Без образ. Гена Ступницький

2023 рік не давав багато приводів для сміху. Сміялися скоріше всупереч. Що відобразилося і в кінематографі: найкасовіший фільм року — комедія Барбі мала відчутний присмак екзистенційної трагедії. Навіть найкращий жарт звідти був про смерть.

У фільмі Без образ американського єврея українського походження Гени Ступницького ставки менші: героїня Дженніфер Лоуренс всього-на-всього намагається запалити сексуальність старшокласника, аби зберегти дім матері, а натомість відкриває нову сторінку у своєму житті. Але гумор тут, як не дивно, сміливіший і, як наслідок, смішніший та ближчий. Ступницький продовжує відроджувати жанр комедії для дорослих на кшталт Американського пирога чи його ж минулого фільму Хороші хлопці (про шестикласників та екстазі). І, здається, світу зараз не вистачає саме таких дурнуватих фільмів, зроблених талановитими людьми. Екзистенції нам і так вистачає.

Опале листя. Акі Каурісмякі

Ще одна комедія. Тільки цього разу не з відкритою американською усмішкою, а з непроникним фінським обличчям. Взявши шестирічну паузу Акі Каурісмякі повернувся із історією про жінку і чоловіка із самих низів робітничого класу, які прагнуть любові попри обставини. Тобто із фільмом, який міг зняти тільки він (і хіба що Кен Лоуч). І як завжди у Каурісмякі його герої одночасно мізерні і величні, слабкі і сильні. Вони вміють висікати романтику із того мінімуму, який їм даний. Так само і режисер все ще вміє висікати магію із простих історій, помножених на його унікальний стиль.

Коли зло ховається. Деміан Рунья

Кров, тілесність, жорстокість повертаються у кіно. Взагалі горори завжди реагували на реальність чи не найшвидше. У 70-х Техаська різанина бензопилою стала відповіддю на гучні соціальні одкровення: В'єтнам, Вотергейт, перші помітні ознаки несправедливості капіталістичної системи. У 80-х слешер із його правилом незайманої дівчини, яка вижила — на спалах епідемії ВІЧ/СНІДу. 2023 рік був багатим на по-воєнному криваві і дуже виразні горори: нова Пила, Повстання зловісних мерців, Коли зло ховається.

Останній вирізняється на фоні всього, що виходило в жанрі цього року. Історія про одержимість демонами бере аргентинською специфікою, майстерністю, яка підсвітила шокуючі моменти фільму, та сміливими кроками щодо удосконалення цього піджанру горору. Та найголовніше тут висновки: називайте це долею чи ні, але люди виявляються занадто слабкими, щоб протистояти терплячому злу.

Вбивці квіткової повні. Мартін Скорсезе

Стара гвардія все ще в строю. Тільки за цей рік вийшли фільми Рідлі Скотта, Майкла Манна та Мартіна Скорсезе. На підході довгобуд від Френсіса Форда Копполи. Всім за 80, всі демонструють максимальну майстерність та ідейну насиченість. Протистояти цьому важко.

Як і в Ірландці у Вбивцях Скорсезе продовжує висвітлювати темні плями американської історії. Становлення головного правила капіталізму: люди ніщо, гроші все. Корінне населення континенту у лиці індіанців Осейджів, як жертва цього правила. Більшість завжди пригнічує меншість. Закон та честь, як єдине, що може хоч якось цьому протистояти. Все це режисер обрамляє у епічних розмірів фільм, який одночасно просвітлює, розважає і жахає.

Зона інтересу. Джонатан Ґлейзер

Британець Джонатан Ґлейзер непомітно, але завжди з нами. Кожного десятиліття він випускає фільм, який стає унікальним смарагдом у його, десятиліття, короні. Вільна адаптація роману Мартіна Еміса Зона інтересів не виняток.

Режисер вийняв із першоджерела усю драму і залишив чистий плин часу. Голокост як буденність. Бюргерське щастя замість людяності. Комендант Аушвіцу Рудольф Гьосс та його дружина Гедвіга разом із дітьми постають тут звичайною нудною сім'єю із звичайними проблемами: кар'єра, що на вечерю, на городі виросли красиві соняшники. А прямо за стіною їх будинку стогнуть та відправляються димом з крематорію в останню путь на небо ті, хто не вписується у примітивну ідеологію імперії.

Ґлейзер зняв стильний та глибокий фільм про здатність людей не помічати.

