Про поїздки на нуль, поранення, зйомки весіль військових і фотографію Перемоги — дивіться в сюжеті.

У розмові з Video NV Костянтин Ліберов зауважує, що «бути очима війни — це відповідальність, бо ми несемо відповідальність за те, що ми показуємо і за те, як ми транслюємо, які меседжі ми несемо». Його дружина Влада Ліберова додає: «Якщо ти хочеш показати справжню війну, то ти маєш разом з військовими зайти в якусь дупу, вибачте, будь ласка, і вижити там, і повернутись. Тоді ти зможеш донести максимальний контекст до глядача».

Далі — пряма мова подружжя фотографів.

***

Фото війни замість весільних альбомів

Костянтин Ліберов (К.Л.), фотограф-документаліст: Мене звати Костя Ліберов. Я документальний фотограф з України.

Влада Ліберова (В. Л.), фотограф-документаліст: Мене звати Влада Ліберова і я теж документальний фотограф з України. Ми народилися в Одесі. Наразі живемо в Києві. І ми є подружжя.

К.Л.: Ми знайомі ще з часів університету, по суті з першого курсу, це 2009 рік. Почали зустрічатися ми десь через чотири роки. І ще через три ми одружилися. Наразі ми сім років у шлюбі.

В. Л.: Костя — це той хлопець, який переміг френдзону, якщо що.

К.Л.: Так, ми були друзями. І зараз залишилися друзями.

В. Л.: Фактично так, ми і зараз теж дружимо (посміхається). Але ще й одружилися по фану.

К. Л.: Ми завжди були фотографами. До повномасштабної війни ми займалися в основному [зйомками] весіль, love story. І займалися навчанням у фотографії.

В. Л.: А з початком війни ми зрозуміли, що більше не можемо робити те, що робили раніше, тому що було відчуття, що це нікому не потрібно. Було відчуття, що це якось неправильно — продовжувати знімати кохання, коли в твоїй країні гинуть люди…

В. Л.: 24 лютого 2022 року ми зустріли вдома, і для нас це все було зненацька. Костя розбудив мене десь о 5-й ранку, сказав, що почалася війна, і ми почали збирати речі. Тобто ми планували, що ми поїдемо, ми готувалися поїхати, але щось всередині нас просто не дало нам це зробити, і ми навіть не обговорювали це. Перші декілька тижнів — я думаю, тижні два точно — ми щодня волонтерили. Я розуміла, що у цьому всьому немає місця для нашої фотографії. І просто, щоб якось воно не пішло остаточно від нас, я попросила Костю, поки ми працюємо, поки ми оце їздимо, взяти камеру і просто знімати те, що відбувається навкруги. І так співпало, що в нас була якась задача на одеському залізничному вокзалі, і ми туди приїхали. І якраз був потяг, здається, на захід України, так?

К. Л.: Евакуаційний.

В. Л.: І Костя просто зняв, як прощаються чоловіки-одесити з дітьми, з жінками, зі своїм сім'ями. І такі вийшли справді щемливі кадри.

К. Л.: Це по суті були перші документальні кадри. В момент, коли ми з Владою опублікували ці кадри з вокзалу в Інстаграмі, то побачили, що це має якийсь відгук, що це може бути комусь цікаво. Подивилися на карту бойових дій, подумали, куди ми взагалі можемо доїхати, як ми можемо доїхати. Виявилося, що це Миколаїв.

В.Л.: Я пам’ятаю досі, наскільки це було страшно. Ти заїжджаєш в Миколаїв — і відчуття, що зараз тебе вб’ють. Ну бо йде війна, і ти не знаєш, до чого готуватися. Ми ніколи не бачили ні прильотів, ні працюючої артилерії. Немає розуміння, який звук означає вихід, який звук означає прильот — ти просто всього боїшся.

Робота на фронті

В. Л.: Саме з військовими ми вперше почали працювати влітку, в червні [2022 року]. Це була Карпатська Січ. Вони зараз наші хороші друзі. Це були наші перші фотографії саме з військовими.

К. Л.: Тоді ми вперше в окопчик потрапили. Зараз я вже розумію, що це була якась друга лінія резерву, але в той момент мені здавалося, що це — блін, я на нулі.

В. Л.: Якщо ти хочеш показати справжню війну — не картинку, не ілюстрацію до війни, а справжню війну, — то ти мусиш їхати кудись, де ти 100% будеш наражати себе на небезпеку.

К. Л.: Хоча знову ж таки, ми кажемо нуль, нуль… А штурм з Да Вінчі, де я був, це нуль чи це не нуль?

В. Л.: Да Вінчі - це, мабуть, єдина людина була в світі, кому [довіряєш] абсолютно без хвилювань, без нічого: твій чоловік їде на штурм без зброї - та хай їде.

К. Л.: І ось ми з ним на танку доїжджаємо прямо до позицій, де знаходяться росіяни. Зійшли в окопи, які були тільки щойно-щойно вириті, там ще прямо вода стоїть, сира земля. Я вважаю, це одні з найскладніших умов, в яких я коли-небудь робив фотографії. І це було щось особливе насправді.

В. Л.: 7 березня [2023 року] ми з Да Вінчі мали їхати знімати роботу трофейного Сонцепьоку — всі казали, що це його улюблена «іграшка». Ми зустрілися і мали їхати. Але… Один прильот, другий, третій. Потім все дуже швидко стихає і ми почули крики: «Медика, медика, 300-й! Да Вінчі - 300!» Це був один уламок в шию, і ніхто нічого не зміг зробити. Як це відбулося? Коли почався обстріл, всі кинулися в укриття. Да Вінчі, як завжди, кинувся в укриття останнім, бо він хотів прослідкувати, щоб всі кинулися в укриття. І він просто не встиг… Ми потім знімали поховання і це була окрема історія.

