«Постійно хочеться прискорити темп». Телеведуча Лідія Таран — про страх повернутися та життя у Франції, де вперше опинилася не як туристка

2 серпня, 18:52
Лідія Таран розповіла про життя у Франції (Фото:@пресслужба)

Лідія Таран розповіла про життя у Франції (Фото:@пресслужба)

Українська телеведуча Лідія Таран разом із донькою Василиною виїхала до Франції, рятуючись від війни. В інтерв'ю НВ вона порівняла життя у Франції із життям в Україні.

Лідія Таран разом із донькою Василиною виїхала з України з початком повномасштабного російського вторгнення. Прихисток вони знайшли у місті Нансі у Франції. Відома телеведуча не поспішала повертатися додому і мала рацію, адже у наприкінці червня Росія завдала ракетного удару по центру Києва, від якого також постраждав будинок, у якому вона не так давно придбала квартиру.

Відео дня

Минулого тижня, за п’ять місяців після початку війни, українська телеведуча приїхала до Києва. В інтерв'ю НВ Лідія Таран розповіла, чому не поспішає повертатися до України, як влаштувалася у Франції, чим вона її здивувала, адже вона вперше приїхала до країни не як туристка, які нові звички у неї з’явилися і як адаптується до життя у Франції 14-річна донька Василина.

— Лідо, раніше ви приїжджали до Франції до друзів як туристка. Зараз вперше за необхідності та перебуваєте там чотири з половиною місяці. По-іншому сприймається країна?

— По-перше, ми не знали, що опинимось так далеко і так надовго. По-друге, звичайно, хоч я ніби і залишалась тут раніше на довше, ми все ж таки звикли дивитись на Францію туристичними очима. В нас ще не було такого, що ми з Василиною тут намагалися б жити звичним буденним французьким життям.

Хоча ми фізично і живемо у Франції, але все одно перебуваємо в інформаційному полі України. Наш день починається не з занурення і адаптації в місцеве середовище, а з перегляду у телефоні українських новин, потім переписуємось з нашими українськими друзями та рідними. Тому не можна так казати, що ми приїхали і одразу почали швидко адаптуватися. Ми радше тримаємося осторонь, трошки спостерігаємо за місцевим життям. Тут є багато людей, які потрапили після скрутних обставин з окупованої у березні Чернігівщини, з розбомбленого Маріуполя. Деякі з них ще й досі не отямились, та й взагалі не можуть повністю усвідомити де вони і що відбувається.

— Чи є у вас страх повертатися додому? Чи можете ви описати цей страх, у чому він виражається?

— У мене присутній щоденний страх за близьких. Радше, це констатація факту. Тому, що місце, де я купила квартиру, виявилося дуже невдалим. Мій дім знаходиться біля заводу Артема, об'єкта, по якому постійно намагаються влучити російські ракети. Туди прилітало вже тричі, були людські жертви, і, в принципі, немає жодної гарантії, що не прилетить ще четвертий і п’ятий рази.

Лідія Таран із донькою Василиною (Фото: @пресслужба)
Лідія Таран із донькою Василиною / Фото: @пресслужба

— Як адаптувалася ваша дочка Василина?

— Діти зазвичай адаптуються швидше, ніж дорослі. У доньки занурення виявилося тотальним: вона встає о шостій ранку, о сьомій йде на електричку, в 7:40 Василина вже в коледжі. Вона більш адаптована, ніж я, оскільки кожен день перебуває з самого ранку до п’ятої вечора у французькому середовищі, серед своїх однолітків. В принципі, у доньки відбулося все доволі легко, хоча її намагання в'їхати красиво, бравуючи своєю гарною англійською тут зазнало фіаско. (Усміхається). Тому, що її ровесники дуже погано говорять англійською, набагато гірше ніж українські діти, які вивчали посилену англійську, як у випадку Васі. Тому найшвидше потоваришувала з тими, хто говорив з нею англійською. Але зараз, я так дивлюсь, донька навіть почала в українську мову вставляти французькі слова. Тобто, за ці чотири місяці пройшла такий собі експрес-курс із занурення.

— Що для вас з дочкою виявилося найскладнішим в адаптації до французького стилю життя?

— Та, власне, нічого не є складним в зануренні до французького життя в порівнянні з труднощами, складнощами до яких ми, українці, звикли. Навіть живучи до війни, переживаючи всілякі кризи, її злами. Напевне, усвідомлення, наскільки все спокійно і розмірено тут — це нам дається найважче. Ми живемо в невеличкому містечку Нансі, і ніби перебуваємо вже доволі давно, але постійно хочеться прискорити темп життя, який для французів абсолютно нормальний, а для нас вважається аномально повільним. Прискорити в усьому: в тому, як відповідають на листи поштою, як можуть слати спочатку картку, а потім пін-код до неї через два тижні. Не поспішаючи, можуть у принципі відповідати на будь-які листи за кілька днів. Всі проблеми з документацією, все те, що в нас вирішується доволі швидко, тут займає час — якісь абонементи, проїзні на транспорт тощо. Але для французів це природно, вони до цього ставляться, як до того, що вода тече, сонце світить, квіти квітнуть. Тобто все це вписується в їхню швидкість, в їхній темп життя. Проте ми весь час випереджаємо, весь час б'ємо в набат, а тим паче зараз, перебуваючи в постійному неспокої, в емоційних гойдалках. Взагалі здається, що це якийсь інший світ.

