Ми постійно судимо інших по собі. Блог письменниці

10 квітня 2017, 18:49
Данці ніколи не поспівчувають жителям Сомалі, бездітна жінка – мотроні з п'ятьма дітьми, ситий – голодному, зрячий – сліпому

- А от я б так не сказала і так низько не впала би. І ні за що б не взула подібні старечі туфлі. І не погодилася б жити з таким виродком, переїжджаючи з ним у тьмутаракань.

Відео дня

Пам'ятаю, лежала я в лікарні, і ніяк не видужувала. Температура лізла з вух, але щоранку я все одно підскакувала, пудрила обличчя і летіла по сходинках з п'ятого поверху. Санітарка, що штовхає перед собою візок з лікарняною бурдою, хапалася за серце: «Божевільна! Ти ж вся порізана». Але я, притримуючи рукою шви, вже годувала госпітальних собак і збирала насіння сальвії. А сусідка по палаті після дріб'язкової операції стогнала з ранку до вечора і чекала чоловіка, щоб той годував її з ложки і допоміг надіти труси. Я її засуджувала. Сміялася і нічого не хотіла знати про низький больовий поріг.

Мій друг десять років не спілкувався з мамою. Не приїжджав, не дзвонив, не писав записок своїми смішними літерами-комашками. Багато хто його засуджував: «Як ти можеш! Це ж мати! Потім будеш лікті кусати». Тільки я пам'ятаю, як вона лупила його дерев'яною качалкою по голові за будь-яку провину. І як йому періодично накладали шви, а він, як папуга, охоче пояснював, що впав у каналізаційний люк. Падав він у нього десять разів. У сімнадцять років вперше зупинив її, коли занесла безжалісну руку, і вона страшно закричала: «Ти мені більше не син». Він поїхав в чому був, а потім не раз поблажливо слухав, як дівчата, які виросли в тепличних умовах, спали на перинах і снідали круасанами з кактусовим мармеладом, співали йому про синівський борг і милосердя.

Ми не можемо відчути чужий зубний біль, прожити сусідське дитинство і подолати чужий кілометраж

Якось до нас прийшли гості. Скромні інтелігентні люди з хлопчиком років семи. Дитина сиділа тихо, затуливши руками зчесані об асфальт коліна, і мляво копирсалась в котлеті і картоплі-пюре. А коли заварили чай і поставили вазу з цукерками, підстрибнула, наче каучуковий м'яч, і стала набивати «Червоним маком» свої кишені. Я розчавила його поглядом, немов таргана, а його мама зніяковіло нахилилася до моєї:

- Не можу відучити від цієї жлобської звички. Все запасається. Вдома у нас не буває шоколадних цукерок. Тут хоч би на гречку та олію вистачило.

Ми не можемо відчути чужий зубний біль, прожити сусідське дитинство і подолати чужий кілометраж. Зрозуміти китайця, який вважає за образу, коли маленький носик чайника дивиться в його груди, чи англійця, який обурюється в цирюльні через те, що провід електромашинки торкнувся його випещеної північної щоки. Комусь постійно жарко, а комусь холодно. Хтось любить кататися на чортовому колесі, а інший не може поворухнутися вже на висоті три метри. Одні читають детективи, а другі – «Дао де цзин». Данці ніколи не поспівчувають жителям Сомалі, бездітна жінка – мотроні з п'ятьма дітьми, ситий – голодному, а зрячий – сліпому. У нас є тільки власний досвід, власне світовідчуття і вузька точка зору. І було б шляхетніше залишати її все ж таки при собі.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Текст публікується з дозволу автора

Оригінал

Більше блогів тут

Показати ще новини
Радіо NV
X