«Навіть не могла обійняти дитину». Дружина полеглого льотчика розповіла про те, як пережила втрату та знайшла сили жити далі
Світлана та Віктор Пенькові були щасливим подружжям. Разом вели активний спосіб життя та виховували дітей. Так було до повномасштабного вторгнення.
Віктор виріс у багатодітній родині. Чоловіку довелося рано подорослішати, адже у 10 років він втратив батька. Саме тоді Пеньковий пообіцяв собі стати льотчиком.
Віктор присвятив авіації 23 роки, тому з перших хвилин повномасштабного вторгнення чоловік захищав Україну. Під час виконання одного з бойових завдань Віктор загинув.
«Віктор був чудовою людиною з величезним потенціалом та жагою до життя. Тож коли я отримала новину про його загибель, я відмовлялася вірити в це. Постійно боролася із собою і повторювала: «Поки не побачу на власні очі, не зможу прийняти його смерть».
Після втрати чоловіка я почувалася загубленою, безнадійною, а все навкруги не мало сенсу. І тоді я згадала слова Віктора. Коли він уже був на фронті, то сказав мені: «Я воюю не тому, що я ненавиджу ворогів, а тому, що я сильно люблю вас». Ці слова глибоко поселилися в моєму серці й допомогли мені усвідомити, що в основі всього має лежати любов", — розповіла Світлана про свого чоловіка.
Після загибелі коханого жінка довго не могла прийти до тями. Аби не загубити себе, вона почала виконувати дрібні справи, які допомагали триматися.
«Мій шлях відновлення був непростим. Бували моменти, коли я три дні лежала вдома й навіть не могла обійняти дитину, адже все моє тіло боліло. Попри все я жила далі, щоб не втратити себе і своїх дітей. Я займалася спортом, готувала їжу та робила інші маленькі справи, які приносили мені радість.
Я вирішила дати собі час і відновлюватися поступово. Ми часто вважаємо, що повинні бути сильними, але забуваємо, що бути слабким і дозволити собі це — теж велика сміливість. Із часом я побачила, що навіть у найтемніші часи можна знайти нові шляхи та можливості для життя", — зазначила жінка.
Також Світлані та її дітям допомогу надав Благодійний фонд Діти Героїв. Доньку жінки відправили на відпочинок у табір, а Світлану вислухали та підтримали.
«Допомоги потребують не лише діти, а й мами. Я побачила, що багато жінок звинувачують себе і накладають на себе численні заборони. Пройшовши складний шлях трансформації самостійно, я вирішила допомагати іншим. Через рік після втрати чоловіка я заснувала громадську організацію «Відроджена», яка займається підтримкою родин полеглих Героїв, та почала писати книгу.
Спочатку я не могла писати, бо рана від втрати була ще свіжою і мої емоції зашкалювали. Але мені вдалося опанувати себе. Написання книги допомогло мені відновити пам’ять про давно забуті моменти. Я згадала деталі про наше знайомство, про те, як ми будували наше життя разом. Найважчим був останній розділ, адже тоді я зіштовхнулася з найбільшим горем у своєму житті. Але мені вдалося закінчити й за дев’ять місяців на світ з’явилася книга «Український колібрі», присвячена моєму коханому Віктору", — розповіла Світлана.
