Ще до початку великої війни у мене було багато можливостей емігрувати — і в США, і в Ізраїль. І я ніколи не хотів цього робити, бо був впевнений: моє місце — в Одесі.

Мені 63 роки, і я можу виїжджати з країни — головним чином для того, щоб побачитися з доньками. Одна донька мешкає у Токіо разом із моєю онукою, друга — у Берліні, третя — у Тбілісі, четверта — зі мною. Зараз я знаходжусь у Берліні, де кожен день зустрічаю багато українців. Частіше за все вони першими починають розмову, бо впізнають мене. І частіше за все це одесити.

Звісно, у кожного емігранта — своя історія. Хтось виїхав ще до початку війни, хтось рятував себе та свою сім'ю, коли розпочалися бойові дії. Але в українців за кордоном існують певні спільні риси — саме про них я і хотів би поміркувати.

Деякі вже встигли адаптуватися та навіть інтегруватись у місцеве суспільство, але таких, на мій погляд, — меншість. Більшість же просто перебуває у різних країнах, сприймаючи їх як тимчасове місце для життя. Жаліються на місцевих жителів, місцеві продукти та кухню, іноді - на місцевих політиків. Інші країни та їх мешканці виявилися не такими, як очікувалось. Німці - занадто жадібні, іспанці - безладні, поляки — недостатньо доброзичливі тощо. От якщо можна було б зміксувати найкращі риси різних країн — іспанський клімат, італійську кухню, німецьку точність і польські ціни — вийшло б ідеальне місце для життя. Але, на жаль, ідеал недосяжний. Ти маєш пристосовуватись до того, що є навколо. Або шукати гарної долі в іншій країні.

У мене немає відчуття, що у багатьох українців вийшло пристосуватися до життя за кордоном

У мене немає відчуття, що у багатьох українців вийшло пристосуватися до життя за кордоном. Так, вони знайшли там хліб та дах над головою, але не більше. До речі, і в Україні не так вже багато людей, які зуміли знайти себе і своє місце у житті. Тож справа, мабуть, не лише у складнощах еміграції. Що мене здивувало (у хорошому сенсі) — те, що наші співвітчизники дуже старанно дотримуються правил життя в інших країнах. Їздять за правилами, за правилами переходять дорогу, не лізуть без черги, у більшості своїй не намагаються обдурити державу. Мабуть, за кордоном просто повітря якесь інше — впливає на поведінку.

Коли українці за кордоном звертаються до мене, вони починають розмову з однієї з двох тем: їжа та Одеса. «Як зараз в Одесі?» — питають мене. «Складно, але добре», — відповідаю я зазвичай. Потім мені жаліються на місцеву кухню, а після цього діляться назвами тутешніх закладів, де гарантовано смачно. Тож мої ресторанні маршрути за кордоном формують не довідники й не ресторанні критики, а співвітчизники.

Читайте також:

Олена Любченко

Українці зависли в очікуванні. Як вийти з цього стану

Спілкуючись з українцями за кордоном, я чую безліч приголомшливих історій. Про те, як люди залишали свій дім буквально під кулями. Як виїжджали з країни лише з паспортом, зубною щіткою та котом у переносці. Про те, як підтримували одне одного у складних ситуаціях, яких вистачало на шляху. І, звісно, про підтримку з боку звичайних людей, яких вони зустрічали у різних країнах. А також про тата, який вперше побачив свою новонароджену доньку по відеозв'язку (про бабусь та дідусів таких історій, звісно, набагато більше).

Українцям, яких зустрічаю в інших країнах, намагаюсь не лізти в душу. Але всім ставлю одне й те ж запитання: чи збираються вони повертатися до України. «Так, коли закінчиться війна, ми приїдемо». Але назавжди чи на деякий час — ніхто поки що із впевненістю сказати не може.

Де б не опинились українці, вони залишаються українцями, не втрачаючи своєї стійкості, енергійності, працьовитості, трохи скептичного, але при цьому іронічного погляду на життя. Одесити залишаються одеситами, кияни — киянами, харків'яни — харків'янами. З одного боку, це заважає інтегруватися у нове суспільство, а з іншого — дозволяє зберегти свою ідентичність і не розірвати той ланцюжок, який з'єднує кожного з Україною.

Текст публікується з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут