Ідеальне життя ідеальних віртуальних людей

25 січня 2017, 18:49
Бездоганні профілі з Фейсбуку можуть спровокувати чорну заздрість або стати мотиватором — обирати вам

Як же нестерпно важко стало жити в сучасному світі. В епоху інстаграмних фільтрів та ідеальних фейсбучних акаунтів відчувати себе повноцінною людиною, а не нікчемним лузером з кожним днем стає дедалі складніше.

Відео дня

Мій ранок починається майже так само, як у більшості молодих і амбіційних жителів мегаполісу. Спочатку я вимикаю на телефоні будильник, потім напівсонна перевіряю електронну пошту, далі відповідаю на повідомлення в месенджері, після цього одразу відкриваю стрічку новин Фейсбук. Що сталося у світі моїх віртуальних друзів за той час, поки я спала? За ці десять годин 60% моїх друзів встигли опинитися в Тайланді, на казкових пляжах Балі чи десь посеред чайних плантацій Шрі-Ланки. Кожний третій пост в моїй стрічці новин повідомляє, що ті щасливі люди сидять зараз десь під пальмами, п’ють замість кави молоко зі свіжозрубаного кокоса і втомленим від сонця поглядом спостерігають, як хвилі якогось із океанів омивають узбережжя. Ще моя стрічка новин каже, що он хтось запустив свій власний проект і, до речі, дуже успішно. Той одружився, той народив красиву дитину, а той отримав престижну премію за великі досягнення.

Я закриваю Фейсбук, іду в душ і думаю про те, що знову відчуваю себе нереалізованою. Я досі не написала ідеальний сцеанарій, за яким зняли б оскароносний фільм, я так і не видала власну книгу, не купила квартиру і не заробила навіть на половину автомобіля. За 365 днів побувала лише в Норвегії і бачила тільки фьорди. Ще погуляла трохи Гданськом в Польщі, але це не враховувається, бо я ж планувала злітати в Нью-Йорк, а по дорозі назад нарешті потрапити в парижський Лувр. Цілий рік я багато працювала, їздила хіба що у відрядження і не зробила нічого для того, аби пишатися собою. За моїм вікном не Атлантичний океан, а звичайнісінька київська зима, і все, на що мені вистачає сили, це опустити руки і довго жаліти себе, безталанну.

Варячи каву, я зупиняюся в безмежному потоці думок усього на хвилинку і розумію, що не належу собі. Тисячі моїх віртуальних друзів в соцмережах уже давно диктують мені правила життя і задають ритм. Раптом я згадала себе декілька років тому. Ким я була? Я була нікому не цікавою дівчинкою, частиною сірої маси, без чітких цілей і конкретних планів на життя. В моєму закордонному паспорті не було ні Шенгену, ні, тим паче, американської візи. Мої фото не збирали навіть з десяток лайків, а подорожі, хороше життя, перспективна робота настільки не про мене, що все, що мені тоді залишалося — нарікати на долю. Все, що я бачила навколо, було суцільною зрадою без натяку на хоч якусь перемогу.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Я пам’ятаю, як в той непростий для себе час натрапила на ідеальний профіль ідеального життя молодої дівчини, своєї однолітки. Спостерігати за нею стало моїм хоббі: ось вона в чудовій сукні на своїй чудовій роботі, ось вона подорожує В'єтнамом, а ось задивляється на хмарочоси Сінгапуру. Вона постила ідеальні фото з усіх куточків світу, читала розумні книги англійською і судячи з того, що кожне її селфі збирало по декілька сотень лайків, мала багато друзів. Її любили. Її життям захоплюювалися. Чи заздрила я? Так, я заздрила. Заздрила тому, що хтось може ось так цікаво і впевненно крокувати світом, а я чомусь не могла.

«Стоп! — подумала тоді я. А що мені заважає спробувати змінити своє життя? Що заважає щодня намагатися бути кращою версією себе ж?» Зрештою, якщо розібратися, то окрім лінощів, абсолютно нічого. Я живу в світі можливостей, у світі, де, якщо дуже довго стукати, тобі врешті-решт відчинять.

Від часу отаких моїх думок минуло декілька років. І мушу зізнатися, життя своє я таки перевернула з ніг на голову. Про ідеальні акаунти тієї дівчини, як і про неї саму, я вже й думати забула, мені б зі своїми тисячами віртуальних друзів розібратися. Згадала про неї сьогодні, коли вирішила написати цю статтю. Зайшла на її сторінку в Фейсбуці і зловила себе на думці, що моє теперішнє життя, до речі, нічим не гірше за її, як мені тоді здавалося, ідеальне. І це сталося лише тому, що я сама так захотіла.

Ідеальні профілі віртуальних друзів ніколи і нікуди не дінуться з нашого сучасного життя. Я зрозуміла просту істину: чуже життя може діяти на нас двома способами. І який із цих способів ви оберете, залежить лише від того, яка ви людина. Ви можете без кінця-краю розглядати чиїсь фото з прекрасного і невідомого, але так ніколи і не виїхати не те що за межі країни, але й за межі власного міста. Ви можете нескінченно довго спостерігита за чужими перемогами, але так і не наважитися реалізувати свої давні мрії.

Щодня ідеальні профілі дедалі глибше заганятимуть вас у депресію, порушуватимуть душевний спокій і нав’язуватимуть відчуття власної нікчемності. Але є ще один варіант розвитку подій. Чужий успіх може стати для вас мотивацією рухатися далі у власному напрямку, мріяти і втілювати ці мрії в життя, підкорювати світ, брати від життя найкраще.

Я не вірю в долю, не вірю, що хтось там сидить на небі і в товстий зошит записує невідворотний план нашого життя. Натомість я вірю в те, що неможливого не існує. Вірю, що життя занадто коротке, аби проживати його без любові, в першу чергу до себе. А ще я знаю, що перманенто щасливих людей немає. Бо перебувати постійно в одному стані — це як мінімум ненормально. Знаю, що не буває ідеального життя, бо ніхто з нас ніколи не дізнається, скільки усього залишається поза інстаграмними фільтрами.

А ще я знаю, що ми лишень люди, і хоч і не можемо завжди бути абсолютно щасливими, зате можемо кожного дня робити щасливими інших, прагнути цього щастя для себе, рухатися в його напрямку, і, врешті-решт, дозволяти собі його стільки, скільки хочемо.

Показати ще новини
Радіо NV
X