«Впливу від війни зазнає абсолютно все населення України». Інтерв'ю з гендерною уповноваженою України Катериною Левченко

3 листопада 2022, 21:10
Катерина Левченко — урядова уповноважена з питань гендерної політики, українська правозахисниця, науковиця і політикиня (Фото:Олександр Медведєв, НВ)

Катерина Левченко — урядова уповноважена з питань гендерної політики, українська правозахисниця, науковиця і політикиня (Фото:Олександр Медведєв, НВ)

Урядова уповноважена з питань ґендерної політики Катерина Левченко — про силу Стамбульської конвенції, особливості роботи з людьми, які пережили травматичний досвід у російській окупації, та найбільш актуальні потреби вимушених переселених за кордоном.

Катерина Левченко — урядова уповноважена з питань гендерної політики, українська правозахисниця, науковиця і політикиня. У 1997 році виступила однією зі співзасновниць правозахисного центру Ла Страда-Україна — сьогодні ця організація широко знана завдяки правозахисній і адвокаційній діяльності в напрямі протидії гендерно зумовленому насильству і торгівлі людьми. У 2018 році за версією Apolitical увійшла до списку 100 найвпливовіших діячів і діячок світу в сфері просування прав жінок та ґендерної рівності.

Відео дня

Репортерка НВ Саша Горчинська поспілкувалася з Катериною Левченко про те, що змінить ратифікація Стамбульської конвенції Україною, як світова спільнота допомагає вимушеним українським переселенкам та чи вдалося подолати гендерні стереотипи, зокрема — і щодо жінок в армії.

— За останні кілька років Україна проробила чималу роботу щодо просування аспектів гендерної рівності на різних рівнях, розширення прав і можливостей жінок: це і закон про криміналізацію домашнього насильства, і розширення переліку професій для жінок в армії, і Стамбульська конвенція, і Марші рівності до 8 березня, які стали дуже масовими… Що вже змінили або змінюють всі ці кроки?

— Ратифікація Стамбульської конвенції — це дуже важливий крок. І не тільки символічний. Хоча, звісно, для України, яка багато років намагалася ратифікувати цей документ, він є наочним відривом від «русского мира». Бо хвилі навколо Стамбульської конвенції почали підніматися та розповсюджуватися саме з боку росії, і покривали вони ті країни, які були в її полі впливу — перш за все, країни Східного партнерства, які раніше були в складі СРСР: Молдову, Грузію, Вірменію тощо.

Заборону на професії, яка не дозволяла жінкам працювати більше, ніж за 450 спеціальностями, було ліквідовано МОЗ у 2017 році — не менш важливий крок у напрямку до змін.

Загалом, я активно слідкую за ситуацією з правами жінок впродовж 30 років — з моменту здобуття Україною незалежності в 1991 році. Я бачу, який великий шлях пройшла Україна як суспільство, як держава в розумінні важливості дотримання прав жінок, та наповнення їх сучасним змістом.

У 1990-ті роки панівною була концепція захисту жінок як матерів, захисту материнства та дитинства. Це була єдина політична концепція, яка втілювалася в життя, коли на жінку дивилися виключно як на матір або майбутню матір. Сьогодні ж це — змінилося, і жінці не відмовляється в реалізації інших ролей у суспільстві.

Проте захист материнства є дуже важливим. Тож Україна має ратифікувати оновлену Конвенцію Міжнародної організації праці № 18, яка так і називається: Про охорону материнства, в якій мова йде про те, що «охороняти» потрібно не жінку, а материнство.

— Як всі ці зрушення вплинули на гендерні стереотипи та упередження, що існували в українському суспільстві?

— Я є однією із співзасновниць громадської організації Ла Страда-Україна — її було створено 1997 року. Тоді в рамках своєї діяльності я почала контактувати з представниками різних державних структур, зокрема правоохоронних органів. Пам’ятаю свою зустріч із одним із тодішніх високопоставлених керівників Міністерства внутрішніх справ. Я прийшла налагоджувати з ними роботу з протидії торгівлі людьми. Він запитав: «А чим ви займалися раніше?»