Залишені. Александер Пейн

Відомий американський режисер та сценарист Александер Пейн (Зменшення, Про Шмідта) повернувся після довгої для себе шестирічної паузи із найкращим різдвяним фільмом року. В цій приємно дистанційованій у 70-ті історії розповідається про вчителів та учнів. Щось на кшталт Спілки мертвих поетів чи Розумника Вілла Гантінґа. Але тільки на кшталт: Пейн зняв фільм з поправкою на наш глядацький досвід. Загублені душі тут всі: і учні, яких батьки залишили на свята в академії, і вчитель разом із кухаркою, яким просто нікуди йти.

І яке ж задоволення спостерігати, як режисер разом із чудовими акторами знімають із персонажів шар за шаром всі ті негаразди, які на них навісило суспільство, досвід, класова нерівність і під ними опиняються люди із відкритими серцями і невтіленими мріями. Життєствердність в Залишених набула нового виміру.

Кілер. Девід Фінчер

Один з головних жанрових режисерів світу повернувся із фільмом, що на дорелізному етапі обіцяв бути зразковим трилером про професійного кілера, а по факту виявився чимось набагато більшим. За звичайною для Фінчера маніакальною увагою до деталей інтер'єру, рухів, освітлення ховається філософська історія про людину, яка намагається робити все ідеально. У якої є звід правил. План Б. І життям якої прямо по вудіалленовським законам керує випадок.

Тобто як би контроверсійно не звучало, але фільм Кілер про всіх нас. Ми можемо скільки завгодно ховатися за правилами, заявляти про свою незалежність та вважати себе розумнішими за всіх, але, коли стається халепа, ми відкидаємо в сторону роздуте еґо та спішимо рятувати тих, хто нам найближчий.

Поява. Келлі Райхардт

Американка Келлі Райхардт існує у своєму окремому світі повільної драми. І раз на декілька років дарує нам ще один маленький шедевр. У фільмі Поява Мішель Вільямс грає Ліззі - талановиту скульпторку напередодні її першої виставки у рідному Портленді. В неї родина з тих, які прийнято називати дисфункціональними та сусідка-подруга, у якої також на носі виставка. Ситуація загострюється, коли у тимчасово конкурентних відносинах двох подруг на додачу з’являється поранений голуб.

Фільм Райхардт про буремні перші кроки митця. Про складний баланс між тим, що приносить гроші, і тим, що приносить радість. Про підглядання за роботами колег із думкою: «Хто кращий?». Своїм темпом, напругою, майже саспенсом перед доленосною подією стрічка сильно співпадає із нашим звичайним життям. Спостерігання за Ліззі та її сусідкою, таким чином, стає спостеріганням майже за своїми друзями.

Астероїд-Сіті. Вес Андерсон

Цього року у кіно сталося два ядерні вибухи. Краще вийшло у того, хто зробив це тихіше. У фільмі Астероїд-Сіті Вес Андерсон зігнав строкату публіку у невеличке містечко посеред пустелі і розіграв сюрреалістичну виставу, в якій розгублені люди чекали на інопланетян, кінець світу, відповіді на запитання, а отримали невідомо що.

Кінематограф режисера у цій стрічці загадковий і відкритий одночасно. Бутафорське сонце пече. Нудьга мешканців Астероїд-Сіті відчувається крізь екран. Розгадки ж не буде. Добре, що хоч роз'їхались цілими.

Можливо це все метафора підвішеного стану, в якому ми всі опинились в 2023-му?

Феррарі. Майкл Манн

Ще один видатний жанровий режисер повернувся після тривалої паузи із проектом, що знаходився в розробці багато років: автор сценарію Феррарі Трой Кеннеді Мартін помер ще у 2009-му. Разом із тим 80-річний Манн зняв майстерне, сфокусоване кіно, в якому чудове все.

Події відбуваються у важливому для Енцо Феррарі 1957 році. На кону його бізнес та особисте життя. Феррарі при цьому постає стоїком, який спокійно робить все можливе і не турбується щодо зайвого. Адам Драйвер добре транслює цю впевненість чоловіка, який знає розклад гральних карт. Його дружина Пенелопа Крус навпаки іде наосліп. Її праведна злість, бажання захистити честь та водночас спільний бізнес — двигун фільму на рівні із власне перегонами.

У підсумку всі герої фільму Манна зроблять один висновок: чистої перемоги не буває, адже завжди є супутні втрати.