70 лет на троне. Как маленькая Елизавета поняла, что когда-нибудь станет королевой — рассказывает британский историк

7 февраля 2022, 12:52

Часто говорят, что королева Елизавета II прожила первое десятилетие своей жизни, не зная о своей королевской судьбе. Она была беспечной девочкой, которая проводила время, играя со своими лошадьми и собаками, в благостном незнании того, что было впереди.

6 лютого виповнюється 70 років, як вона зійшла на трон. Юну принцесу Єлизавету ніхто не вважав майбутньою королевою — вона була третьою у порядку престолонаслідування, після свого дядька Едуарда й батька герцога Йоркського. Про правління Британською Співдружністю та Імперією, яка тоді нараховувала понад 500 мільйонів жителів, маленька Єлизавета не думала й поготів.

Але грудень 1936 року став драматичним поворотним моментом у цьому сценарії, коли її дядько Девід, король Едуард VIII, приголомшив світ і свою родину, зрікшись престолу, щоб одружитися з Волліс Сімпсон, його розлученою американською коханкою, й зробивши 10-річну Єлизавету прямою спадкоємицею трону. Її батько принц Альберт взяв титул короля Георга VI, а його старша донька тепер була найпершою у черзі на трон.

Але чи стало це для юної принцеси такою несподіванкою?

«Тато має стати королем, — повідомила Елізабет свою шестирічну сестру Маргарет Роуз того грудневого дня, пояснюючи раптові оплески натовпу, що зібрався біля їхнього міського будинку на Пікаділлі.

— Це означає, що ти будеш королевою? — запитала Маргарет.

— Так, — холодно відповіла Елізабет, — мабуть, так.

«Бідні ви!» — з гумором відповіла її молодша сестра, цей діалог вона пізніше згадувала у розмові з Елізабет Лонгфорд на початку 1980-х.

Так що ж знала 10-річна принцеса Єлизавета? І коли вона вперше усвідомила свою майбутню роль?

Перше уявлення про свою майбутню долю Єлизавети могла отримати від свого улюбленого діда, бороданя короля Георга V (1865−1936). Вона називала його «дідусь Англії», що свідчить про те, що дівчинка вже тоді осягла суть королівської справи.

Його офіційний біограф Джон Гор визнавав, що Георг V «не мав ані особистого магнетизму, ані інтелектуальних здібностей». «Він не був дотепним, не був блискучим оратором». Словом, старий король не надто відрізнявся від багатьох своїх підданих. Але він мав гострий інстинкт виживання, а також почуття символізму.

Саме Георг V у 1917 році завбачливо відкинув німецьке прізвище королівської сім'ї Саксен-Кобург-Гота. Тож не дивно, що понад століття по тому світ так захоплюється навичками, які королева виявила під час свого тривалого й видатного правління. Вона навчилася них з перших рук від засновника дому Віндзорів.

Саме Георг V дав Єлизаветі її знамените сімейне прізвисько «Лілібет». У квітні 1929 року, на свій третій день народження, вона потрапила на обкладинку журналу Time як «Принцеса Лілібет».

Тієї весни 1929 року старий король наполягав на тому, щоб його улюблену онуку, якій було лише три роки, привезли до нього у Богнор-Регіс на узбережжі Сассекса. Це була одна з двох важливих умов його одужання після важкої операції на легенях (друга умова полягала у тому, щоби йому «дозволили викурити сигарету»).

poster
Дайджест главных новостей
Бесплатная email-рассылка только лучших материалов от редакторов NV
Рассылка отправляется с понедельника по пятницу

Саме у ці перші місяці 1929 року Георг V вперше поділився своїми сподіваннями, що його онука колись зійде на британський престол.

«Побачиш, — сказав він батькові Лілібет, який відвідував його під час одужання, — твій брат ніколи не стане королем».

«Я пам’ятаю, як ми подивилися один на одного і подумали «яка дурниця», — згадувала королева-мати пізніше.

Але старий король був непохитним. «Він зречеться престолу», — повторював він неодноразово з надзвичайною прозорливістю, адже до події було ще цілих сім років.

Георг V був стурбований не лише тим, що його старший син Девід може саботувати правління, коли успадкує трон, але й тим, що наступний на черзі син, Берті, має слабке здоров’я (він страждав від закладеності легенів).

