Про родину та майбутнє українського кіно. «Камера сьогодні має не менше сили, ніж HIMARS чи гармати» — Любомир Левицький
Любомир Левицький (Фото:пресслужба/колаж НВ)
Український кінорежисер, сценарист, продюсер і спікер — Любомир Левицький поділився з НВ своїми думками щодо майбутнього розвитку української кіноіндустрії.
- Любомире, на вашу думку, найближчим часом — наскільки актуальною та затребуваною буде українська кіноіндустрія за кордоном та в Україні?
Я думаю, що найближчим часом усі українські фільммейкери будуть намагатися переконати світ своїми документальними роботами, адже саме цей жанр стане завойовувати його увагу.
Це будуть різні історії — в стилі хронології від дня як все розпочалося — і до сьогодення. Стовідсотково будуть використовуватись відео з різних девайсів людей, котрі бачили все на власні очі, а також окремі історії, базовані на інтерв'ю. Будуть невеликі роботи про військових, які матимуть свій посил та окремий меседж для світу. Саме документальні фільми чи серіали стануть першою гарматою, яка буде влучати у міжнародний інформаційний простір. На мою думку, буде декілька проєктів, котрі стануть визнані світом, адже ця тема гаряча і цікава. В даній ситуації все залежить від формату подачі, тому що люди давно втомлені темою війни.
Я вважаю, що вражати потрібно не «темою війни», а саме цікавими історіями. Питання полягає в тому, наскільки це буде актуально надалі. Як на мене, все залежатиме конкретно від історії та як вона торкнеться сердець людей, від формату сторітеллінгу, сенсу та її глибини. Найбільший успіх матимуть фільми, які будуть проєктувати світові їхній характер та нових героїв в обличчі простих українців, не обов’язково солдатів, адже для нас вони безпосередньо супергерої, які залишаються на першому місці. Це можуть бути прості цивільні люди та навіть діти. Привернути та утримати увагу в світі зможуть саме круто розказані історії.
Формат художнього кіно і серіалів — це вже друга хвиля. Художнє кіно, скоріш за все, буде створюватися на документальній базі, яка заснована на реальних історіях та подіях. Хтось обов’язково надихнеться і захоче створити саме такий формат кіно. Звісно, це складніше, процес створення забирає багато часу та грошей, адже після написання сценарію для художнього кіно почнеться процес препродакшену і продакшену, монтаж та інші клопоти.
Я вважаю, що орієнтовано художні фільми, які стануть вражати світового глядача, стартуватимуть приблизно у 2025 році. Чи дасть це українцям якусь перевагу або знижку на щось? Думаю, ні. Проте дасть нам додаткову увагу та ми будемо розглядатися на цій арені на одному рівні з іншими.
- З початком війни — особисто ви, як режисер, що б хотіли внести в українську кіноіндустрію?
В першу чергу я б хотів працювати пліч-о-пліч зі сценаристами у writing room, яку нещодавно заснував. Це перший досвід в Україні з правильним підходом до написання сценаріїв за участі голлівудського сценариста. У групі 10 людей та 10 авторів. Ми намагаємося поліпшувати їхні історії, які потім матимуть свою актуальність протягом довгого часу та в усьому світі. Перший крок — це виховати сценаристів, які зможуть в подальшому робити якісні та круті історії. Хочеться вкласти маленьку цеглинку в конструкцію, яку будує наш уряд в напрямку співпраці США та України над спільними проєктами. Це великі художні фільми, проєкти, які можуть бути зроблені спільним виробництвом із США, можливо, за участю голлівудських акторів, чи студіями в Україні. Наразі розглядаються різні формати, адже я вже давно будую цю лінію. Вона не проста у виконанні та має багато підводних каменів, особливо зараз, під час війни в Україні. Хочеться прикласти багато зусиль для того, щоб Україна стала гравцем у голлівудському клубі.
На сьогоднішній день це не так, проте стільки років в Україні фінансується велика кількість кінофільмів та проєктів. Ми стаємо учасниками фестивалів і лауреатами премій, але, на жаль, це не надає нам статусу гравця у світовому кінобізнесі. Саме тому треба вкладати фінанси в талановиті продюсерські та авторські руки, щоб створювати круті історії.
- Стрес якось впливає на вашу діяльність?