К. Л.: Знаєте, це як ти знімаєш поховання крізь сльози.

В. Л.: Це було дуже важко насправді.

К. Л. Якщо казати про тяжкі моменти зйомки за ці два роки, особисто для мене найтяжче — дізнаватися, що людина, яку ти знімав, фотографував, що потім вона загинула. І бачити свої фотографії потім чорно-білими.

В. Л. Ми з Костею останні часи розділяємося: він їде на піхоту, а я працюю з медевакуаціями. Мій величезний страх — що я працюю з медевакуацією, що викличуть на нього чи його там привезуть. Я дуже всього цього боюся, але… У нас вже якось так — намагаєшся до цього ставитися просто як до роботи, і все.

К. Л.: Зворотна сторона нашої роботи, по суті.

В. Л.: Переконуєш себе, що з нами нічого не станеться.

К. Л.: Але знову ж таки, якщо ти військовий фотограф і ти хочеш знімати війну, ти маєш розуміти, що з тобою щось може статися.

Поранення і небезпека

В. Л. 22 грудня минулого року [2023] ми їхали в бік Авдіївки. Їхали до аеророзвідки і планували з ними попрацювати, але не доїхали, тому що по дорозі почався обстріл. Зліва, спереду, позаду ти просто бачиш спалахи розриву Граду. Дуже гучно, мене оглушило спочатку, а потім я відчула дуже гострий біль. В мене уламок, як ми сміємося, в дупі. Але він не зовсім в дупі, він зайшов в бік мені. Але залишився у м’яких тканинах. Ну, так він так і залишився, його не діставали. Якщо раптом він мені буде заважати — таке можливо, — тоді так, буде необхідна ця операція, і нікуди я не дінуся. Але поки що все нормально. Я вже, бачите, 6 км по лісу походила в повній амуніції з розвідниками, тому вже все нормально. Вже я ходжу, тому нічого такого.

Читайте також:

«Сьогодні в нас у всіх День народження». Відома фотографка Влада Ліберова отримала поранення на фронті

К. Л.: З приводу моєї крайньої поїздки, де ми працювали — фронтлайн Куп’янська. По суті, ми маємо розуміти, що це не якийсь там виняток з правила, де прямо супер небезпечно, щось відбувається. Так зараз відбувається на всій лінії зіткнення: ти напівзігнутий живеш в маленькій піщаній норі. І щоб ви розуміли, не всі, хто був зі мною на тому БТРі, змогли дійти до позицій. Бо дві людини «затрьохсотилися», вони отримали поранення ще навіть не дійшовши до цих своїх позицій. Знову ж таки, як були зняті ці нічні фотографії. Я також не до кінця сам розумію, як мені так пощастило і вистачило, скажімо, навичок. Бо ніч, абсолютна ніч, все рухається, ліхтарик не можна, але якимось чином мені вдалося — та й Влада так сказала — вдалося передати ту напругу, яка відбувалася під час цієї евакуації. Але знову ж таки, я хочу зробити наголос: це я був там один день і розказую в усіх барвах, а наші військові так живуть.

К. Л. Якщо казати про важливу місію, яку ми виконуємо — відчуваю себе якимось містком, який з'єднує цивільне життя і військове життя. Це зараз два абсолютно різні світи, які ідуть якось, знаєте, по дотичній.

В. Л. Так, і я скажу як людина більш практична: збори. Ми регулярно їх робимо, регулярно їх закриваємо, і для мене це теж дуже таке важливе підтвердження того, що наша робота сьогодні необхідна. Тому будемо продовжувати, бо якщо ми робимо цю краплю, хтось ще робить цю краплю, так ми колись і переможемо.

Весілля військових і майбутнє фото перемоги

В. Л.: У якийсь момент ми зрозуміли, що війна триває і люди продовжують закохуватися, продовжують одружуватися. Ми написали в своєму Інстаграмі, що якщо ви військові і ви одружуєтеся, напишіть нам і ми безкоштовно відзнімемо ваше весілля.

К. Л. Насправді я дуже радий, коли є можливість подивитися на щось хороше, на якесь світло.

В. Л.: У нас був момент, коли ми 2,5 місяці працювали без вихідних. Тобто два з половиною місяці ми щодня десь працювали з військовими. Це було дуже важко. Зараз, мабуть, відпочиваємо трохи більше, ніж раніше. Приїжджаємо в Київ, чухаємо нашого чіхуахуа.

К: Л.: І нічого просто не робимо насправді. Граємо в плейстейшн. Ми цього року купили собі плейстешн на Новий рік.

В. Л.: Гуляємо, намагаємося, щоб ці періоди не затягувалися більше, ніж на тиждень, тому що потім важче набагато повертатись до роботи. Найбільше зараз мріємо про перемогу. Це єдине, про що взагалі можливо мріяти сьогодні.

К. Л.: Плануємо фотографію Перемоги. Плануємо, де це буде. Обов’язково ми познімаємо в Києві. Обов’язково познімаємо в Харкові. Обов’язково познімаємо десь на Донеччині в Краматорську. Це будуть класні кадри.

В. Л.: Звісно. Нам вже цей тізер перемоги вдалося відчути, коли звільняли Херсон, Херсонщину — оце відчуття такого просто абсолютно безтурботного, якогось ейфоричного свята. Я зараз кажу, в мене аж мурашки по шкірі. Дуже хочеться, щоб швидше все це сталося, але при цьому є розуміння, що станеться тоді, коли станеться. Тому що все це життя наших хлопців, наших дівчат, яким вистачило сміливості піти й захищати нас.