Раби занадто слухняні. Світлана Алексієвич в інтерв'ю Ніні Хрущовій — про популярність Путіна, Чорнобиль та загрозу створення Біло-Росії

15 січня 2020, 07:57

Відома білоруська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич у своєму найновішому інтерв'ю для Project Syndicate розмірковує про свободу, політичну популярність Путіна і режим Лукашенка.

Публікуємо повний переклад її розмови з журналісткою Ніною Хрущовою:

— Не буду вас питати, що ви думаєте про Путіна. Замість цього хотіла б дізнатися у вас, чому Путін популярний в Росії. Які його якості забезпечують цю популярність?

Відео дня

 — Путін намагається «підняти Росію з колін» під своїм оновленим брендом російського націоналізму. У Радянському Союзі людина була другорядною щодо ідеї великої нації. Її життя мало цінувалося поза рамками держави. Особисте життя було маловажливе, порівняно з вищими ідеалами світового комунізму. Радянська людина отримувала стабільність «держави загального благоденства» (проте мізерну) в обмін на відсутність свободи.

Існувала тільки держава, ніяких людей. Люди страждали заради держави і через неї. Була революція, війни, ГУЛАГ, а потім — падіння Радянської імперії; проте, після всіх величезних людських страждань, жоден з цих прикладів не конвертувався у відчуття свободи.

Я пам’ятаю, як в 1990-х ми збиралися на площах пострадянських країн зі слоганами за свободу. Для нас вона була, немов красиві вітрини магазинів на Заході. У людей з’являлися холодильники, мікрохвильовки, машини і так далі — ознаки нового капіталістичного життя. Ніхто не мав ні найменшого уявлення, що таке справжня свобода. Ніхто не знав, що вона складається не тільки в заповненому холодильнику — а вибудовувалася сотнями років, скажімо, в Німеччині або Франції. Свободі потрібні вільні люди, ким ми не є. Ми залишили радянський табір, в якому відбували 75-річний термін, але раб не може миттєво стати вільним, вийшовши за ворота табору, тому що в ньому все ще сидить рабська психологія.

Саме через цю психологію Росія живе з небезпечним міфом національної величі. Жага минулої грандіозності і слави трагічно закінчилася для «Великої Сербії» або ж «Великої Німеччини». Коли комунізм упав, всі бажали швидкого капіталізму, але це так не працює. Тож люди в кінцевому підсумку відчували, ніби у них вкрали їх досягнення радянської епохи. Вони відчували себе втраченими. І коли Путін запропонував оновлену ідею світової переваги Росії, люди радісно пішли за нею.

Велика частина країн колишнього СРСР все ще перебувають на початковому етапі посткомуністичного розвитку, намагаються перейняти капіталізм європейського зразка. Проживши десятиліття в цьому жорстокому світі, люди часто деформовані — налякані, заздрісні або злі.

— А як щодо людей, що народилися після СРСР?

— Звичайно ж, молодь в Росії де-небудь ще) інша. Вони сильніші. Наприклад, Володимир Зеленський, новий президент України, один з тих молодих хлопців, які навіть не очікували опинитися при владі. Але він хотів спробувати, і у нього це вийшло — незважаючи на брак політичного або лідерського досвіду. Це те нове покоління, яке щиро хоче щось зробити для України, щоб розірвати порочне коло рабства — тобто капітуляції перед силою.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Але старше покоління все ще живе з почуттям поразки. Саме тому сьогодні в Росії існує настільки багато ретро-ресторанів в радянській стилістиці, наприклад, Юний піонер або Чебуреки СРСР. З’являються нові пам’ятники царям або Йосипу Сталіну. Це російська каша, заварена Володимиром Путіним.


Грань людяності

Олександр Медведєв / НВ
Фото: Олександр Медведєв / НВ

— Ви прожили в Європі 10 років і звеличували місцеві демократії, незважаючи на їхні недоліки. Однак через десятиліття ви повернулися додому, в Білорусь — чому?

— Мій жанр — документальний наратив, тому мені необхідно жити серед людей, про яких я пишу. Я повинна бути свідком їхньої мови, змін і страху, який вони відчувають. Я повинна знати їхні надії. Я не можу жити десь в комфорті в Європі і писати книги, що турбують людей, як зараз.

П’ять написаних мною книг по суті є одним твором, одним циклом — Червона утопія. Він складається з історій людей, які пройшли крізь кризу радянського життя: У війни не жіноче обличчя (1985) і Останні свідки (1985) охоплюють епоху Другої світової війни; Цинкові хлопчики (1989) оповідають про радянську війну в Афганістані; а Зачаровані смертю (1993) і Чорнобильська молитва (1997) стосуються ядерної катастрофи 1986 року в Радянській Україні. Нарешті, Час секонд-хенд (2013) описує трагедію людей, які намагаються пережити кінець СРСР.

З’являються нові пам’ятники царям або Йосипу Сталіну. Це російська каша, заварена Володимиром Путіним

Я написала ці книги, оскільки бачила недуги радянського життя і хотіла показати, як виглядають люди, що перебувають на межі людського. Однак жодна з моїх книг — отже, і недуги, які вони описують — не закінчена. Ми все ще воюємо: на сході України діють підтримувані РФ сепаратисти; ми продовжуємо долаючи скажений капіталізм, який я описала у Час секонд-хенд; і, повертаючись до Чорнобиля, ми повинні бути в курсі ціни широких кліматичних змін і екологічних загроз, з якими ми стикаємося.

Здається, у вас залишається ще багато незакінчених справ.

