«Найгірше — це мовчати». Ната Жижченко з ONUKA — про народження доньки, перше речення сина, альбом і найбільше досягнення українців
Інтерв'ю з ONUKA (Фото:@пресслужба)
Електрофольк-гурт ONUKA представив четвертий повноформатний альбом ROOM. В інтерв'ю NV лідерка гурту Ната Жижченко розповіла про народження другої дитини під час війни, бажання залишатися в Україні та сенси нового альбому.
На початку липня Ната Жижченко та Євген Філатов вдруге стали батьками. І в липні ж вони представили новий, вже четвертий, повноформатний альбом гурту ONUKA. Він отримав назву ROOM. Для музикантів ця назва символізує місце і простір для усвідомлення себе, свого досвіду, своїх проблем, але й водночас — простір для мрій та розвитку. Для Нати і Євгена — цим простором є Україна, і усвідомлення того, що це єдина країна, де хочеться працювати, жити, народжувати дітей і творити. Він і про дім, яким став для них затишний будинок дідуся і бабусі Нати у Чернігові, де в майстерні дідуся тепер знаходиться студія Євгена, де ростуть і розвиваються їхні діти, тут «народжувався» і кристалізувався новий альбом. Він про майбутнє, яке чекає на Україну і з яким українцям ще доведеться впоратися.
Під час розмови Ната зізналася, що народження доньки для неї символізує продовження життя всупереч страшним подіям, розповіла, чому назвала доньку Ліна, пояснила, чому не поїхала з України із маленьким сином на самому початку вторгнення, і змалювала, якою вона уявляє обов’язкову перемогу України.
— Ваша вагітність припала на дуже складний період — безперервні нічні ракетні атаки ворога. Як вам вдалося впоратися з емоціями і зберігати спокій?
— Цього року взагалі були дуже важка осінь і зима. Ми відчули це всім суспільством. І мені здається, що наш емоційний і депресивний стан працювали в унісон. І те, наскільки всім було важко в цей період без світла, мені здається, відчувалось навіть в повітрі. А коли це ще й накладалося на вагітність… Так, це був дуже складний для мене період. Але він швидко промайнув з переходом в 2023 рік: з весною, розквітом життя, думками про перемогу і закінчення війни.
Триматися допомагало навіть розуміння, що нас намагаються стерти і знівечити, а ми все одно продовжуємо жити і продовжуємо давати життя — це як своєрідна подія всупереч. Я її сприймаю як перемогу.
І якщо з першою дитиною вагітність була на першому плані, а все решта — потьмарилося, то зараз навпаки, такий контекст подій, що вагітність ішла у фоні. Робота над альбомом, волонтерська діяльність настільки забирали наші зусилля, що час швидко промайнув.
— Чи не страшно було народжувати дитину під час війни?
— Я б ніколи не подумала, що можна обирати пологовий будинок, зважаючи на те, чи є в ньому укриття і де він розташований. І Ліна в першу ж свою ніч побувала в укритті. Я думаю, що це не забути. Це не стерти. І таким є життя нині. Ми до цього призвичаюємося. Ми з цим вже живемо. І ми на це вплинути не можемо. Ми можемо просто змінити своє ставлення. Наші діти — дійсно діти війни. І вони сильні. Однозначно сильніші за нас.
— Ви назвали доньку Ліна. Чи не на честь Ліни Костенко?
— Так, це саме на честь Ліни Костенко. Я перебрала жіночі імена, мені було складно знайти якесь, що мені сподобається. Але взимку я багато читала: і поезіїі, і прози. І зосередилася на Ліні Костенко — вона мені резонувала. І її позиція, і те, що вона людина-легенда. І те, що вона зараз продовжує діяльність, а також її робота в зоні ЧАЕС після аварії. Це людина настільки всеохоплююче крута: глиба, стовп, на якому тримається наша культура, наше суспільство.
Крім того, с теорія, що ім'я Ліна походить від слова льон. Мені сподобалося, що воно таке просте. Немає цього пафосу, типу переможниці, завойовниці. А це просто льон. Так ніжно, просто і природньо. Захотілося і собі часточку такої ніжної природньої складової.
— Чи розмовляєте зі старшим сином про війну?
— Нам повезло, що, коли почалося вторгнення, йому ще не було двох років. І він ще не розмовляв. Тому щось пояснювати, як уже дорослим дітям, мені не довелося. Він уже почав зростати і дорослішати в рамках нашого життя з тривогами і укриттями. І звісно він уже розуміє, що таке війна, укриття, повітряна тривога.
І першим його свідомим реченням були слова: «Світло пропало». Коли восени почали вимикати світло. Оце такий маркер нашої історії. Це дійсно жахливо, але з іншого боку для мене це прекрасно. Бо він сказав це українською. І це такий книжний або кінематографічний момент. Він про те, що нас намагаються стерти, викорінити, заморозити, а українське слово все одно проростає в дитині. Цей символізм я запам’ятаю однозначно на все життя.
— Коли ви вперше приїхали до Чернігова в будинок дідуся та бабусі після початку вторгнення? Які у вас були відчуття? Яким ви побачили місто тоді і яким вам воно здається зараз?
— Взагалі все те, що пережила Чернігівщина — це жахливо. Вторгнення почалося швидко, блискавично. І дійсно, ми ж не знали повних масштабів того, що тут відбувалось. А відбувалось дійсно страшне. А коли втратився зв’язок, ми не знали, що тут з родичами, друзями. У нас є друзі, які намагалися евакуюватись і загинули на трасі. Але про все це ми дізнавалися уже дуже згодом. Будинок постраждав, але в ньому просто вибило шибки. Я вважаю, що це дрібниці, в порівнянні з тим, що тут відбувалося. Ми зуміли все це відновити.
Я дуже боялась, що сам Чернігів втратить всю свою казковість і древню магію. Ні, цього не відбулося. Вперше, коли ми приїхали, звичайно ж, побачили в передмісті жахливі картини. На відновлення підуть десятиліття, а людей не повернути. Саме місто відновилось. Довгий час тут було менше відчуття війни, ніж в Києві. І навіть зараз. Місто квітуче, живе, казкове. Воно для мене якесь таке дитяче. В той час як Київ мені зараз здається таким сірим, навіть влітку чомусь, Чернігів — кольоровий. Він таким і залишився. Змінились люди. З’явилась українська мова на вулицях, чого ніколи до цього не було. Дуже рідко. І люди, які пережили окупацію — вже не будуть такими, якими були раніше. Я це відчула по Чернігову. Це наше надбання, але надзвичайно високою ціною.
— Ви встигли відновити будинок до війни? А чи вдалося з літа минулого року відновити вашу ідею зробити з будинку більше ніж дім?
Так, ми встигли майже відновити будинок до війни, але не встигли в нього в'їхати. І напевне це дуже нас врятувало, оскільки вторгнення ми зустрічали в Києві.
Я передумала робити тут музей. Це буде творчий простір. І частково він вже працює. Наприклад, зараз тут проходять майстер-класи з побутового співу. А у майстерні дідуся Женя обладнав студію, де ми записували весь альбом.
Пізніше тут будуть і творчі вечори, і лекції, і заняття. Ми хочемо відновити тут виготовлення інструментів. І вже працюємо над цим — дороблюємо зразки інструментів. В планах — друкувати їх на 3D-принтерах. Це відкриває величезні можливості, наприклад, забезпечувати дуже дешевими музичними інструментами дитячі будинки, сільські школи. Думаю, зараз це дуже потрібно, більше ніж будь-коли.
— Від початку війни ви ухвалили рішення не їхати з України. Ви не шкодували про це рішення?
