Як архітектор із Нідерландів створює стратегії для повоєнної відбудови українських міст та чому мріє придбати квартиру в Харкові
Нідерландський архітектор Фулко Трефферс пояснює, чому Україні потрібно мати план відбудови вже зараз, розповідає про свою роботу в Маріуполі перед його окупацією та ділиться бажанням придбати квартиру в Харкові.
Фулко Трефферс — архітектор і урбаніст із Нідерландів, директор студії 12N Urban Matters. У своїй роботі приділяє увагу таким напрямам, як розвиток міст та створення соціального житла.
В Україні Фулко Трефферс вперше побував у 2015 році, після анексії Криму та початку війни на сході країни. У 2022 році, після початку війни повномасштабної, став співзасновником міської коаліції за Україну Ro3kvit, яка займається розробленням методик для відбудови міських і сільських середовищ та інфраструктури України.
Репортерка NV Саша Горчинська зустрілася з Фулко Трефферсом у Львові під час ідеатону Unlock Ukraine — заходу, на якому представники організацій громадянського суспільства ділилися ідеями та розробляли нові підходи щодо відбудови України після війни. Організатори ідеатону — Міжнародний фонд Відродження, Prague Civil Society Centre і Львівський медіафорум.
В інтерв'ю Фулко Трефферс розповідає про те, як працював над стратегією розбудови Маріуполя до його окупації, чому мріє купити житло у Харкові та що найбільше приваблює його в українцях.
— Ваш перший візит в Україну відбувся у 2015 році. Розкажіть, чому вирішили почати працювати тут?
— Платформа культурних ініціатив Ізоляція запросила мене приїхати в Україну, щоб поміркувати про Маріуполь — вони тоді робили проєкт, присвячений цьому місту. Тож я був запрошений попрацювати над стратегією для розвитку Маріуполя, і так закохався в Україну. Не лише в Маріуполь, ймовірно, оскільки, це було дуже депресивне місто на той момент. Для мене було очевидним, що я можу щось зробити тут — щось важливіше ніж те, що роблю в Нідерландах.
Після цього я працював у Житомирі, Івано-Франківську, Києві, Харкові, у Соледарі, Запоріжжі, а також у менших населених пунктах поряд з Краматорськом, зробив кілька проєктів у Сєвєродонецьку. Таким чином, крок за кроком я почав розуміти контекст в Україні.
Ось перший момент, який мене дуже вразив: це не просто красива країна. Так, тут гарно, але головне в Україні — люди. Вони роблять щось дивовижне, вони мають енергію великої відповідальності. Головним чином, це молоді люди, але не тільки.
— Розкажіть про команду, яка створює платформу Ro3kvit — хто ці люди, що їх об'єднує і чому вони до цього долучилися?
— У нас величезна команда, більше 80 осіб, з якої понад 50% — це українці. Вони краще знають, що потрібно Україні. Загалом у нашій команді: дослідники, дизайнери, розробники політик, дехто має великий досвід, є ті, хто щойно закінчили університет, або навіть ще отримують ступінь магістра — вони світлі уми, які знають, що можуть зробити.
Завдяки деяким із найактивніших іноземних партнерів, у нас є сильні групи людей у Нідерландах, США, Швейцарії, все більше людей долучається з Польщі. Також намагаємося знайти більше охочих у країнах Балтії, тому що я думаю, що навчання там дещо відрізняється від навчання в Нідерландах чи Англії. Ми намагаємося змішувати групи людей, щоб це був хороший баланс за віком, статтю, також за мовами — українська та інші. До проєктів долучаються люди, які знають те чи інше місто зсередини, є активними громадянами, адже саме так можна зрозуміти, що саме слід змінити, над чим варто попрацювати.
— Тоді, у 2015-му, коли розпочали роботу над стратегією для Маріуполя, чи думали тоді, що в майбутньому місто може бути окупованим Росією?
— Ні, я ніколи не думав, що може статися це вторгнення. Я сподівався, що якось вирішиться — і війна на Донбасі, і [анексія] в Криму, або, принаймні, ситуація може бути стабілізована, наскільки це можливо.
Мені здається, ніхто насправді не очікував, що це станеться. Хоча були певні ознаки, але я їх ігнорував. Я не міг вірити. Моя уява просто не могла це витримати. Я кричав і плакав, коли мені довелося залишити країну 22 лютого 2022 року. Тоді я отримав повідомлення від нідерландської влади: «Тобі треба їхати». Я відповів їм: «Тут нічого не відбувається. Усі щасливі». Тож, мабуть, ніхто не очікував цього. А ви очікували?
— Я думаю, для Росії це було логічним кроком, адже для них окупація Маріуполя — це про вихід до моря, а також про можливість забрати у нас контроль над важливою для нас промисловою інфраструктурою.
— Я був у Маріуполі ще раз у 2021 році, тоді люди показували мені місто і зміни в ньому. Звісно, я чув розповіді про фестивалі, про парки, про зміни в довкіллі, і був дуже вражений тим, скільки всього відбулося у проміжку між 2015 і 2021 роками.
Так, Росія зі своєю зверхньою ідеологією, звісно, бачила, що Україна рухається в зовсім іншому напрямку. Вони бачили, це було правдою. Маріуполь змінився, Київ змінився, все змінилося, Харків зазнав багато змін, і ці зміни відбувалися віддалено від російської ідентичності або контексту.
— В Україні досі триває війна, ворог щоденно обстрілює наші міста і села. Ми з вами зараз у Львові, й цієї ночі Росія здійснила атаку на місто дронами Shahed. Чи в цих умовах, коли кожного дня є ризики нових руйнувань інфраструктури, й справді доречно говорити про повоєнну відбудову? Чи зараз — уже час для такої дискусії?
— Процес будівництва і міське планування завжди потребують роботи на кілька років. Це вимагає деяких досліджень, проєктування, прийняття рішень, підготовки до будівництва, деякі речі в законодавстві потрібно змінювати, або, можливо, вдосконалювати деякі аспекти знань про сталість, чи допрацьовувати дозвільні документи. Інакше це займе навіть більше часу.
Коли українська армія звільнить [окуповані] українські території, люди захочуть повернутися додому. Проте мине близько трьох років, перш ніж їхні будинки будуть відновлені. Тож якщо ми можемо підготувати щось уже зараз, чому би це не зробити. Бо якщо не бути до цього готовими, буде хаос. Тож готуватися — надважливо. Це потрібно для розбудови стабільної України в майбутньому.
— Президент України також уже зараз говорить про повоєнну відбудову України, а План відбудови України закріплений на державному рівні. Хоч я чула неоднозначні відгуки щодо цього: мовляв, зараз найважливіше — перемогти, а відновлення — це вже потім.
— Головний пріоритет — перемогти в цій війни, безумовно. Я не можу приєднатися до армії. Можливо, я б міг, але, найімовірніше, загинув би занадто швидко. Тому що мої навички недостатні, тому що я вже недостатньо молодий для цього. Але розроблення стратегій для повоєнної відбудови — те, що я можу зробити для України вже зараз.
Раптом багато людей з Маріуполя [після деокупації] захочуть повернутися назад у своє рідне місто — ця стратегія дає їм надію. Такі плани породжують у людей певні відчуття: мовляв, це про місто, до якого я належу, і воно буде таким, як я хочу, зокрема й завдяки моїй допомозі, й я повернуся назад. Це також і про турботу про них, про мешканців, які були змушені виїхати, але хотіли би повернутися, коли буде можливість.
— За рахунок чого передбачене фінансування для втілення таких стратегій у життя, коли це стане можливо?
— Щодо моєї роботи в Україні, то багато речей зараз робляться добровільно, поки що в мене немає фінансування. У держави, в української влади також немає грошей на фінансування таких проєктів. Тож ми будемо шукати кошти через міжнародні фонди, які підтримують нас, як організацію, в розвитку.
— Перед початком повномасштабної війни ви хотіли купити будинок у Харкові — чому саме там? І чи ще не відійшли від цієї ідеї?
— Так, у Харкові я навіть уже обрав конкретний будинок. Я був там. Я сидів зі своєю дружиною, яка теж з Нідерландів — перед тим ми гуляли, розглядали шість квартир, і зупинилися на одній з них.
Це був лютий 2022-го, і всі обговорювали: «Щось відбувається, щось має статися, станеться воно чи ні?». Тому вирішили нічого не купувати відразу — я сказав, ок, зараз ми цього не робимо, повернуся сюди за місяць, тоді все уточню і підпишу документи…
Я вибрав Харків тому, що він відомий завдяки Харківській школі архітектури. А це — про довгострокові стосунки. Зараз ХША — у Львові, в евакуації. Що ж до платформи Ro3kvit, то зараз ми відкриваємо офіс у Києві, й звідти я зможу їздити в інші міста і локації, які мені потрібно відвідати. Можливо, знову орендую для себе квартиру в Україні.
