У «режимі бога». Рецензія на фільм Джон Уік 3

Режисер франшизи Чад Стахельски щосили намагається спростувати стародавнього грека Геракліта, котрий стверджував, що в одну річку не ввійдеш двічі. Але оскільки весь режисерський досвід Чаду вміщається якраз до загального хронометражу трилогії про Джона Уіка, філософ з Еллади цей раунд впевнено виграє.

Суперкіллер Джон Уік після порушення кодексу таємої гільдії ассасинів дістає статус ізгоя — екском’юнікадо. За його голову призначено ціну $14 млн, і армія найжорстокіших професійних убивць з усього світу розпочинає на нього полювання.

Після трьох серій про пригоди любителя собак, уважний глядач неодмінно відзначить, що ассасини з таємної гільдії настільки круті і згуртовані, що вбивають тільки один одного. От серйозно, хтось за шість годин франшизи бачив, щоб кілери виконували замовлення на стороннього персонажа? На якогось політика, олігарха, кримінального авторитета? Ні?! Отож.

У 2014 році першим Джоном Уіком творчий колектив під керівництвом Стахельски створив оригінальний, подекуди екстравагантний світ, у якому жив і орудував головний герой у виконанні на той момент п’ятдесятирічного Кіану Рівза. Вдалий кастинг, цікава історія і нетривіальна подача закохали в Джона Уіка всю планету настільки, що у світовому прокаті фільм окупився більш ніж у чотири рази (збори близько $90 млн проти $20 млн вкладень).

У 2017 році бюджет сиквела зріс удвічі, що дало можливість розширити всесвіт за рахунок нових локацій і персонажів. Хоча від деяких сценарних ходів і набрання сили невразливості Джона Уіка вже тоді всередині починало поколювати, дуже якісна операторська робота Дана Лаустсена і саундтрек з квазікласичної музики стирали шорсткості і змушували прощати стрічці ці «збиті коліна», як символ дорослішання і пізнання навколишньої дійсності. Глядачі напробачали тоді на $171,5 млн (знову більше чотирьох бюджетів).

Але в третій частині під пафосним підзаголовком Парабелум («Готуйся до війни!») режисер на пару зі сценаристом, відштовхнувшись від бортика зі вступними титрами, стрімко спливають за буйки здорового глузду: коли Джон Уік крокує хронометражем у читерському God Mode («Режимі бога»), коли кожен антагоністу ассасин, коли в сюжетному melting pot варяться десятки другорядних персонажів, коли затягнуті файтинги не впливають на розвиток історії. Ранній Уік-Рівз підкуповував своєю людяністю. У нього була зрозуміла мотивація, він страждав від внутрішнього болю, був схильний до вогнепальних і ножових поранень. Уік у версії 2019 року схожий на Мачете. А Мачете, як ми пам’ятаємо, не есемесить. Мачете вбиває. Кого і навіщо — неважливо. Коли закони всесвіту, які дбайливо вибудовали в перших двох стрічках, летять в тартарари, стає не до тонкощів внутрішньої мотивації головного героя.

Ложку меду підмішують той таки Дан Лаустсен разом з композиторами Тайлером Бейтсом і Джоелом Дж. Річардом (ближче до фінальної сутички музичний супровід буквально виходить епічністю). Але навіть їхні зусилля навряд чи здатні витягнути третю частину фільму, що скотився до рівня бойовичка-середнячка «усіх вб’ю — один залишуся».

Геракліт виграв цей раунд. Не можна занурити глядача в одну і ту ж історію двічі. А тричі — тим паче. Історія Джона Уіка перетворилася на фарс. Але найсумніше, що третя частина остання тільки станом на сьогодні.

6 з 10

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Більше блогів тут

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.