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Я розповіла, що викладала в Харківському національному університеті історію культури і філософію. На що він відповів: «Краще займіться викладанням, тому що того, про що ви говорите, не існує». Це при тому, що вже на початку 1998 року були внесені зміни до Кримінального кодексу України, і з’явилася стаття 124−1, яка так і називалася — Торгівля людьми.

У 1990-ті роки про такі проблеми взагалі не говорили. А коли громадські організації та науковці почали працювати над законом про попередження насильства в сім'ї, який ухвалили 2001 року, було дуже багато спротиву та нерозуміння в суспільстві.

Катерина Левченко є однією із засновниць правозахисної організації Ла Страда-Україна (Фото: НВ)
Катерина Левченко є однією із засновниць правозахисної організації Ла Страда-Україна / Фото: НВ

Сьогодні суспільство знає про те, що домашнє насильство — це правопорушення. Але це поки що не зупиняє всіх від застосування насильства як способу демонстрації власної влади, вирішення якоїсь проблеми, або досягнення поставленої цілі.

Зазвичай мене запитують: а що, від насильства страждають тільки жінки? Я відповідаю: ні, чоловіки також страждають. Але і в Україні, і в світі абсолютна більшість постраждалих від різних видів насильства — це жінки. І це зумовлено тим, що культура, традиції та релігія багато в чому толерували насильство стосовно жінок. Вважалося, що чоловік — як чоловік, батько, муж, брат може і має виховувати і свою доньку, дружину, сестру. І в процесі виховання застосовувати будь-які методи впливу, зокрема фізичні й економічні. У суспільній ментальності такі речі залишилися й досі, що сприяє поширенню насильства.

Працювати в цьому напрямі потрібно ще дуже довго, передусім — навчати фахівців. І це — нон-стоп процес, тому що приходять і нові соціальні працівники, і правоохоронці. Засади законодавства, соціальної роботи, правові, етичні стандарти, правила спілкування та роботи з постраждалими та кривдниками — все це важливі теми. І питання особистого неприйняття насильства як способу поведінки — які залучені до протидії насильству та наданню допомоги постраждалим.

— Ви вже згадували про те, що проти Стамбульської конвенції активно виступала, зокрема, саме росія. Розкажіть детальніше про те, як працює з цими наративами російська пропаганда?

— Тематика насильства, сім'ї, дітей є дуже чутливою для широкого кола людей. Вона була вибрана ФСБ і прихильниками «русского мира» як така, довкола якої будувалися різноманітні маніпуляції й інсинуації. Сьогодні росія без кінця розповсюджує різні фейкові інформації: це лінія про «фашистів», «нацистів» в Україні, яка абсолютно доповнюється нападками на права жінок і на протидію насильству.

Один із основних апологетів та ідеологів «русского мира» Олександр Дугін ще багато років тому в своїх роботах писав, що майбутнє росії і, відповідно, світу — це відмова від усіх засад сучасної західної цивілізації, її лібералізму, прав людини, прав жінок, гендерної рівності, та вхід у нове патріархальне століття. От перспектива, яку ми бачимо сьогодні в росії та на тимчасово окупованих нею територіях: росія руйнує все, до чого торкається.

— Які ще кроки має зробити Україна найближчим часом, щоб продовжити рух у напрямку зміцнення політик гендерної рівності на різних рівнях?

— Дуже важливим є крок, пов’язаний із подальшим удосконаленням національного законодавства в сфері протидії насильства. На запит офісу віце-прем'єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної за підтримки ООН Жінки, експертами Національної академії внутрішніх справ України, громадських організацій Ла Страда-Україна, Асоціація жінок-юристок Юрфем здійснено аналіз відповідності чинного законодавства Стамбульській конвенції. Як результат, ми маємо дорожню карту законодавчих змін. Погодити її ми маємо на найближчому засіданні Комісії з питань координації взаємодії органів виконавчої влади та забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків і працювати над підготовкою та адвокатуванням змін.

