точках. Вперше його побили разом з іншими, хто був під Стелою з 30 листопада на 1 грудня. 11 грудня на Інститутській його тягли в автозак, били ногами, топтали прапор, зривали пальто… Звісно, що я переживала.
***
Василь пішов на війноньку взимку 2015 року, за два місяці до свого повноліття. До своїх друзів в Айдар, з якими він був на Майдані. На момент зими 2015 року Айдар уже входив до складу ЗСУ, це була 93-тя бригада.
Про рішення Василя іти на війну я дізналася… Ну як, випадково, не випадково, просто мені сказав Роман дуже обережно і попросив подумати, як зробити так, щоб не вийшло, що він здав братів секрет.
У мене завжди перша реакція — це дія, а потім уже, коли все зробила і залишаюсь на самоті, в мене може бути все що завгодно — істерика, розпач. Тоді я одразу побігла по своїх знайомих волонтерах — і за декілька годин зібрали буквально все: спальники, тактичні рукавички, одяг. Він прийшов додому, я йому кажу: друже, я тобі трошки з собою зібрала, бо в кедах у ДАП — це не діло. Він розчулився, обійняв мене. Казав: мамо, я боявся, що, якщо я це тобі скажу, ти цього не переживеш… Так ми спорядили нашого старшого на війну. Мені потім жіночки на фейсбуці писали: як ви відпустили? Кажу, це в будь-якому разі доросла сформована людина, це воїн, це його рішення. Я мала його до батареї прикувати, чи що я мала зробити?
***
Історія з Протасовим Яром почалася в 2018 році. Точніше забудова, вирубка дерев почалася в 2017-му, але тоді іншим активістам вдалося це зупинити. У 2018-му році знов почали пиляти дерева масово у нас на Протасі. Зібралася громада, просто люди з різних будинків. Рома завжди говорив, що він прийшов туди захищати мене. І те як він говорив, те як він поводився — люди сказали: окей, давай ти очолиш всю цю нашу боротьбу, тому що ти тут єдина людина, яка розуміє, що треба робити.
Для цього мала бути створена громадська організація. Він став головою громадської організації Захистимо Протасів Яр, і почалася тривала боротьба в судах.
***
На момент повномасштабного вторгнення Василь був у себе на Десні. Він уже завершив контрактну службу і жив з нареченою в нашому будинку. Точніше, він почав там будувати, це була його мрія — звести капітальний будинок власноруч.
Ми були в Києві, вдома, у Протасовому Яру. 24 лютого, коли нас почали бомбити, о п’ятій ранку Рома, повністю одягнений, зайшов у кімнату і сказав: «Мать, вставай, по Борисполю х**рять балістичними ракетами».
Рома перекрив воду на всяк випадок і пішов в військкомат. Коли він ввечері вже прийшов у формі і зі зброєю, я його обняла, сказала, що я ним пишаюся. Але коли він пішов, у мене була просто істерика справжня, в мене просто обірвалося все всередині. Не було думки, що я його ніколи більше побачу. Але оцей стан, саме переживання — було таке, ніби світ закінчився, все почорніло.
***
Вони їздили в Мощун, в Лютіж. У квітні Рома добився разом зі своїми друзями, щоб його взяли в 93-ю бригаду. І вже в складі цієї бригади він воював на Сумщині — Охтирка, Тростянець — і далі вже Ізюмщина. Він був розвідником. На Ізюмщині під Сулигівкою фактично це були розвідувальні місії в сірій зоні, в посадці, з якої танками постійно наших обстрілювали. Вони полювали на ці танки, ставили на них засідки.
Ми бачились. Він приїжджав з Ізюмщини пару разів, тут справи були якісь… І так ми з ним обнялися… Досить міцно… Зазвичай, знаєте, як дорослі діти, коли ви обіймаєтесь, вони потім так трошки відсторонюються, ма, ну всьо. А тут він навіть не відсторонювався… Кажу: головне, щоб все було добре, щоб вам вдалося все, що ви хотіли зробити, щоб були живі і здорові і на волі.
Один із хлопців, коли везли тіло, згадав, що говорив з Ромою незадовго до того, як він пішов в 93-ю, коли ще в Києві вони всі воювали. Він сказав Ромі: слухай, ти якийсь такий, що ніби і смерті не боїшся, але ти ж чогось боїшся? Він сказав: так, я боюсь неволі. Це найстрашніше, що може бути.
***
Остання розмова була не голосова, а переписка. Останнє повідомлення якесь таке абсолютно побутове, воно вже не доставлене, 7 червня, а вбили його 8-го десь близько полудня.
Коли хлопці під ранок наступного дня вийшли і сказали, що Рома загинув, то хтось із побратимів чи посестер одразу написав у твіттері. І ясно, що це завірусилось за одну секунду. Видалили одразу цей допис, сказали: ти що, тіла ще навіть не забрали, родичі не знають. Але на ранок, мені здається, я була єдиною людиною, яка не знала про те, що Рома загинув. У мене був такий світлий і дивний стан.