— Чи з’явились у вас нові звички?

— Несподівано з’явилась звичка вечеряти. До цього в Україні ми з Василиною постійно відмовлялися від вечері, тому що весь час намагались схуднути. (Посміхається). З роботи, після випуску ТСН я приходила вже запізно для вечері, Василина їла сама. А зараз доводиться повертатись до цього, тому що тут всі вечеряють сім'ями, причому роблять це доволі пізно. І це аж ніяк не відбивається на їхній вазі, але про нас так не скажеш. Оскільки намагаємось жити з усіма в злагоді в одному домі, то не можемо відмовлятися. Так само сідаємо ввечері за стіл з усіма, дивимось довго новини, потім спілкуємося і їмо. До речі, на вечерю у французів завжди подають десерт, то ми і від нього не відмовляємось.

@пресслужба
Фото: @пресслужба

— Що здивувало? Що там краще? А що, навпаки, краще в Україні? Багато хто з наших вимушених переселенців скаржаться на бюрократію в європейських країнах, начебто у нас з цим простіше і багато питань вирішуються швидше.

— У Франції, якщо оформлюєш всі папери правильно, то, звичайно, в багатьох випадках маєш зачекати, але точно знаєш, що отримуєш те, що повинен отримати по закону. В нас, на жаль, ти можеш викручуватися, вигадувати, обходити, давати комусь щось «на лапу», якісь шоколадки або ще щось. Тобто в нас не викорінена ця система хабарництва і незрозумілості, коли чиновник вирішує все і ти ніби вічно йому чимось зобов’язаний. Це з одного боку, а з іншого — в нас є багато корисних речей, таких як цифровізація і багато, справді, послуг можна підтягнути, оформити в застосунку Дія, якого у Франції немає.

Тому я думаю тут може бути рахунок 1:1. Дещо швидше в нас, а насправді система працює безвідмовно і чесно в них, хоча не так швидко в деяких аспектах. Наприклад, якщо в Україні треба віддати дитину до школи, то починається метушня: треба піти самому до школи, зустрічатись з директором, писати якісь віртуальні заяви, підключати якісь свої людські важелі, намагатися то до однієї школи, то до іншої школи достукатися…

Тут все набагато простіше. Ти дзвониш, тобі призначають рандеву, тобто, зустріч з директором чи завучем, і навіть не просять цілу кипу документів з фото, як у нас. Просто записують ім'я дитини, навіть не питають, як у нас, приміром, ким працюють батьки та чим можуть бути корисними школі. Тут таких історій немає, це викорінено. Держава навіть тобі повертає спеціальну суму, яку ти витратиш аби підготувати дитину до школи. Деякі школи самі купляють всі необхідні учням речі. Навіть кросівки на фізкультуру.

@пресслужба
Фото: @пресслужба

— Василина там пішла до школи. Розкажіть, як їй там? І як відрізняється система освіти у Франції від нашої?

— Василині подобається у французькій школі. Наприклад, у місцевих школах дітям заборонено їсти швидко. На маленьких перервах вони, як наші діти, не закидуються нашвидкуруч бутербродами. Тут виділяється година на обід, і ще потім година на так званий «персональний час», чи щось таке, коли можна займатися, чим хочеш: або читаєш, або щось вчиш самостійно, або спілкуєшся з однокласниками. Оці дві години Василині дуже подобаються.

Хочу зауважити, що діти їдять у школі нормальну їжу, знову таки, з десертом, із сирами, з овочами та фруктами. Тут дуже хороше шкільне харчування. Наприклад, у приватних школах батьки сплачують за обіди, кожна школа наймає окремо шеф-кухаря. Рівень харчування у школах такий, що відразу формує в дитині культуру споживання багатьох продуктів і смаки на все життя. Наприклад, всі французькі школярі їдять моркву, селеру, різні види капусти — броколі, брюссельську, кольорову, кольрабі й потім їдять їх далі все життя. Тобто ті продукти, на які більшість наших дітей каже «фу».

А в середу у французьких школах короткий день, бо саме щосереди та щосуботи заведено відвідувати гуртки та секції. Щоб діти не бігли після школи увечері ще на тренування, то вчаться щосереди лише до 12 години. Це ніби вільний день посеред тижня. До речі, і батьки так само щосереди можуть брати відгули на півдня, щоб також продуктивно провести час з дітьми. Мені така історія у французів дуже подобається.