— Якою для вас є нинішня українська архітектура загалом? Як на мене, забудова у наших містах — дуже хаотична та різноманітна. Зазвичай ніхто не дотримується єдиного архітектурного ансамблю, й на одній вулиці, в одному кварталі можуть уживатися поряд як радянські будівлі, так і пострадянська забудова, сучасні скляні висотки, і все інше…
— Мені подобається хаотичний стиль. Мені подобається, що не все є ідеальним. Люди не ідеальні. Моє праве плече нижче від лівого, і це нормально. Я думаю, що українська архітектура має свій характер.
Проте існує багато місць, які не є комфортними для життя, не є інклюзивними. Є багато місць, дивлячись на які, я думаю: «Це можна зробити набагато краще». Особливо якщо це про громадський простір або про фасади будівель.
Я вважаю, що українське суспільство, не лише уряд, але загалом суспільство, повинно краще дбати про свою спадщину, про стале майбутнє будівель. Це є колективною справою. Кожен повинен постійно щось робити: хтось може змінювати закони, інші — забезпечувати фінансування для цього, хтось має знати, як будувати, інші — як відновлювати. У цьому багато можливостей, але зараз для мене це інколи дуже дивно, як можуть зневажати культурно-історичну спадщину.
Загалом же для такої сфери як урбаністика дуже не вистачає можливості здобути професійну освіту. Тому ці можливості потрібно створювати, і на цьому ми акцентуємо увагу — і в межах діяльності Ro3kvit, й у співпраці з ХША зокрема.
— Ви почали працювати з Україною, коли почалася війна на сході країни. Але чимало людей за кордоном, здається, насправді помітили війну в Україні лише після повномасштабного вторгнення. За вашими спостереженнями, наскільки жвавою за кордоном була дискусія про війну в Україні між 2014-м і 2022-м роками?
— Ви праві, дискусії як такої практично не було. Якщо ми говоримо про Нідерланди, то люди там бачать Україну переважно у новинах: так, там показують зруйновані будинки, але вони й гадки не мають, як це насправді виглядає, а також не знають, як усе це виглядало колись, до руйнувань. У них немає уявлення [про те, якою є Україна насправді]. Часто їхнє уявлення може стосуватися того, яким колись був Радянський Союз.
Я багато виступаю, роблю різні презентації у Європі, щоб розповісти, якою була Україна до повномасштабного вторгнення і якою вона є зараз. Україна — дуже велика, тому нелегко отримувати інформацію, лише подорожуючи самому, плюс є також мовний бар'єр. Тому інформацію потрібно отримувати і з інших джерел.
Немає легких книг про українську архітектуру, немає книг про міське планування. Тому цікавість людей до України потребує задоволення через виступи, презентації — я роблю багато, щоб зберегти цей інтерес.
До прикладу, так само люди практично не знають нічого про Білорусь, або про Румунію, на жаль.
В Україні є багато того, що можна полюбити, і багато того, що можна побачити. І тепер люди бачать все це крізь призму війни. Бачать, як Україна впоралася з цим, як намагається змінити різні системи, як відважно стоїть проти російської агресії. Насправді ж Європа і досі має цікавість до України — навіть зараз, через півтора року повномасштабної війни.
— До 2014 року Україну за кордоном знали переважно завдяки братам Кличкам, Євробаченню, можливо, борщу, різним стереотипам або «штампам».
— Для іноземців, які приїжджали в Україну, інтерес становили переважно Київ і Одеса, можливо, трохи Львів, але ніхто не їздив, наприклад, до Маріуполя, бо це промислове місто, промисловий регіон в цілому, і туди було досить важко потрапити. Загалом це займало десь 24 години їзди, проте можна було просто перетнути кордон, де ніхто взагалі не ставив ніяких запитань і просто поставить печатку в паспорт, сісти на поїзд і все.
Мені постійно доводиться пояснювати людям, що так, на Україну були атаки, але українці завжди знаходять спосіб [із цим впоратися], це настільки потужна енергія — це не «режим виживання», а щось значно більше.