Є низка моментів, які потрібно пропрацювати: наприклад, це певні неточності формулювань, відсутність криміналізації всіх видів насильства, як того вимагає Стамбульська Конвенція, тощо. І хоча з ухваленням закону Про протидію домашньому насильству та внесенням змін до Кримінального і Кримінального процесуального кодексів законодавство України стало значною мірою адаптованим до Стамбульської конвенції. Проте Конвенція все ж таки містить ширші стандарти захисту постраждалих: це і безумовність надання допомоги, і обов’язкова робота з кривдниками, якої у нас, на жаль, фактично немає — корекційні програми до активної фази війни проходила лише незначна частина кривдників. Ми також добре знаємо, що покарання у вигляді штрафів є неефективним. Притягати до відповідальності тих, хто чинить насильство, потрібно, доповнюючи програмами, спрямованими на зміну їхньої поведінки та ставлення.

Ратифікація Стамбульської конвенції — це також і важливий крок для захисту українських громадян за кордоном. Конвенція — багатостороння міжнародна угода, яку ратифікували 37 європейських країн, серед яких Польща, Німеччина, Австрія, Нідерланди, Франція, Італія, Великобританія, Молдова, Румунія та інші, де багато українських мігрантів та біженців. На жаль, є й ті, хто досі не ратифікував її, як-от: Латвія, Литва, Болгарія, Вірменія, Чехія, Словаччина, Угорщина. Азербайджан не підписав. Туреччина денонсувала. Що цікаво, з кожним роком у текстах російських і проросійських методичок, які розповсюджувалися противниками ратифікації Стамбульської конвенції, зменшувалася кількість країн, які не ратифікували цей документ. Вірю, що цей процес буде продовжуватися і далі.

— Жінки в українській армії: з якими проблемами, складнощами і викликами вони стикаються зараз найбільше?

— Те, що в збройних силах збільшується кількість жінок — абсолютно об'єктивний процес. Захист Батьківщини — це справа і чоловіків, і жінок.

У 2014-му, коли почалася війна росії проти України, чимало жінок і дівчат пішли волонтерками, вступили до лав ЗСУ, до добровольчих формувань. Війна виявила, наскільки недосконалим є законодавство в цій сфері, оскільки жінкам заборонялося нести службу на багатьох військових спеціальностях. Снайперки або операторки дронів за документами були записані як кухарки, секретарки і медсестри. Проте ця хвиля жіночої участі допомогла нам змінити законодавство. Жінки і чоловіки тепер — рівні у проходженні військової служби, що відкрило жінкам військові спеціальності та є виявом справедливості. Гендерна рівність — це про права людини з одного боку, і про справедливість — з іншого. Бо це — речі поєднані.

За статистикою Міноборони, сьогодні в український армії служать 38 тис. жінок, з них 5 тис. — на передовій. Це ті, хто в погонах. А разом із цивільними це — близько 50 тис. жінок тільки у Збройних силах України. Статистика за іншими складовими сектору безпеки та оборони за останні роки також демонструє стійку тенденцію до стрімкого зростання кількості жінок у цих сферах. До прикладу, в 2008 році у ЗСУ було всього 1800 жінок. Минуло 14 років — для суспільства це не багато. І кількість жінок суттєво зросла.

— Як наявність такої великої кількості жінок в армії на різних посадах і щаблях впливає на просування ідей гендерної рівності в країні загалом?

— Збільшення кількості жінок у складі ЗСУ підсвітило також і певні проблеми щодо стереотипних уявлень про жінок і чоловіків в секторі безпеки та оборони. Є питання щодо відсутності етичних кодексів, проблеми з амуніцією, іншими моментами. Тобто — з певними стандартами.

Проте завдяки курсу, який тримають Україна, українська армія, наш сектор безпеки та оборони загалом, завдяки інтеграціям до стандартів НАТО, де принципи гендерної рівності та прав людини є засадничими, наші підрозділи досить плідно попрацювали над зміною внутрішньої структури та культури. Без сумніву, все змінити ще не вдалося — на це потрібен час. Проте ми вже робимо перші важливі кроки. Один з них — це Річна програма під егідою комісії Україна — НАТО, яка працює у нас з 2018 року. Це — щорічна дорожня карта для наближення України до натівських стандартів. Вона містить розділи, які базуються на принципах гендерної рівності, та ставить відповідні завдання і перед сектором безпеки та оборони, і перед цивільними секторами. Тому що НАТО — це не тільки про армію, НАТО — це про суспільство.

