Інтерв'ю з легендою. 85-річна кінозірка Ада Роговцева — про життя під час великої війни та кошмари свого воєнного дитинства

13 серпня, 08:47
Ексклюзив НВ
Гуртуватися: на цій війні не має тих, хто не може допомагати, вважає героїня Україні та шанована українська актриса театру та кіно Ада Роговцева (Фото:УНІАН)

Гуртуватися: на цій війні не має тих, хто не може допомагати, вважає героїня Україні та шанована українська актриса театру та кіно Ада Роговцева (Фото:УНІАН)

Знаменита актриса Ада Роговцева розповідає, як готувала захисникам Києва, коли ворог підходив до столиці, як зараз часто їздить по країні, аби підтримати українських бійців, й про те, що «боїться за тих, кому ще жити й жити».

Щоб поговорити з НВ, Ада Роговцева, одна з найшанованіших актрис України, вмикається з свого будинку під Києвом. Там, після втечі окупантів від столиці, вона проводить час, вільний від поїздок по Україні та волонтерства.

Відео дня

У липні Роговцевій виповнилося 85 років, які вона зустріла, як і бажала — на сцені. Впродовж останніх двох місяців актриса подорожує Україною, презентуючи новий документальний фільм Вітер зі Сходу. Це стрічка про сучасну українську боротьбу за незалежність, мета якої — нагадати, що війна для України почалася ще вісім років тому, і ціна її вже тоді була високою.

Для Роговцевої це вже друга велика війна за її життя, і сьогодні вона багато робить для перемоги. Актриса розповідає, як у перший місяць масштабного вторгнення її київська квартира перетворилася на місце, де захисники Києва могли випрати речі, відпочити та поїсти. Всі наступні місяці, як і вісім років до того, вона подорожує країною, надихаючи співвітчизників своїми думками та вірою.

Сьогодні важливий внесок у перемогу кожного з нас, стверджує актриса в розмові з НВ.

— Ви ще дитиною пережили Другу світову війну, тепер переживаєте війну Росії проти України. Яким досвідом це стало для вас?

— Ті, хто пережив ту війну, уявити не могли, що люди колись переживатимуть те, що ми пережили в ті роки. І хоча війна тоді буда зовсім іншою, так само як і зараз — усюди падали бомби, ми були в окупації, певний час у нашій хаті стояли німці, і всі жахи, які тільки можливі, випали на долю моєї родини. Через город у нас був концтабір наших військовополонених, там було страшно — казали, що люди навіть їли нутрощі померлих. Тож моє дитинство проходило серед того, що когось вдавалося витягати з того концтабору, а ці врятовані часто вмирали у нас на печі, а ми намагалися лікувати їхні рани, рятувати, вигрібали черви, засипали золою, ото й усіх ліків було… Але деякі з тих людей, вони вижили і вже після війни приходили до нас, дякували за життя. Я тоді зрозуміла, що навіть маленька твоя поміч, все, що ти можеш робити, ти повинен зробити, бо це іноді рятує людині життя. Зараз я б’ю на сполох, що ми всі маємо бути мобілізовані, кожен на своєму місті, де б не спіткало: за столом де він їсть, у ліжку, де він спить, — він має прийти на допомогу. І на загал, і окремій людині, якій потрібна ця поміч.

Та війна теж була страшною, але страшнішими були повоєнні часи. Закінчилася війна, і почався голод, психічні прояви у людей, які пережили все це, тому що здорових людей не лишилося після війни, тож поки воно якось врівноважилося, то я і стала зовсім доросла.

Я пережила одну війну, а зараз переживаю другу. Я пережила Чорнобиль, а зараз стріляють по Енергодару. То що говорить про моє життя і мою долю і про те, чого я боюся? Боюся я за тих, хто молодший за мене, кому ще жити і жити.

— За останні, мабуть, десять років українці повернули собі багато зі своєї історичної пам’яті. Зараз люди розуміють, що цю війну треба завершити перемогою над Росією, бо інакше нашим дітям доведеться її продовжити. Ми повертаємо собі знання про Україну й українську культуру, і ось запитання: якою була українська культура, як проступала з середини, коли про неї за радянських часів говорити було не дуже то й можна?

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X