Я дуже стресостійка людина. Так вийшло, що з юності заробляв кошти сам, тому що в ранньому віці у мене, на жаль, не стало батьків. Мені доводилось швидко дорослішати та ставати стресостійким. Усі труднощі я сприймаю легко, щоб мати змогу рухатися далі. До початку війни почав роботу з найбільшим проєктом у своєму житті: була зібрана група, підписані контракти. Проєкт стартував… і розпочалася війна. На мою думку, інший режисер трохи засмутився би, я в свою чергу проявив стресостійкість :) Через декілька днів підняв очі догори та подякував богу за те, що я та мої близькі — живі, адже це найголовніше. Все інше стало тимчасовими незручностями, порівняно з тим, що в нашій країні йде запекла війна, і головна мета зараз для кожного — це перемога.
Взагалі, стрес є частиною професії режисера. Нізащо не повірю, що є режисери, які живуть без стресу.
Буває, що стрес блокує творчий потенціал, з такою ситуацією я зіштовхувався. Пам’ятаю, що в перші 4−5 місяців взагалі не дивився кіно, що є дуже великою рідкістю для мене, адже зазвичай все навпаки. Тоді я зрозумів, що саме ці відчуття у мені заблокувалися. Я не міг фантазувати, був страх, що ті відчуття більше не повернуться, і це стане кінцем моєї кар'єри. Та спрацював мій лайфхак, яким я ділюсь з усіма починаючими режисерами на своїх майстер-класах. У мене є список речей, які мене надихають, саме вони в один момент можуть включити в мені натхнення. Я по черзі використовую кожен з пунктів, і знаю, що один з них точно спрацює. Однозначно стрес може впливати на творчість, але з цим можна працювати. Важливо в такі моменти не лякатися, а шукати шляхи виходу з творчої безвиході.
- Де зараз перебуває ваша родина?
Моя родина перебуває зі мною в Україні, у Києві. Ми не поїхали до США, хоча маємо всі можливості для цього. В цілому все нормально, звикаємо до того, що тут все стало чорно-білим… У даній ситуації є два варіанта: ти емігруєш і живеш іншим життям, або залишаєшся в Україні, звикаєш до сьогоднішніх реалій та борешся зі страхом. В кожного є вибір: виїхати за кордон або ж залишитися на рідній землі. Зараз усі працюють задля перемоги, тому ніхто не скаржиться — така позиція моєї сім'ї. Вона у нас демократична і кожен має рівнозначне право голосу.
У моєї дружини дуже класне хобі: вона пече хлібні вироби і дивує цим наших друзів. Інколи черги настільки великі, немов до пекарні. Я навіть дав «нашій пекарні» назву: «Хліб і корупція», а все через те, що дуже багато людей приносять комусь цей хліб в знак уваги.
Щодо мого сину, то він зараз на літніх канікулах. В нього є кролик Сімба, з яким він проводить час. Коли ми разом виходимо прогулятися, на кролика дуже багато уваги від оточуючих. Чесно кажучи, ніколи б не міг подумати, що саме ці тварини викликають таке захоплення.
- Чому вирішили не їхати за кордон, а залишитися в Україні?
Все дуже просто. Я потрібен тут, на рідній землі, в себе вдома. Незважаючи на те, що справжню війну ми виграємо, то інформаційну, на жаль, програємо.
Ми проґавили багато часу, коли ворог створював пропагандистські медійні ресурси за кордоном. У нас немає рупорів, щоб кричати на весь світ і доносити правду. Наша правда перекручується і подається європейцям таким чином, що їм доводиться поїдати це зерно сумніву. Це дуже погано для нашої країни і з цим важко боротись. Тому я присвятив себе боротьбі на інформаційному фронті. Десь всередині я рвусь до своїх друзів на передову, але розумію, що в даний час мій воєнний досвід буде мізерним порівняно з моїм кінодосвідом. Камера сьогодні має не менше сили, ніж HIMARS чи гармати. Я вважаю це своїм обов’язком, тому сьогодні присвячую максимум часу боротьбі на інформаційному фронті. Які причини можуть виникнути, щоб я поїхав за кордон? Дуже прості — це промоція моїх фільмів. Коли я зроблю вже готовий продукт, звісно, поїду за кордон, щоб займатися промоцією фільму в різних країнах. Після перемоги планую поїхати в Голлівуд і зайнятися розробкою хорошого, грандіозного кіно з класними світовими акторами та великою історією, яку ми напишемо за цей час. Я впевнений, що скоро ми будемо радіти нашій перемозі на всіх фронтах.
- Як ставитесь до українців, які від початку війни не висловили свою громадянську позицію?
Я вважаю, що такі люди не можуть називатися українцями, це по-перше. Якщо вони досі не висловили своєї думки, значить, в них інші інтереси. Я не розумію такого і ставлюся до цього категорично. Якщо людина не може дати відповіді на елементарні питання, починаючи від «Чий Крим?», закінчуючи «Хто такий путін?», значить, в неї просто інші інтереси або інший паспорт.