Ратифікація Стамбульської конвенції — це також і важливий крок для захисту українських громадян за кордоном, каже Катерина Левченко (Фото: НВ)
Ратифікація Стамбульської конвенції — це також і важливий крок для захисту українських громадян за кордоном, каже Катерина Левченко / Фото: НВ

У 2019 році українським дівчатам дозволили вступати до військових і військово-морських ліцеїв — до цього їх туди не приймали. В результаті, це призводило до дискримінації, до речі, не тільки жінок, за ознакою статі, але й самих військових. ЗУ Про соціально-правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей передбачає, що однією з пільг для військовослужбовців, які закінчували проходження служби в армії, є можливість навчання дітей у військових та військово-морських ліцеях. Ось — яскравий приклад, як таке положення дискримінує чоловіків. Тому що ті чоловіки, які на той час мали доньок, а не синів, не могли скористатися цією пільгою. Тобто гендерна рівність — це бонус не тільки для жінок, а для суспільства загалом.

— Як змінилися напрями вашої роботи і запити до вас після повномасштабного вторгнення росії?

— Якщо говорити про мій власний досвід, то після повномасштабного вторгнення у мене зросла кількість контактів з міжнародними організаціями, з представниками інших країн, які хочуть допомагати і допомагають Україні. Це і двостороння, і багатостороння співпраця з питань саме адвокації.

Відновлення України після війни, як і підтримка її життєдіяльності, неможливі без допомоги міжнародних партнерів. Під час наших зустрічей ми постійно підкреслюємо: треба враховувати необхідність такої солідарності та допомоги, і те, що вона має продовжуватися. Ми дякуємо країнам, організаціям, окремим людям, які вже сьогодні надають нам цю допомогу. Але вони мають розуміти: це все — надовго, і дуже серйозно.

— Починаючи з 24 лютого 2022 року з України за кордон виїхало багато жінок з дітьми. Деякі з них повертатися поки що не планують. Як це вплине на наше майбутнє у найближчій перспективі?

— Міграція внаслідок широкомасштабного вторгнення росії — це втрата людського капіталу, яка призводить до знелюднення значної частини територій на сході, півночі і півдні України. Скоюючи воєнні злочини, вбиваючи мирних громадян, руйнуючи цивільну інфраструктуру, росіяни просто стирали з лиця Землі села та міста. Як довго вони будуть відновлюватися, без сумніву, залежить від того, скільки там проживатиме людей, як швидко запрацюють соціальні служби, освітні та медичні заклади, розвинута інфраструктура для мирного життя.

Станом на 1 січня 2022 року в Україні проживало 34,5 млн громадян, натомість на кінець серпня — лише 27,8 млн. Про це йдеться в пояснювальній записці до проєкту державного бюджету на 2023 рік.

Тобто за півроку великої війни чисельність тих, хто живе і працює в Україні, зменшилася на 6,7 млн. Частина виїхала за кордон, частина потрапила в окупацію.

За нормальних безпекових умов до України готова повернутися абсолютна більшість наших громадян і громадянок. Проте ми також прекрасно розуміємо і те, що певна частина — це люди, які влаштують свої долі у тих країнах, до яких виїхали. І залишаться там.

— З якими проблемами найчастіше стикаються українські вимушені переселенки за кордоном?

— Якщо говорити саме про гендерно зумовлені проблеми, то, окрім того, що потрібно забезпечувати сім'ю та адаптуватися до життя у країнах: вивчати мову, шукати роботу, виникають також і проблеми з житлом, з отриманням документів відповідно до правил країни перебування тощо. Соціальна система європейських країн, які прийняли мільйони українських мігрантів, є перевантаженою — такої кількості людей там просто не очікували.

Також проблемою є випадки торгівлі людьми у різних країнах. Уже відкрито кримінальні провадження за фактом правопорушень, постраждалими в яких є саме українські громадяни. Це стосувалося періоду, коли у березні-квітні через повномасштабну війну з України масово виїжджали люди. Вони були розгублені, їхали в нікуди, і цим користувалися нечисті на руку ділки. Відомо також про випадки сексуальних домагань щодо українок.

Ми перебуваємо у постійному контакті з багатьма європейськими громадськими організаціями і мережами таких організацій, які допомагають українським мігрантам і активно працюють для допомоги українським громадянам. Це, наприклад, WAVE — Women Against Violence in Europe (Жінки проти насильства в Європі), Міжнародна асоціація Ла Страда, яка об'єднує організації більше ніж у 20 країнах, Світова федерація українських жіночих організацій (СФУЖО), що має своїх членкинь у близько сорока країнах світу.

