Сім вечорів у Марокко. П’ять книг на ціле літо
Автори цих книжок розповідають свої історії - про буддизм і поезію, чари екзотичних країн і рідні київські реалії - здалеку і зблизька, але з однаковим успіхом.
І зацікавлення та насолода від цього чтива не зникають до останньої сторінки
Хорхе Луїс Борхес. Сім вечорів. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019
У книжкову серію Writers on Writing, в якій вийшла збірка аргентинського класика, видана за підтримки Українського культурного фонду, увійдуть досі не перекладені українською публіцистичні твори та есеїстика всесвітньо відомих авторів і українських письменників. Зокрема збірка культового класика, перекладена Сергієм Борщевським — це сім лекцій, прочитаних Хорхе Луїсом Борхесом у травні-червні 1977 року в Буенос-Айреському театрі Колізей, незадовго до смерті. Не зважаючи на те, що це були публічні виступи вже сімдесятирічного автора, до того ж практично сліпого, кожна з цих семи лекцій — справжній витвір мистецтва і своєрідний літературний вечір — бенкет уяви, розмаїття тем, глибина думки, безліч цитат і посилань на першоджерела.
Борхес розповідає про Божественну комедію, сни, східні казки, буддизм і поезію, про кабалу і, нарешті, тема останньої лекції - сліпота. І хоч насправді всі теми — умовність, адже всі лекції присвячені книгам і любові до читання, цікаві подробиці додають інтриги. Наприклад, у виступі про фальсифікацію Тисячі й однієї ночі, де є найзнаменитіша казка, відсутня в оригінальних варіантах. «Це історія Аладдіна та чарівної лампи», — уточнює автор. — Вона міститься в перекладі Галлана, і Бертон марно шукав її арабський чи перський текст. Хтось висловив припущення, нібито Галлан сфальшував оповідь. Гадаю, слово «сфальшував» несправедливе та злостиве. Галлан мав таке саме право вигадати казку, що й нічні співрозмовники. Чому б не припустити, що, переклавши стільки казок, він захотів вигадати ще одну й так і вчинив?"
Софія Яблонська. Чар Марока. — К.: Родовід, 2019
Чар Марока — дебютний подорожній роман української мандрівниці, письменниці та фотографки Софії Яблонської, уперше виданий у Львові у 1932 році. Авторка прожила у Марокко чотири місяці, протягом яких досліджувала й описувала арабську Африку. «Усі мої проекти праці, — писала вона Володимиру Винниченку, — яка я склала та задумала в Парижі, розпливлись, розгубились в юрбі арабів — тепер вже більш нічого мене не цікавить як життя туземців».
Також репортаж письменниці глибоко особистісний, оскільки її неупереджений погляд на цю країну позбавлений французького впливу та усталених жанрових традицій екзотичного роману, незважаючи на те, що Софія, до того як вирушити в Марокко, вже кілька років жила в Парижі. Вона описує різні верстви арабського суспільства, їх взаємини між собою та з іноземцями, становище жіноцтва та вільних від європейського протекторату берберських племен. «У дверях з’явився євнух, глянув на каїда, що легко схилив голову йому у відповідь, і в кімнату вбігла гарна Фатма у червоній одежі, крізь яку проглядали молоденькі форми її гнучкого тіла».
Гео Шкурупій. Для друзів поетів сучасників вічності. — К.: Темпора, 2018
Аналізуючи розхристаність «революційного» періоду 1920-х років, в якому Михайль Семенко, як значив тогочасний критик, «орґанізує цілу „футуристичну банду“ з колишнього символіста Олекси Слісаренка, мрійного Миколи Терещенка, молоденького і задерикуватого Гео Шкурупія, „нервово-розпатланого“ Юліана Шпола й кого там іще», навіть не варто зважати на кашу в голові наших літературознавців, оскільки маємо правдиві факти у вигляді хоч би й текстів цієї збірки. «Ознаки національного в мистецтві - ознаки його примітивності», — нагадаємо тогочасне гасло Семенко. Український футуризм — взагалі небезпечний оксюморон. Український? Футуризм? «Ніхто не заперечить, що ми кормимося літературою Москви», — значив Валеріан Поліщук у 1920-му. «Не можна ж було в один віз впрягати «коня і трєпєтную лань — Маяковського і Сєвєряніна», — докоряв Юрій Меженко футуристам ще у 1919-му.
Тож проти кого й чого боролися футуристи? Проти «замикання розвитку культури в рямці провінційних інтересів». Нігілізм-бо з’являється передусім тоді, коли зникають наші божища. «Европеєць / з ніг до голови, / улюбленець / ґранд-дам і панночок — / Ви / часто рвали / аристократичних / пристойностей / пута / і на Хрещатику / розмовляли / з проститутками. / Дотепний богемець, / передовик, / член товариства „Мочиморд“. / Ви тепер / були б опудалом, / як і ми, / для всіх / просвітянських орд!» — писав Гео Шкурупій у «Моїй ораторії» 1930-го року щодо Тараса Шевченка. У цій збірці зібрано його поетичний доробок за 1921—1929 роки. Автор сам зібрав ці вірші, упорядкував, поділив на цикли і прибрав розділові знаки в назві книжки.
Анатолій Макаров. Беды, язвы и пороки старого Киева. — К.: Скай Хорс, 2019
Ця незвичайна книжка — про витоки київського зла, про первісні форми розбою, крадіжки, вимагань, а також про київські типи XIX — початку ХХ століття: босяків, міських божевільних, графоманів, бродячих артистів, бідняків. Серед міських ізгоїв особливу увагу мислячої частини суспільства притягали жебраки і бродяги. Про них писали тоді кращі поети і прозаїки: від Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького до К. Паустовського та Гр. Григор'єва, від І. Ясинського до В. Бібікова і О. Купріна. Знехтуваним і приниженим присвячували нариси А. фон Юнк, П. Должиков, Н. Лєсков.
Гірку долю цих людей пояснювали дисгармонією суспільного ладу і кричущим егоїзмом верхів. У такому підході була своя правда. З іншого боку, позначалися і народницькі настрої прогресивних кіл інтелігенції: в кожному шахраї чи волоцюзі вони бачили лише невинну жертву соціальної несправедливості, ретельно ретушували ті риси морального занепаду в самому народному середовищі, які згодом сповна проявилися у жахіттях трьох революцій та громадянської війни.
Олег Панфилов. Антироссийские истории. — Х.: Фолио, 2019
Вигадувати власну, особисту історію в Росії почали ще за російської монархічної династії Романових, які засновували цензурні комітети і забороняли імпортувати книги іноземних істориків про Росію, в яких була викладена правда. Російська цензура нещадно вирізала не тільки пропозиції і абзаци, але й цілі розділи, часом забороняючи книги повністю. Після перемоги більшовиків в 1917 році історична цензура стала основною для формування нової ідеології, а після зачистки «шкідливих» книжок і журналів, після репресій і депортацій вчених населення радянської імперії знало тільки про ту історію, яку дозволяли викладати в школах і університетах.
У цій книжці автор на численних прикладах показує, як прокремлівські історики за допомогою вигаданої «давнини» досі переконують власне населення і світову громадськість в величності «національної держави».
Слідкуйте за найцікавішими новинами з розділу НВ STYLE в Facebook