Старий монарх хвилювався, що герцог Йоркський, який до того ж ще й заїкався, може не витримати королівської відповідальності, й маленькій Лілібет доведеться зійти на трон у дитинстві. У цьому випадку регентом, швидше за все, був би флегматичний третій син Георга V Генрі, герцог Глостерський (1900−1974).

Утім, хвилювання хворого короля поділяли не всі. Перебуваючи у Балморалі попередньої осені, Вінстон Черчилль, тодішній канцлер скарбниці (а пізніше перший прем'єр-міністр королеви), цілком підтримав ідею, що майбутньою королевою може стати принцеса. Юна принцеса, як він писав своїй дружині Клементіні, «має характер. У неї є владність і здатність до роздумів, які вражають у такій юній особі».

Коли Лілібет будувала замки з піску разом зі своїм дідусем, який повільно одужував, дівчинка, вочевидь, вбирала монаршу гідність короля-імператора. До завершення свого правління у 1936 році Георг V оточив онуку такою увагою, — він робив їй публічні подарунки та вимагав її присутності на громадських заходах, — що для дівчинки виділили фрейліну, яка мала піклуватися про неї.

У Віндзорському замку наприкінці 1920-х років королівський бібліотекар Овен Морсхед спостерігав, як юну принцесу Єлизавету (вона народилася 21 квітня 1926 року) вивозили у візочку, щоби подивитися на зміну варти, а офіцер, який командував процесією, жартівливо віддавав крихітці честь.

— Дозвольте рушити, пані?

За словами Морсхеда, сидячи у візку, принцеса нахиляла голову в капелюшку й махала рукою, даючи дозвіл. У цьому ніжному віці маленька дівчинка, яка вже розуміла важливість національної ролі свого дідуся, «дідуся Англії», також починала усвідомлювати й свою власну роль.

Незабаром після її четвертого дня народження влітку 1930 року воскова фігура принцеси Єлизавети з’явилася у музеї мадам Тюссо. Дівчинка сиділа на поні. Через два роки принцесу зобразили на марці вартістю шість центів у Ньюфаундленді.

Біля Південного полюса щойно відкриту територію площею понад 500 тис. кв. км назвали Землею принцеси Єлизавети, піднявши над нею прапор «Юніон Джек».

«Щоразу коли шестирічна дівчинка виходить покататися у парку, — повідомлялося в Belfast News Letter влітку 1932 року, — люди впізнавали її й вітали її піднятими капелюхами та хустками».

На свій сьомий день народження у квітні 1933 року принцеса розіслала запрошення на чаювання на своєму власному блакитному папері з великої літерою «Е» під королівською короною. Короною!

Її батьки доручили художнику Філіпу де Ласло намалювати портрет Лілібет для шоколадних цукерок. Художник описував Єлизавету як «найрозумнішу й гарну дівчинку… Вона дуже популярна й… тепер на неї дивляться як на майбутню Королеву Великої Британії».

Ця приголомшлива новина відлунням прозвучала й у доповіді США у травні 1934 року про те, що майбутній Едуард VIII «геть не прагне опинитися на місці, уготованому йому від народження». Відтепер юна принцеса мала отримати «суворе виховання того, кого вважають прямим спадкоємцем англійської корони».

Ймовірним джерелом цих північноамериканських пліток, які старанно ігнорувала шаноблива британська преса, була нещодавно наймана гувернантка принцеси Меріон Кроуфорд. Її описували як «дуже гарну», «дуже сувору» та «дуже шотландську».

Її молоді підопічні миттєво прозвали жінку «Кроуфі». Виховання принцес вона пізніше описала у книжці, яка стала бестселером. Там вона, між іншим, зізнавалась, що всупереч бажанню матері дівчат змушувала маленьких принцес проводити більше часу у шкільній кімнаті.

Суворіше навчання підтримувала й бабуся принцес королева Марія. Вона наполягала, що принцеса Єлизавета повинна читати лише «найкращі дитячі книжки», й часто обирала їх сама. Вона також влаштовувала «повчальні розваги», як-от відвідування Лондонського Тауера.

«Складно уявити, щоб хтось такий відданий монархії, як королева Марія, міг випустити з поля зору майбутнього монарха й за сумісництвом улюблену онуку», — згадувала її подруга графиня Ерлі,

Дідусь Англії тим часом ставив простіші цілі. «Заради Бога, — гримав він на гувернантку, — навчіть Маргарет і Лілібет пристойно писати — це все, чого я вас прошу! Жоден з моїх дітей не вміє грамотно писати. Навчіть їх писати так, щоб у їхньому стилі відчувався характер».