Коли ми говоримо про замовчування з точки зору релігії і віри, це є дуже великий гріх. Не можна бути свідком злочину і нічого не зробити для виправлення ситуації. Це не є правильно ні з якої сторони.
- Ви помітили, як багато людей в публічному просторі почали вдавати з себе патріотів? Що думаєте з цього приводу?
Це люди, які працювали все життя пліч-о-пліч з російськими спеціалістами, відомими людьми, бізнесменами та продовжували працювати після початку війни — при цьому знаючи, що кожного дня гинуть наші хлопці на лінії фронту — і зараз я говорю про 2014 рік. Зараз той час, коли ти маєш визначитися та обрати свою позицію. Розумні люди одразу розуміли: як раніше вже не буде, це кінець минулого життя, потрібно починати нове. Більшість одразу перекреслювали всі зв‘язки і каялися у своїх діях.
Кожна людина помиляється, бачить інтереси там, де їх краще не помічати, і це нормально, головне — зробити правильні висновки. Проте є люди, які адаптуються під обставини. Сьогодні вони говорять одне, а завтра зовсім інше. Є люди, які сьогодні каються, визнають вину, але в результаті, між рядками, можна спостерігати ось ту маленьку надію, що все ж таки є «хороші руські». Я вважаю, що це сплячі зрадники, яких потрібно на початку розкривати і одразу попереджати про наслідки публічно. Виникає одразу питання, чому вони такими стають. Перша причина — це страх, людський фактор, який притаманний більшості людей. Страх бути «побитим камінням», в прямому та переносному сенсі, все залежить від ситуації. Друга причина — це все ж таки отримати нове місце під сонцем у себе вдома. Я спостерігаю за YouTube і помітив, як він починає ставати україномовним. Якщо раніше всі одноголосно кричали, що вони втрачають аудиторію, і це було головним оправданням, то зараз всі перемкнулися на україномовний контент. Це дуже тішить, якщо це справді щиро та відверто, а не вдавання на публіку.
- Як ставитесь до мовного питання? Ви розмовляєте українською, а як сприймаєте людей, які досі спілкуються російською?
Досить складне питання, але все ж таки скажу, як я це бачу. Найголовніше правило для українців — їм не можна нічого забороняти. Як тільки ти ставиш певні кордони українцю, він шукає спосіб покинути їх. Проте, якщо подивитися з іншої сторони, нас дуже легко мотивувати. Багато людей зі сходу все своє життя знаходилися в російськомовному середовищі, тому люди, які спілкуються виключно українською мовою, мають толерантно відноситися до них та будувати спілкування на взаємоповазі. Людина, яка спілкувалась російською мовою від народження — жертва на сьогоднішній день, яка знаходиться під впливом. Таких людей не потрібно змушувати, тому що потім у неї українська мова буде асоціюватися з чимось примусовим, а так не має бути. В першу чергу асоціація має бути з людьми, любов’ю, бажанням та мотивацією. Так само це має бути винесено на державний рівень, але знову ж таки, державна мова має бути українська і тільки. Дітей навчати українській мові на максимальному рівні, старших людей буде складно перевчити, тому потрібно їм в цьому допомагати, мотивувати. В будь-якому випадку ми маємо вийти на той рівень, де кожен володітиме українською мовою. Не можна жити в Україні, не вивчивши державну мову. В моєму колі дуже багато людей, які перейшли на українську. Навіть моя дружина вже розмовляє нею на 90% — хоч вона й корінна киянка, але так склалося, що жила в російськомовному середовищі. Все запрацює, головне — бажання та мотивація.
- Чи вважаєте, що потрібно з кіноіндустрії прибрати російські серіали та фільми, які озвучені російською?
Негайно. Це потрібно було зробити ще давним-давно, від початку Майдана. Одразу треба було прибрати все це сміття та непотріб, заборонити всім студіям працювати з росією, російськими акторами, дубляжем та озвучуванням. Ми маємо розвивати своє, дивитися хороші та якісні продукти всього світу, крім двох держав — одна починається на «р», інша на «б». Це два клуби терористів та нелюдів. Кожен має порвати всі зв’язки, які тільки можуть бути з росією та білорусією. Дороги назад немає, мости спалені, зараз ми на шляху мирного та вільного майбутнього. Всі, хто ще досі дивиться назад у минуле з сумом, нехай розвертаються і дивляться вже у хороше майбутнє. Разом ми їм допоможемо, витягнемо з тієї ностальгії — ями, яка тягне вниз.