У цей момент мені пише батько Василя і Романа, Тарас: «Ти давно зв’язувалася з Ромою? Давно тобі Рома писав?» Я пишу йому, що пару днів, але коли вони на виході, то перерва може бути до трьох днів, а він казав, що вони на виході. У нас хороші дуже стосунки [з Тарасом], але ми не спілкуємося повсякденно. І мені так щось йокнуло, я пишу: «Тарасе, а чого ти мене питаєш?» Він такий: «Ти тільки не псіхуй, не панікуй, щось пішло по твіттеру, можливо, Рома в полоні». На слові «полон» мене накрило такою чорнотою… Заходить мій чоловік [музикант Владислав Хмарський], який з собакою гуляв, я виходжу, видно, з таким обличчям з цим телефоном, кажу: «Подивись, що Тарас написав». І він починає плакати. На мене піднімає очі і каже: «Свєто, Рома загинув».
***
Десь тиждень минув, поки витягли тіло, поки привезли. Везли по Солом’янській, через Протасів Яр. Друзі Роми створили тут цей мурал з його фразою. Це був останній його допис в фейсбуці, який фейсбук толерантненько видалив і за який потім рік людей банили в усіх соцмережах. І навіть тут якісь диверсанти з того боку, якась бабушка, наприклад, якій хтось дав балончик, намагалися декілька разів замалювати цей напис. Це практично заповіт: «Чим більше росіян ми вб'ємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям».
***
Два-три місяці я адаптол пила кожного дня, воно трохи гасило оцей психоз. Я практикую буддизм, я роблю практики — і це допомагає.
У всіх різне горе. Всі по-різному його переживають. Попри те, що мені до істерики важко було спілкуватися з людьми, напевно, все-таки сама підтримка і постійна присутність людей допомогла мені не кинутись з балкона, умовно кажучи. І тому я думаю, що з людьми в горі постійно має по можливості бути хтось. Близькі, насамперед. Мають бути друзі, мають бути люди…
Я не наклала би на себе руки. Я точно знаю, що цим нічого не вирішується і цим ніщо не завершиться. Це по-перше. А по-друге, в мене є родина. В мене є старший син, в мене є чоловік, собака, я їх всіх безмежно люблю. І я знаю, який це біль — втратити когось найближчого, я не хочу, щоб вони таке переживали.
***
Рома часто мені говорив, що він мене любить. І навіть у заповіті написав те, що має стосуватися мене і того, що я маю зробити. Процитував мій вірш «Чоловіки несуть дерева…» і написав: «Люблю тебе». І смайлик поставив.
Окрім завершення боротьби за Протасів Яр, Рома не заповідав якихось конкретних речей. Ми врешті-решт перемогли, в усіх інстанціях. Тепер буде заказник, буде парк у Протасовому Яру. Ми зробили те, на що у Роми не було часу і ресурсу, але те, що він хотів і любив. Ми зробили фестиваль Протасів Яр пам’яті Романа Ратушного, він тривав усе літо, було вісім подій, як серіал.
Юридичний факультет університету імені Шевченка започаткував стипендію Романа Ратушного. В Історичній правді започатковано конкурс для молодих істориків. Дмитро Лиховій, головний редактор Новинарні, започаткував премію для журналістів, для військових репортерів, як я розумію.
***
Рома опікувався всім Протасовим Яром і наполягав, щоб вулицю Волгоградську декомунізували, деколонізували і переназвали. На цій вулиці жила моя мама, тут досі живе моя двоюрідна сестра. Ну і бачте, сестра народилась і виросла на вулиці Волгоградській, а тепер вона живе на вулиці свого племінника. Я би хотіла, щоб моя дитина була жива… Але була величезна ініціатива людей, навіть петицію створили, і Київрада проголосувала. Люди добилися, що колишня вулиця Волгоградська — тепер вулиця Романа Ратушного.
***
Зараз я переживаю за Василя. Він на Бахмутському напрямку. Ти просто як стиснена пружина 24/7, поки він не повернеться на ротацію, постійно оцей от стиснений стан. Намагаюся себе контролювати і не плодити сутності далі всередині себе, оці всі жахи, ридати, плакати. Але це постійне напруження всередині — його дуже важко розслабити навіть медитаціями, спогляданням, масажами, басейном чи ще чимось. А Василь ще такий, що його треба постійно смикати, типу: «Ти як?» «4.5.0», — написав. Фух, значить живий!
***
У мене вийшла поетична збірка «Мінлива хмарність з проясненнями», яку я присвятила Ромі. Пишу трошечки. Це, правда, дається дуже складно.
Мета, плани, мрії — взагалі це все, ну, окрім глобального бажання перемоги України у війні, в мене зводяться до одного: щоби моя дитина була жива-здорова й вільна. Щоби мій син повернувся з війни і ми могли насолодитися нашим будинком.
Я дуже хочу дітей маленьких. Рома дуже хотів дітей, і він написав про це в заповіті, що єдине, про що він шкодує, що не встиг… Вже не буде в мене Роминих онуків, але, може, Василь з Поліною захочуть. Якщо будуть онучки, я це, напевно, якось легше переживу, ніж би я сама їх народила і це були дочки. Але… Нехай хлопчики теж будуть.