Знання, які даються в середній і молодшій школі, більш прикладні, ніж у нас, щоб діти краще орієнтувалися в реальному житті. У дорослих класах вже з’являється багато всякого теоретичного. Немає окремо мови та літератури, вони вчать все разом, а англійську вчать разом з географією. Тобто не лише вивчають мову, а й ще країну загалом. Тому предметів на загал менше, і домашку одразу із семи предметів не задають, як у нас.

Є плюси й мінуси і в нашій системі, але на мою думку, середню школу треба реформувати. Тільки до цього підібралися, бачите, й такі склалися в нас болючі обставини. Є, звичайно, прогалини і у французькій системі освіти. Думаю, ми їх просто ще не встигли помітити. Ми поки тільки-но адаптувалися до цієї системи. Але, найголовніше, що відрізняється — ставлення вчителів до дітей. Воно більш дружнє і партнерське. Вони також тримають дистанцію, дітей поважають і ставляться не як до дитини, а як до маленького дорослого. Мабуть, це через різницю у менталітеті. Так, через свій вік дитина багато чого не знає, але до неї ставляться з повагою і симпатією як до повноцінної персони.

А ще у французьких школах є абсолютно чудова історія з уроками фізкультури. У них кожні два тижні змінюють вид спорту. От два тижні їх навчають і грають в бадмінтон, потім два тижні вони займаються греблею, і для цього йдуть на справжню річку, їм дають справжні човни, і вони по-справжньому вчаться гребти. І, коли діти закінчують школу, то багато чого вміють: від каякінгу до плавання, бадмінтону і тенісу. Це дуже корисно — якщо якийсь вид спорту тебе більше зацікавить, ти сам потім зможеш зануритися ще й факультативно. У них нема, як в наших школах, здачі нормативів і лише бігу зі стрибками.

@пресслужба
Фото: @пресслужба

— Як ви боретеся із депресією та хандрою?

— Слава Богу, в мене немає клінічної депресії, тому що тоді треба буде боротися вже медикаментозно — це вам будь-який психіатр скаже. А коли бувають напади хандри, телефоную комусь із друзів, рідних. Намагаюся вивчати мову. Коли концентруюсь на завданнях, трошки вирівнюється стан. Ще дуже мене виручає у такі часи допомога іншим: доначу на ЗСУ, збираю, пакую, домовляюся про гуманітарку і допомагаю нашому плюсівському фонду Ти не один. Наприклад, з коштів, зібраних на Ukraine SOS, були закуплені необхідні речі для психоневрологічного інтернату в Бородянці — п’ять пральних та дві сушильні машини, ковдри, подушки, постільну білизну, продукти. Я допомогла сконтактуватись з благодійним фондом, який допоміг з харчами, засобами гігієни, матрацами. Єгор Гордєєв кілька разів відвозив туди допомогу, останні рази до нього приєднались Неля Шовкопляс та Іванна Онуфрійчук і на власні очі побачили, як заклад потроху оговтується від наслідків окупації кадирівських військ.

Також не зупиняє свою роботу мій рідний проєкт Здійсни мрію. Бо мрії не зупинити. Ми продовжуємо дарувати диво. Також наші Уроки мрій тривають у Школах Супергероїв. Зокрема у Житомирській обласній лікарні, столичному Охматдиті. На одному з таких уроків нещодавно були мої колеги — Неля Шовкопляс та Наталя Островська. Щоб підтримати мрійників у боротьбі за здорове майбутнє, навчити втілювати найзаповітніші бажання і вірити в добро! Одне з бажань, яке здійснила наша команда — мрія 13-річної Софії Іванової, яка постраждала після обстрілу росіянами. Під час футбольної гри Динамо в Іспанії — дівчинка акомпанувала співачці Dorofeeva на гітарі. Також довоєнна мрія 9-річної Каті Лелеки. Через початок повномасштабного вторгнення не вдалось подарувати Каті її мрію на День народження, однак, коли сім'ї вдалося евакуюватися у безпечний регіон, чарівники відновили зв’язок із родиною та передали подарунок — рожевий смартгодинник. Ще допоможемо втілити бажання 10-річного Артема з Чернівців, про яке він розповів Анджеліні Джолі. Хлопчик хоче стати астрономом і космонавтом. Мрії не зупинити! Поки я зайнята хорошими справами, хандра і панічні напади відступають.

От почала інколи ходити в басейн, це теж мені допомагає покращити емоційний стан. Коли гребеш руками і ногами, трошки хандра відступає. І малу до цього привчаю. Коли готую, теж відволікаюсь. Думаю, у мене ті ж самі інструкції, що і у багатьох українських жінок.

@пресслужба
Фото: @пресслужба
https://www.youtube.com/watch?v=CipR03XECfo
Редактор: Юлія Найденко

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X