— Розкажіть, яку роботу проводите спільно з українськими та міжнародними інституціями для допомоги українським переселенкам за кордоном?

— Це контакти з різними міжнародними організаціями, перш за все системи ООН щодо створення центрів допомоги нашим громадянам за кордоном, зокрема з питань допомоги у випадках насильства, зокрема сексуального. Це мають бути установи, які працюватимуть за підтримки українського Уряду — на кшталт Центрів допомоги врятованим від війни, які створюються за ініціативи Ольги Стефанішиної, моєї участі за підтримки Фонду Народонаселення ООН та органів державної та місцевої влади. Зараз такі центри вже працюють у Львові, Дніпрі, Запоріжжі, Києві. Мають відкритись у Кропивницькому, Чернівцях, Ужгороді, Полтаві та Одесі, потім і в інших містах.

Туди приходять люди, які виїжджають з тимчасово окупованих територій, і відчувають, що у них є необхідність отримати психологічну допомогу, юридичну консультацію, допомогу соціального працівника тощо. В усіх цих центрах також проводиться роз’яснювальна робота щодо насильства і сексуального насильства, яке коять російські військові проти українських громадян, надається інформація, куди звернутися в інших регіонах.

Сьогодні є актуальна потреба навчити тих, хто до цього не стикався з цими проблемами, ідентифікувати такий вид злочину. Сексуальне насильство — це не лише зґвалтування, воно включає широкий спектр дій сексуального характеру. З досвіду роботи цих центрів ми бачимо, що з цим люди стикаються вже. Тож сподіваємося, що нам вдасться передати інформацію щодо того, де шукати допомоги, тим, хто зараз дійсно цього потребує.

Проте якщо ми говоримо про осіб, які були змушені виїхати за кордон, дуже важливо створювати подібну мережу центрів не лише в Україні, а і в інших країнах. Над цим потрібно працювати.

— Ви вже згадали про таку проблему як сексуальне насильство, скоєне російськими окупантами. Після 24 лютого 2022 року в ЗМІ почали з’являтися численні матеріали про такі злочини, скоєні проти українських жінок і дітей. Як би ви охарактеризували специфіку роботи з такими темами?

— Важливо розуміти: сексуальне насильство — це не лише зґвалтування. Примусове оголення, примус спостерігати за сексуальним актом, погрози зґвалтуванням — відповідно до Римського статуту все це також визнається сексуальним насильством. Тобто це не обов’язково має бути лише сексуальний акт із проникненням. Разом із громадською організацією Інформаційний консультативний жіночий центр, Національною соціальною сервісною службою ми проводимо семінари, тренінги за цією тематикою для соціальних працівників з громад восьми областей, що перебували в окупації. За місяць у них взяли участь більше 500 осіб.

Багато-хто з соціальних працівників знає такі випадки, але вони часто говорять, що жінка не вважає себе постраждалою. Мовляв, слава Богу, що не зґвалтували, тому насильства тут нібито і немає. Під час цих тренінгів ми наголошуємо на широкому спектрі діянь, які належать до категорії сексуального насильства.

Другий блок такого навчання — це етика спілкування з постраждалими. Дуже складна тема.

І третє — це та допомога, яку сьогодні може надати держава, суспільство, що саме нам потрібно робити для того, аби допомогти людям, куди спрямувати і що порадити. Спочатку потрібна саме допомога, а вже потім — спілкування з правоохоронними органами. Тобто це підхід, коли постраждала особа ставиться у центр політики.

Загалом же, впливу війни зараз зазнає все населення. Важливо розуміти, що сьогодні, в ситуації, коли постійно лунають тривоги, коли ворог щодня обстрілює наші міста — як вздовж лінії фронту, так і в глибокому тилу, коли гинуть люди, під психологічним впливом перебувають всі. Тож коли ми говоримо про програми реагування, про допомогу з боку міжнародних організацій, маємо обов’язково включати всіх — і жінок, і чоловіків. Все населення України.

.
Фото: .
Показати ще новини
Радіо NV
X