«Тут і не таке переживали». Як українська документалістка продовжує експедицію Африкою в розпал пандемії

14 травня 2020, 07:38

Українська документалістка та мандрівниця Катерина Мізіна у інтерв'ю Радіо НВ розповіла про свою багатомісячну подорож Африкою під час пандемії коронавірусу.

Півроку детальної підготовки, кошторис у 100−200 доларів на країну та амбітна мета — проїхати з півночі на південь Африки. З 1 грудня кілька українців перебувають у експедиції від Каїра до Кейптауна. У мандрівників позаду вже сім країн.

Відео дня

Яких власних міфів про континент вони вже позбулися? Що їх змінило під час цієї подорожі? Як живе Африка під час пандемії коронавірусу? Радіо НВ поспілкувалося із членкинею експедиції Катериною Мізіною, яка наразі знаходиться в місті Іринга, Танзанія.

— Чому Африка і відразу такий розмах — від Каїру до Кейптауну?

 — Африка — це вже давня моя любов. Я вперше тут була ще років вісім тому. Просто подобається на енергетичному рівні. Перші враження в мене були від Ефіопії, від Судану, навіть від Єгипту, коли я перший раз туди приїхала, здається, ще в 2014 році. У мене було відчуття, що в Африці все якось не так, все абсолютно по-іншому, все таке незнайоме й екзотичне.

Я думала, що всю ця подорож, якою би тривалою вона не була, я буду відчувати це відчуття «іншості», якоїсь «іншопланетності» навіть. Але найбільшим відкриттям і руйнуванням свого ж власного ж міфу було те, що тут дуже багато чого так само. В першу чергу це, звісно, про людей. Якщо ти просто посміхнешся людині на вулиці, то вона розпізнає цей жест, цей знак і твій добрий намір. Відповідно, ви зможете порозумітися навіть без спільної мови.

— У Facebook ви писали, що Африка «поплавила ваші звичні схеми», наприклад, щодо чіткого планування. Загалом Африка — це про планування?

 — Загалом ні. Навіть місцеві африканці, коли говорять про себе в різних країнах, чи то в Кенії, чи в Уганді, чи в Танзанії, розповідають, що це планування існує, і це здається мені - людині з іншим досвідом, з іншої частини планети — якимсь хаосом. Для нас звичне планування, коли ми розраховуємо, коли ми знаємо, що якщо ми будемо робити це, то наслідком буде ось це. Тут це все не працює. Таке відчуття, що в Африці далі одного дня більшість не планує, тому що умови життя тут інші.

Тут є звичка навіть купувати продукти лише на один раз. Такі ж способи заробляння грошей, як вони крутяться, постійно щось вигадують — що продати, що десь переправити кудись, комусь допомогти. Якісь дуже хаотичні підприємницькі маневри. Тому я би сказала, що планування тут трошки інше. Воно є, але воно дуже неєвропейське, африканське.

— Певно, ви не планували, що пандемія коронавірусу вас застане в Танзанії та доведеться пригальмувати вашу подорож. Як Африка переживає цю пандемію, та які обмеження існують в Танзанії?

 — Африка переживає цю пандемію, мені здається, значно легше або, можливо, легковажніше, ніж інші континенти. По-перше, Африка більше звикла до таких епідемій, до таких хвороб, коли масово люди чимось хворіють і навіть помирають. Це було відчутно в їхній риториці, в тому, як вони розмовляли про цей коронавірус від початку. Якогось страху не було. Глобально вони ставились до цього: «Та, ми і не таке переживали».

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Я знаю тільки про східну Африку, як тут країни переживають карантин. Кенія, Уганда і Руанда, наприклад, закрили кордони. Тим не менше, Танзанія, в якій я була вже на той час, досі не закрила нічого. Тобто закрилися кордони, закрився аеропорт, закрилися школи і університети теж ще десь в кінці березня-на початку квітня, але життя продовжується. Люди, тим не менш, все одно хворіють, детальної статистики і достовірної інформації уряд не надає.

Я думаю, тактика місцевого президента — просто не сіяти паніку. Можливо, він з цим зайшов занадто далеко, тому що лікарні все одно борються з хворобою і мають таких пацієнтів. Він просто віддав це на розсуд і на відповідальність кожної особи і говорить про те, що треба зміцнювати імунітет, пити трав’яний чайок, їсти вітаміни. У місті, в якому я знаходжуся, з якихось помітних обмежень дехто носить маску, тому що вони хочуть і це їхній вибір. Банки, магазини, кафе та клуби працюють, але на вході ти маєш помити руки милом і скористатися санітайзером.

— З 1 грудня, коли ви приїхали до Єгипту, скільки ви вже на цей час проїхали країн? В яких з них ви почували себе найкомфортніше і чому?

 — Я проїхала сім країні, включно з Єгиптом. Єгипет, Судан, Ефіопія, Кенія, Уганда, Руанда і Танзанія. Єгипет я знала дуже добре. Одна з моїх найулюбленіших країн, тому я там дуже почуваюся комфортно. Але з нових або з тих країн, які я проїхала після Єгипту, то дуже комфортно мені було в Судані. Вся моя подорож диктується і якось визначається людьми, яких я зустрічаю. І суданці - це найгостинніші люди, яких я взагалі бачила за все своє життя. Після Судану, напевно, я би також відзначила Танзанію.

У всіх країнах я бачила в принципі цю базову таку гостинність. Але просто інші фактори якісь. Наприклад, в Ефіопії, це надзвичайна країна, це просто щось дуже унікальне, що не вкладається в голову з першого разу. Я була там двічі. І навіть з другого разу я була в якихось дуже змішаних відчуттях і не розуміла все ж таки, як же я ставлюся до всього того, що відбувається і несеться за вікном автобуса.

Я відзначила би Ефіопію як дуже особливу країну, але не сказала би, що мені там було комфортно. Я би навіть сказала, що це єдина країна, де мені було некомфортно. Я не знайшла зв’язок з людьми, я не знайшла спільну мову. Тобто я могла за ними спостерігати, це надзвичайно цікаво, вони всі дуже різні, там дуже багато етнічних груп, племен, культур, там все дуже унікальне, починаючи від музики, танців до їжі, ландшафту. Це 70% гір всього континенту. Але якогось такого зв’язку я там просто не знайшла. Можливо, це теж мій особистий досвід, але люди там справді складні в комунікації.

— У своїх нотатках у Facebook ви писали, що в Африці ви «плавитесь» від сонця і любові. Щодо сонця я зрозуміла. А щодо любові, що ви мали на увазі?

— Я не знаю, чи це поширений міф, стереотип чи образ, але тут абсолютно відчувається любов от просто в повітрі, от просто дзвенить, вона відчувається як в погляді, в якійсь просто чистоті намірів, які я зустрічала. Можливо, у мене дуже позитивний досвід, але те, що тут відчувається якась любовна енергія, починаючи від такого лібідо, просто такої еротичності, якоїсь пристрасті, яка тут є в людях.

Танці, які ми звикли так «а ну да, Африка, вони там танцюють», це все іде з них з такою любов’ю, те, що вони проявляють у світ. І навіть якась агресія, якщо це є якісь негативні прояви, то це зворотній бік якогось такого знецінення любові. Бо насправді тут від початку всі один одного люблять. Тобто тут немає ворожнечі здебільшого.

— Ви продюсували документальний фільм про режисера Леоніда Кантера Люди із табуретом, який ось-ось має вийти онлайн. Він подорожував світом і доносив стілець до різних океанів. Ви везете із собою предмет, залишення якого в Кейптауні буде символізувати завершення вашої мандрівки Африкою?

— Ні, предмету я ніякого не везу. Всі ці цілі і предмети, які ми кудись веземо, і ці фінальні точки, вони такі, по-перше, вони створені нами самими, тобто ця мета була створена, вона народилася і зростилася в моїй голові, в моїй уяві, в моїх якихось амбіціях і планах, мріях. Тільки мені вони підвладні, тільки я можу з ними якось помиритися і їх, наприклад, змінити, якщо є така потреба.

Бо в мене були якісь теж плани, як я завершу цю мандрівку, що вона мені принесе, що буде означати для мене ось цей Кейптаун. Але я зрозуміла, що для мене, напевно, навіть Кейптаун не має первинного значення. Тобто не фінальна точка, не якийсь предмет, який я хочу там встановити або залишити, або привезти звідти, а якийсь внутрішній досвід, якісь внутрішні переживання, емоції і знання, істини, відкриття, які я здобула на шляху. Їх вже настільки багато. І мені здається, що я цей символічний предмет вже знайшла і вже довезла.

Показати ще новини
Радіо NV
X