— Ні, не шкодувала жодного дня. Я завжди знала, що Україна — мій дім. Але те, що це настільки мій дім, я дізналася тільки під час війни, коли ми виїздили на гастролі. Тобто я реально за кордоном засихала. У мене там не було ґрунту під ногами. Я розуміла, що там життя не те, як в Україні, де воно вирує. Тут відбуваються історичні події, зміни. Тут є місце подвигу. І місце смерті нажаль. І місце життя. Весь світ мені здавався якимось пластиковим. Я зрозуміла, що волонтерити тут, в Україні, творити тут, жити тут — оце моє покликання. Мені здається, що такою живою я взагалі не була ніколи до.
— Як ставитесь до хейту українських зірок, які виїхали закордон?
— Хейт взагалі зараз процвітає. Він завжди був в українському суспільстві. А зараз будь-яка подія просто вибухає хвилею хейту. Я не дуже слідкую за цими хвилями і мало заходжу в соцмережі, бо зрозуміла, що треба витрачати час на щось більш цінне. Але я розумію, що це природні процеси.
— Чому, на вашу думку, такі популярні в Україні артисти, як Винник, Яма та інші, вирішили не повертатись в Україну? Їм страшно чи справа виключно в грошах?
— Я не знаю, що для себе вирішують інші люди. І не можу за них відповідати. Але можу точно сказати, що війна стала маркером. Вона показала, яка ти людина. І якщо з 2014 року було якесь місце для полеміки, то після 24 лютого все змінилось. Тому що стало тільки так або ні. Вже все однозначно. Абсолютно. Навіть для тих, хто не міг зрозуміти цього 2014 році.
— Чи можна пробачати тим, хто змінив свою точку зору після 24 лютого, наприклад, Лободі?
— Це також дуже складне питання. Я вірю в те, що репутацію обнулити не можна. І стерти не можна ані вчинки, ані слова. Вони вже закарбовані. Але є також і робота над помилками. Вона ж існує для чогось.
Я не суддя, щоб казати, чи можна пробачати, чи ні. Я думаю, що час все одно розставляє все по своїх місцях, і дійсно та репутація, яка є, вона тягнутиметься за тобою до кінця, що би ти не робив.
Але найгірше — це просто мовчати. І взагалі робити вигляд, що нічого не відбувається. Оце пробачати мені здається точно не можна.
— Під час війни доходи артистів значно знизилися, а дехто взагалі залишився без заробітків. Як змінилося фінансове життя з початку повномасштабного вторгнення?
— Дійсно музиканти залишилися без роботи. Без гонорарів. Це я кажу не про артистів публічних, а взагалі - про тих людей, які зайняті в сфері музики. І багато хто зі знайомих просто змінили профіль діяльності, хтось працював у таксі, хтось вантажниками. Дійсно, люди призвичаювалися як могли. Зараз більш менш ситуація відновлюється. Всі вже звикли, що концерти благодійні. Всі звикли до того, що артисти, хоч і не всі, але більшість дуже багато донатять.
Мені здається, що музична індустрія, як на мене, просто перестала існувати як індустрія. Змінилися правила — їх просто не стало. Але ми все одно живемо, виступаємо, проводимо численні події, збираємо нереальні збори, пишемо альбоми, релізи, знімаємо кліпи, які не відрізняються якістю, від тих, які знімали до вторгнення. Українські артисти все одно тримають високу планку. Ми бачимо виступи наших артистів за кордоном, і вони виглядають більш ніж достойно. Тому ми всі ці темні часи проживемо і переживемо. І переживемо їх з музикою.
— В минулому році був справжній бум на нові українські пісні. Ми навіть зробили добірку зі 100 нових пісень, які підтримували нас протягом першого року війни. Серед них дійсно були такі, які називають «шароварщиною» і «байрактарщиною». Як ви ставитеся до таких пісень?