В іноземних газетах писали, що шанси юної принцеси стати королевою були вищі, ніж у восьмирічної королеви Вікторії століття тому — дочки четвертого сина, у якого попереду були два дядька. Цілком зрозуміло, що такі високі очікування кмітлива й уважна Елізабет не могла не помітити.

«Якщо я колись стану королевою, — сказала вона якось Кроуфі, — я ухвалю закон, що у неділю не можна їздити верхи. Коні теж повинні відпочивати».

Королева Марія хвилювалася. Помітивши, як її онука нетерпляче крутиться на одному концерті, вона спитала її, чи не воліє дівчинка повернутися додому.

«Ні, бабусю, — відказала та, — ми не можемо піти раніше завершення вистави. Подумайте про всіх тих людей, які чекають надворі, щоби побачити нас». Після цього бабуся негайно наказала провести дівчинку крізь чорний вихід і відвезти її додому на таксі.

Королева Марія не хотіла, щоб її старша онучка приохотилася до лестощів. Королева та її чоловік розуміли, як скромність, смирення та служіння обов’язку складають ціну монархії у часи демократії.

Обов’язок був їхнім лозунгом, і вони обидва передали цей важливий урок своїй онуці. Вона менш важлива за систему. Вони подбали про те, щоби Лілібет виросла командним гравцем.

Цілком імовірно, що вже у віці семи років, за три роки до зречення, майбутня Єлизавета II мала реалістичне уявлення про те, що чекає її попереду.

Цікаво, що саме у сім років дізнався про своє непросте призначення й принц Джордж. Зв чутками, Вільям розповів хлопчику про те, що він може стати майбутнім королем, в останній момент до того, як він імовірно дізнався б про це на шкільному майданчику.

Як і Чарльз, його батько, Вільям мав змішані почуття через те, що він змалку усвідомлював свою монаршу долю. Він хотів, щоби Джордж насолодився кількома роками відносно нормального життя, й мабуть, так само й Єлизаветі подарували кілька років безтурботного дитинства.

Після сходження на престол у 1952 році правління Єлизавети II чітко розділилося на дві частини: відносно звичайне й навіть дещо нудне протягом перших трьох десятиліть. А потім — життя на межі через проблемний шлюб Чарльза і Діани та нескінченне втручання ненажерливих ЗМІ у справи родини.

Саме тоді їй й згодилися уроки, які юна Елізабет засвоїла від своїх дідусів і бабусь.

Королеві знадобилася уся смиренна стійкість, яку вона тільки могла зібрати, коли на родину звалилася лавина скандалів: Чарльз, Діана, Камілла, пожежа у Віндзорі, принц Ендрю й Фергі та ще й від'їзд Гаррі у 2020-му. Це була криза за кризою, але монархія вистоювала у надійних руках Єлизавети.

Допомогло її стримане почуття гумору. У 1992 році королева холодно пожартувала, назвавши рік, коли її троє дітей розлучилися, а Віндзорський замок ледь не згорів у пожежі, Annus Horribilis, тобто «невдалим».

З раннього дитинства спостережлива й кмітлива Єлизавета, здається, усвідомлювала всю комічність королівського шоу, в якому їй було відведено головну роль.

«Давайте не сприймати себе надто серйозно, — заявила вона у своїй різдвяній промові 1991 року. — Ніхто з нас не має монополії на мудрість».

Як свідчить легенда, у 1933 році Лілібет впевнено повідомила своїй сестрі Маргарет, 1930 року народження: «Я — три, а ти — чотири».

Хоча маленька Маргарет трохи розгубилася, вона відповіла: «Ні, мені три, а тобі - сім!»

І лише через деякий час дівчинка зрозуміла, що старша сестра казала не про вік. Вона мала на увазі порядок спадкування дівчат на британській трон. Семирічна дитина була в курсі того, про що весь світ лише починав думати.

Ставши першою у черзі на престол після зречення її дядька, 10-річна принцеса, як розповідала її друга бабуся Леді Стратмор, «палко молилася про народження братика».

Але братик так і не прийшов на допомогу. Маленькій дівчинці, яка грала з улюбленими конячками та собаками, довелося прийняти виклик і стати «бабусею Англії», а також Уельсу, Північної Ірландії та Шотландії.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Радіо NV
X