— Я відчуваю, що повинна доповнити Час секонд-хенд, приділивши більше уваги державі Путіна і Білорусі за президента Олександра Лукашенка, іншого пострадянського володаря. Раз вже я підняла тему демократії: Лукашенко робить вигляд, ніби мене не існує. Навіть коли я отримала Нобелівську премію, була цілковита тиша. Ймовірно, мене захищає саме ця нагорода — режим не може мене чіпати. Як і раніше існують люди, про яких і для яких я пишу, є фанати. Але вони знають, що білоруське суспільство нічого не вирішує. Вони занадто слухняні — ці раби, яких я описую. Як і в Росії, там всі рішення приймає одна людина.

Нині в Мінську стоїть безперервний шум про потенційні плани Путіна з поглинання Білорусі, що дасть йому можливість залишитися при владі як президент нової країни — Біло-Росії або Росії-Біло (або ж схожого словозлиття) — до 2024 року, коли його офіційний президентський термін в Росії підійде до кінця. Між Лукашенком і Путіним було багато розмов, можливо, що стосуються інтеграції Білорусі в Росію. Досі Лукашенко твердо демонстрував своє небажання бути просто черговим російським губернатором. Але все ще можливий шлях тихої анексії. Тож, хто знає?

Але надія все ще існує. Минулого місяця безліч людей почали протестувати проти об'єднання Білорусі з Росією. Перед цим, у 2017-му, Лукашенко підписав новий закон проти «дармоїдства» — тобто тих, у кого немає офіційної роботи. «Дармоїдами», наприклад, можуть бути письменники або просто пошукачі, яким не пощастило. У будь-якому випадку, білоруси раптово почали тисячами виходити на вулиці. Це було їх відповіддю на принизливу образу з боку держави: люди будуть обкладатися податками за свій спосіб життя! Незабаром після цього з’явилося безліч молодих лідерів, які очолили протест.

Подібна реакція послідувала і на рішення Путіна збільшити пенсійний вік у Росії, щоб наповнити державну казну за рахунок людських накопичень. Очевидно, люди хочуть контролювати власне оточення — свій спосіб життя і навколишній клімат, навіть не обов’язково в екологічному сенсі.


Цивілізація проти самої себе

Олександр Медведєв / НВ
Фото: Олександр Медведєв / НВ

— Давайте поговоримо про Чорнобиль. Це був перший екологічний тривожний дзвінок поточної епохи, який нині був екранізований у новому серіалі від HBO, який отримав премії Еммі та Золотий Глобус.

— Мені сподобався цей серіал, тому що він спонукав молодь до обговорення проблеми Чорнобиля. Також він, судячи з усього, співвідноситься з «екологічною свідомістю», що набирає зараз популярність. Ми бачимо, що природа незадоволена нами, і це набуває планетарного масштабу. Не дарма ж молода шведська активістка Грета Тунберг стала людиною року за версією журналу Time.

— Але я впевнена, що у вас є і зауваження до серіалу.

— Він розповідає історію Чорнобиля в основному як історію радянської системи, яка нехтує людськими життями — мовчазного уряду в кризі, що вбиває людей. Але ця історія багато в чому більша, вона не повинна полягати тільки в засудженні СРСР.

Цивілізація, мабуть, йде самогубним шляхом — шляхом, освітлюваним технологіями, які ми не можемо підкорити; шляхом відродженої гонки ядерних озброєнь і так далі. Ми пробудили демонів, яких, думали, зможемо приручити за допомогою технологій, але виявилися морально до цього не готові. Ми не здатні осмислити ситуацію або зрозуміти, як вижити в ній.

Сучасний прогрес в певному сенсі прийняв форму війни: людство воює з самим собою. Кілька років тому мене запросили до Фукусіми — на місце ядерної катастрофи в Японії, яка сталася в березні 2011 року, — де я побачила те саме, що й у Чорнобилі: людей переселили, проте їм не розповіли правду. Ви не можете наблизитися ближче ніж на 10 кілометрів до Фукусіми. Ми досі не знаємо, що насправді відбувається в місцевих водах. Навіть настільки розвинена країна, як Японія, не може контролювати цих демонів.

Коли 20 років тому вийшла моя книга про Чорнобиль; я, насправді, говорила в Японії з деяким людьми, які працювали на ядерній електростанції. Настрої тоді були такими, що подібні катастрофи можуть відбуватися тільки з «безтурботними росіянами», але з просунутими в технологіях японцями — ніколи. Через десять років стався землетрус, що стало причиною катастрофи на станції Фукусіма, який був всього на бал або два вище значення, яке вирахували топографи; і все перетворилося на купу сміття. Людство може зникнути на наших очах, і не важливо, про яку країну йде мова.

— Що пов’язує вашу книгу і серіал від HBO?

— Ми підписали контракт на скромну суму з творцями Чорнобиля щодо використання мого матеріалу. Коли серіал вийшов і набув настільки велику популярність, стало очевидно, що HBO використовувало мій текст і персонажів, як і працю Володимира Губарєва, який написав про іншого персонажа серіалу, Валерія Легасова. Проте наші імена не вказані в титрах. Я сподіваюся, найближчим часом це виправлять.

Над чим ви зараз працюєте?

— Над двома книгами — про любов і про смерть. Як люди намагаються бути щасливими? У моєму циклі Червона утопія кризові умови є основним тестом на людяність; в любові ним виступають емоції. А в смерті… Що ж, смерть неминуча.

НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію текстів Project Syndicate. Републікування матеріалу заборонене.

Copyright: Project Syndicate, 2020.

Оригінал

Показати ще новини
Радіо NV
X