— Для мене як для музиканта — це біль. Бо це епоха торжества форми над змістом, а не мистецтво. Я б так це назвала. Але треба було зайняти середню нішу, яку займав у нас російський контент чимось своїм, чимось простим, легким і на злобу дня. І прийшла «байрактарщина». Я розумію, чому на неї був запит, але вірю, що так швидко, як ця хвиля піднялася, вона так швидко і згасне. І це буде явищем, яке вивчатимуть, аналізуватимуть, але не будуть далі створювати. Воно зійде нанівець, а далі буде нова хвиля іншої музики.
— За півтора року ви випустили лише два твори — неймовірний проєкт Душа народу і Peremoha.
— У своїх творах я про війну сказала вже дуже багато ще з першого альбому у 2014 року. Мені не хотілося займатися самоповторами. Я розуміла, що треба виходити за рамки цих подій і трохи на перспективу діяти. Так з’явився більш широкого спектру проєкт Душа народу, який дійсно виходить за рамки цієї війни. Тому що він про геноцид українського народу. І хотілося співати про Перемогу, але восени чи взимку не було подій, якщо чесно, з якими б це резонувало. А зараз мені здається це більш природньо. Тому синггл Peremoha був випущений зараз.
До осені ми багато виступали з гастролям на підтримку України, а восени взяли паузу в концертній діяльності і працювали в студії: готували альбом.
— Ви назвали новий альбом ROOM альбомом-терапією. Що ви мали на увазі?
— Україна лунала на весь світ в цей час дуже гучно: зі шпальт газет, з екранів. І звісно всі артисти, спортсмени, публічні люди, розповідали і показували Україну світові. І мені здається, що на цей момент ми забули про самих нас. Про тих, хто залишається українцями в такому складному історичному відрізку. Про тих, хто стикається із челенджами щодня. Тобто забули про самих себе.
І мені захотілось присвятити кожну пісню якомусь певному явищу або героям війни, не тільки воїнам і волонтерам, а й наприклад жінкам, які вимушено виїхали з дітьми. Це ж також певна трагедія для людини — втратити все, розуміти, що чоловік, наприклад, на фронті, а ти — на чужині із дітьми. Так, це не порівняти із втратою рідних. Але це також втрата свого життя, свого простору.
В ньому є присвята людям з ПТСР. Взагалі ПТСР — це буде такий біч, з яким нам доведеться дуже багато працювати всім суспільством. Є присвята людям, які втратили своє призначення. Є присвята тим, хто втратив своїх рідних.
Мені здається, що в кожній пісні кожна людина знайде щось, що вона переживала, або що їй резонує чи болить. Саме тому терапія. Саме тому, альбом називається ROOM, тобто простір, який ми нібито всі втратили у вигляді домівок, звичного життя, ритуалів тощо, тобто того, з чим можна себе ототожнити. Але це і простір той, якого ми набули. Оскільки ми настільки швидко повернулися до нашого коріння всією нацією. Тільки такий тригер, як вторгнення, міг змусити цілу націю зробити розворот так швидко. Отже для мене це той простір, який ми втратили, але і такий, якого ми набули. І він набагато більш глибокий і змістовний, ніж був.
— Що особисто для вас стало найстрашнішим у цій війні?
— Найстрашніше для мене це те, що гинуть найкращі. Це те, що не відновиться. Страшно те, що з того боку гине біосміття, я це людьми не назву, а з нашого — гинуть кращі з кращих. З цим не змиритись.
— Якою ви бачите перемогу України?
— Я її бачу дуже очікуваною. Кривавою. Болючою. Вистражданою. Виплаканою. Тою, за яку ми заплатили просто неймовірну високу ціну. Але тою, на яку ми всі заслужили. Це буде дійсно Днем, коли, як в кіно або як казках справедливість виграє, добро виграє, світло перемагає. Але я точно знаю, що постпереможний час буде набагато складнішим, ніж воєнний, і його нам треба буде прожити достойно.
