Бути смішними. Олеся Островська-Люта про сміхову культуру в Україні

10 травня 2017, 19:40
Новое время Style в рамках спільного спецпроекту з Книжковим арсеналом "Сміх. Страх. Сила" публікує серію есе відомих українських журналістів та громадських діячів

Продовжуємо спецпроект роздумами генерального директора Національного культурно-мистецького та музейного комплексу Мистецький Арсенал Олесі Островської-Лютої – Бути смішними.

Відео дня

Ніколи раніше я не замислювалася, що українська літературна мова – тобто, те, як ми розмовляємо, як писав Шевченко, і якою мовою складаються найвищі політичні промови – ось оце все походить із смішного тексту. Із жарту, бурлеску, пародії – з Енеїди Івана Котляревського. Ясна річ, те, що смішно у 18 сторіччі не обов’язково смішно нині (і навіть – радше за все – узагалі не смішно), і все ж, і все ж… Як це вплинуло на наш національний характер, на те, як ми самі себе уявляємо? На українську славнозвісну самозарадність, спроможність проживати найчорніші часи і долати найжорстокіші заборони? І на те, як складно нам будувати щось солідне, тривале і абсолютно серйозне? Скажімо, державні інститути чи раціональні правила співжиття. Ми часто сміємося, ховаючи за сміхом неймовірні виклики і таким чином відсуваючи їх від себе, роблячи їх не такими серйозними, а отже, і не таким складними. Пам’ятаєте, як у Лесі Українки – «Щоб не плакать, я сміялась»?

Хоча з іншого боку, другим основоположним твором для українського характеру став Кобзар Шевченка – книга-ламент, де героїчні ноти сплітаються в один мотузок навколо українського серця із плачем – за покритками, сестрами, втраченою славою і поганими політичними рішеннями («Ой, Богдане, Богдане, нерозумний сину…»). Тобто, первісний сміх Котляревського наче підбито ламентом Шевченка. Чим же не опис українського самообразу? Візьмімо от сміх Леся Подерв’янського – іронія, яка постійно провалюється у неполіткоректне знущання, на тлі руйнування – вже вкотре за століття, та що там, за життя одного покоління – світу. Навколо нас вибухають імперії, розлітаються на друзки ідеології, нас зносить черговим виром історії – в українську олігархію, в економічну самотність, коли тільки «бедовые», як, здається, писав про це Леонід Кучма, дають собі раду, у втрату старих соціальних навичок – а ми сміємося разом із Подерв’янським. Над власним недосконалим світом, над собою і, ніде правди діти, над іншими.

Олеся Островская-Лютая
Олеся Островская-Лютая Фото:

Або от візьмімо сумнозвісного Тарапуньку, трохи дурнуватого хохла – популярну радянську пародію на українців. Це фігура смішна для мільйонів глядачів радянського телебачення і водночас неймовірно сумна, навіть трагічна, бо сміх народжується тут із самоприниження. І кожен глядач стає свідком чогось трохи непристойного – коли над собою сміється не переможець, а переможений. Чи стала ця фігура майже хворобливим продовженням здатності посміятися із власного становища навіть, коли воно безнадійне?

І може, тому українці так охоче сприймають напівпристойні жарти власних політиків, де сміх стає формою зловживання? Наш смішний популізм – не полум’яний, пафосний, героїчний, а оцей такий щомиті готовий збитися на вуличний регіт, на вили, корови, на увесь цей простацький бурлеск. І вже здається, що політик, не здатний пожартувати, не заслуговує ні на увагу, ні тим більше на любов. Пригадується чи не перша промова президента Порошенка із обіцянкою тримати порох сухим у порохівницях. Пригадується, бо цей жарт так добре потрапляв в наш український нерв чутливості. Цілковита серйозність підозріла і небезпечна, в драмі мусить бути дрібка комедії, аби вижити в найтемніший час.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Але чи сміх завжди однаковий? Чи сміх 1990-их – Подерв’янського, Бу-ба-бу, Паризької комуни І Арсена Савадова – чи він такий же, як сміх нині? Сміх Майдану і солдатські дотепи Майкла Щура – вони ж якісь інші, правда? Мені здається різниця в іронії. Сміх 90их іронічний, холодний, відчужений. Він не займає позицій, він відсторонюється, він не за щось, він збоку від усього. Це пострадянський сміх, народжений примусовою і лицемірною солідарністю усіх з усіма – трудящих усіх країн, членів колективу і різних колективів один із одним. Ця показова включеність, сердечність народжувала лише холод, відсторонення, бажання пірнути в приватність, а звідти сміятися із зовнішнього світу, його драм і трагедій. Як-от касетні записи Подерв’янського, які слухалися в тісній компанії друзів. А сміх Майдану (яким, я думаю, ми сміємося і досі) зовсім інакший – він приймає всю небезпеку на себе, він сміється усім серцем. Пригадуєте «Гітарний перебор» у виконанні того ж Щура? У публічному виконанні на весь інтернет, тобто, на весь світ. Такий жарт був небезпечним щонайменше для особистої свободи, але на Майдані не можливо було сміятися по-іншому, тут узагалі недоречним був славнозвісний стьоб – сміх-знущання. Тут був доречним тільки сміх-позиція.

Отже, як ми сміємося нині, наскільки ми – українці – смішні і як ми смішні, чи прийнятно сміятися в часи трагедій, а українці за останні роки їх переживають раз за разом – як одну велику і як низку дрібніших, і чи узагалі може бути смішним danse macabre історії, коли весь світ – від США до Сирії – втрачає свої звичні обриси? Про це будуть говорити письменники, філософи, режисери, інтелектуали під час Книжкового арсеналу в рамках його фокус-теми Сміх.Страх.Сила. І я думаю, це може виявитися найцікавішою розмовою цього року.

Слідкуйте за найцікавішими новинами з розділу НВ STYLE у Facebook та Вконтакті

Показати ще новини
Радіо НВ
X